Голубий Птах, названий син ірокезів - Юрген Анна - Страница 13

Одинокий, бездоглядний хлопець знайшов не тільки нову домівку під дахом Довгої Хати, серед хвиль маїсового поля і на лісових стежках, він знайшов тепло материнського серця.

Він тепер швидко навчився розрізняти низенькі хати і темношкірі обличчя. У тітки, в Прибережних Луках, на це потрібні були тижні. А тут за кілька днів Георг уже знав, хто живе в окремих комірчинах справа і зліва по коридору, знав імена материних сестер, які куховарили на інших вогнищах у коридорі, знав, чий голос завжди пискливо уривався і хто сміявся стриманим сміхом.

Першої ночі його розбудив віддалений дитячий плач; потім він почув, як батько бурчав щось про «плаксу», а мати заспокійливо шепотіла. Плач долинав із комірчини тітки Лані. Малий Ведмідь мав звичку говорити зневажливо «стара Лань», що завжди у тітки викликало сльози гніву.

Після довгих років бездітного заміжжя у Лані народилася, нарешті, дівчинка, яку вона безрозсудно любила. Пізніше, коли Георг згадував цю тітку, він уявляв собі, як вона стояла навколішки перед колискою і слиною пригладжувала чубок своєму дитяткові. В цілому за нею більш нічого не помічали, бо вона завжди трималась якось осторонь і майже ні з ким не говорила. Свого чоловіка держала в покорі, він навіть допомагав їй в усіх польових роботах, заслуживши тим самим глибоку неповагу серед чоловіків. Насамперед це обурювало діда Біле Волосся, який найчастіше сидів перед вхідними дверима, чухав собі потилицю і, покашлюючи, скаржився, навіть коли його ніхто не слухав, що псуються звичаї. Дід жив у тітки Тарані, отже, скаржився небезпідставно. Тітка дуже легко запалювалась, до того ж вона занадто вже розпестила своїх дітей у їжі. Найменший був схожий на роздуту жабу; Загодаквус міг би добре поживитись у комірчині Тарані.

Ще далі, через дві комірчини, жила тітка Білий Дуб з синами Козулею і Чорною Ступнею. Це була вдова, така ж добродушна, як і тітка Кругла Хмара. Одного вечора, коли Георг переміг у грі «Тарілочка з кісточками», вона зовсім несподівано подарувала йому мішечок волоських горіхів.

З Козулею Георг здружився одразу, бо вони були майже ровесники. Малія розповіла про походження такого незвичайного імені: двоюрідний брат ще малим якось знайшов у лісі козулятко і, сяючи від радості, хотів забрати його додому, але тварина так стусонула його, що він, плачучи, побіг геть. З того часу його звали Потоптаний Плямистим Козулятком.

Георг ніколи не називав його повним ім'ям і цим швидко завоював приязнь до себе. Обидва хлопці допомагали один одному в роботі. Георг швидко ріс, як та пружина, звільнена від тиску. Для нової матері він робив усе, що тільки міг угадати по виразу її обличчя. Ледве починав шуміти дощ, він закривав люк над вогнищем. Хлопець уже бездоганно володів жердиною, якою обережно підважував, а потім пересував шкуру на даху. Невтомно, риссю бігав у ліс, збирав сухі дрова, насамперед бук, клен, гікорі і дуб, поліна яких горіли без тріску й не дуже диміли, і складав у коморі на зиму. В'яз, каштан, сосну та кедр мати не любила, бо від них летіли іскри і легко могли запалити хату.

Іноді, правда, хлопець ще подумував про втечу, але тільки за звичкою. Якось він помітив, що на всіх вогнищах — великі мідні казани з дужками, у коморах — діжки з залізними обручами, а в більшості чоловіків у рунах рушниці з кремінними затворами та шкіряні мішечки із свинцевими кулями й порохом. «Мабуть, у село приїжджали купці і проміняли ці речі на хутра, — розмірковував Георг. — Хоча індійці теж могли з'їздити кудись і там закупити ці товари. Хто знає?» Хлопець не наважувався запитати, «щоб не зрадити своїх планів», як він сам собі твердив, але насправді тільки тому, що йому до втечі було вже байдуже. Крім того, кінчалася осінь і до порога підступала зима. Наступної весни погода, звичайно, буде сприятливіша для здійснення цих планів.

Він навіть не підозрівав тих великих змін, що відбулися в ньому самому, не усвідомлював того, що рідний дім, де пройшло його дитинство, непомітно поринав у далеке минуле. Він не помічав, що його справжнє ім'я стало для нього чужим, а прізвисько Голубий Птах — близьким, рідним.

Село біля Бобрової Річки повторювало собою звичайну картину Прибережних Луків: ряд довгих хат, між ними острівці трави, кропиви та чагарника. На другому кінці ряду тулилися маленькі куполоподібні вігвами, в яких жили ленапи. Тут, на Родючій Землі, вони поселялися разом з ірокезами; досить було вийти з дверей, щоб побачити їхні облуплені хатинки з березової кори.

Стосунки роду Черепахи з сусідами були якимись незвичайними. Над дверима сусідів красувався червоний сокіл, і, незважаючи на те, що там жив рід батька — його сестри з своїми сім'ями, — діти Черепахи і Червоного Сокола дражнили одне одного і сварились між собою, де тільки могли.

— Вони всього-на-всього тільки молодші двоюрідні брати, — зауважила мимохідь Малія.

В кожному селі роди поділялися на два загони: Черепахи, Бобри, Ведмеді і Вовки — «старші двоюрідні брати» — з одного боку; Олені, Бекаси, Чаплі й Соколи — «молодші двоюрідні брати» — з другого. Діти обох сторін завжди ворогували. Але звідки було знати Голубому Птахові все те, що знав кожний ірокезький хлопець?

Одного разу Малія зустріла хлопця на річці, коли він мив шию.

— Сусідські хлопці завжди кажуть, що в мене брудна потилиця, — пояснив Георг у відповідь на здивоване запитання сестри. Дівчина не знала, чи їй сердитись, чи сміятись.

— Та то вони тільки дражняться, бо ти з роду Черепахи!

Георг був зовсім збентежений і не заспокоївся, аж поки батько не пояснив йому, в чому справа:

— Коли Великий Дух створив Черепах, він пустив їх в озеро, де вони могли б спокійно жити. Але тваринам не сподобалось їхнє житло. Особливо нарікали черепахи на кам'янисте дно, на якому надто твердо лежати. Вони наносили з навколишніх прерій землі і вимостили нею дно озера. Озеро стало таким мілким, що одного жаркого літи висохло зовсім. Черепахи вирішили пошукати собі іншого місця. Одна і них, мудріша за інших, порадила триматись у цьому ділі гурту, бо гуртом безпечніше мандрувати. Всі погодилися з цим, але незабаром почалася гучна сварка. Кожна черепаха хотіли бути вожаком, і кожна вважала, що вона для цього найрозумніша. Марно закликав порадник до порядку: його голос потопав у загальному галасі. Кінець кінцем він розтіпався і сказав:

— Ви навіжені; мені соромно, що я належу до вас, я більше не хочу бути черепахою.

І він із страшним тріском скинув з себе свій панцир і став розмальованим воїном у повному озброєнні. Черепахи страшенно перелякались і розбіглися хто куди, а мудрий порадник став прабатьком роду Черепахи. Але від того, що черепахи носили мул, у них назавжди залишилася брудною потилиця, і вони весь час мусять мити собі шию. — Оповідач підморгнув хлопцеві: — З Соколами цього не трапляється. Розумієш?

Георг зрозумів. Проте чому ж він не належить до роду Соколів, як його батько? Та тому, що діти в ірокезів успадковували ім'я по матері. Під Довгим Дахом верховодять тільки матері, і тут, на Родючій Землі, як і біля Бобрової Річки.

Ниви села займали величезне півколо, оперезане лісом. Тільки з правого боку не було полів, бо там розкинулись луки, що спускалися до Совиного Струмка, який під старими кучерявими вербами тихесенько підкрадався до Бобрової Річки.

Голубий Птах ходив сюди неохоче.

— Сови, що живуть тут, — це відьми, — запевняла Малія. — Деякі старі жінки перетворюються в таких сов, а потім голосять на вербах.

— А ти взагалі бачила коли-небудь відьом? — поцікавився брат.

— Так. Одного разу я з глечиком води пізно поверталася додому, а було вже темно. І раптом бачу — поміж буків вештається якась жінка, у якої з рота йде полум'я. Я, звичайно, помчала, мов блискавка, а потім ледве перевела дух.