Голубий Птах, названий син ірокезів - Юрген Анна - Страница 5

Перше, що побачив Георг, як тільки прокинувся, — це обличчя з чорними поперечними смугами, які немов щаблі драбини підіймалися до близько зсунутих очей. Ніщо інше не могло б так різко нагадати йому вчорашній день, день втрачених надій. Хлопець боязко зиркнув, на свого знайомого.

— Що мені робити? Тут залишатись?

Індієць підніс праву руку долонею назовні і кілька разів повертів нею перед обличчям. Георг не знав, що це означало «ні», але дальші слова індійця все пояснили.

— Якщо мій маленький брат почуває себе краще, то, він піде з індійцями і теж стане червоним, його візьмуть на місце померлого сина.

Відвідувач іще щось говорив, але зміст його мови не доходив до хлопця. «Піде з індійцями…» врізалося Георгові в мозок. Здавалося, він іще чув крики й галас мордованих жертв; звичайно, і його спалять.

Не раз розповідали батьки про «червоношкірих бандитів», дома щовечора замикали на засув двері і перевіряли рушницю. А коли прийшла звістка про напад на Фольків, Георг навіть бігав потай туди подивитись. Хатина стояла на місці, на долівці аж до самих дверей валялося пір'я з розідраних подушок, а на стіні під вікном була велика кривава пляма. І він потрапив цим убивцям до рук! Хлопця трясло від невимовного жаху.

Перед обідом Георг із своєю палицею покульгав до кухні шукати повара. Нарешті, знайшовши, він смикнув, його за рукав:

— Чи не можна мені залишитись тут, у форті? Не потрібен тобі хто-небудь з робітників?

Поварові шкода стало хлопця, коли побачив благаючі очі, проте він похитав головою:

— Ні, друже мій, нічого не поробиш. Червоношкірі вимагають кожного свого полоненого, і офіцери не захочуть псувати відносини з племенами союзників заради такої малої миші, як ти.

Георг зіщулився і повільно пішов геть. Увечері він довго кульгав по валу і поглядав на схід. Десь там, далеко-далеко, далі, ніж вечірня зірка, що мерехтить над покритим ніччю лісом, — Рейстаун.

На третій день після поразки Браддока індієць з воронячим пір'ям забрав хлопця з собою. Вони пішли через міст до берега річки. На схилі стояли оголені каркаси шкіряних наметів, у потолоченій траві виднілися залишки попелу, дров, клаптів шкіри і обгризених кісток. Певно, воїни щойно вирушили.

Біля самого берега погойдувались два човни, майже в три людські зрости довжиною, посередині розчепірені, наче луб'янець. Біля них поралася група індійців. Жінки стояли по коліна у воді й навантажували у каное великі згортки шкіри, казани, горшки, сокири, рушниці та здобич, а чоловіки тимчасом тримали задерті догори носи човнів, щоб вони, бува, не попливли за водою.

За поданим знаком Георг ступив у перший човен. Нога ще боліла; він покульгав поміж вантажем, що складався із сувертків та пакунків. Човен загойдався, жінки заверещали, і раптом шуліковидий так потяг хлопця веслом, що той, як стояв, так на весь зріст і шубовснув у воду. Ридання здавили Георгові горло, але його сльози приховала наскрізь проймаюча волога.

— Зараз же сядь, — буркнув індієць і допоміг йому вибратися знову в каное.

В своєму тяжкому горі хлопець навіть не відчував тепла липневого сонця, яке сушило на ньому одяг. Лише одне впало йому в очі: грубий край човна — це всього-на-всього потовщена планка, а боки — не що інше, як тонісінька, наче папір, шкіра, що обтягувала поперечні дерев'яні ребра. І не дивно, що ця легенька, як пір'їнка, штука так гойдалася! Але звідки ж було йому про це раніше знати?

Гнітючий жах перед майбутньою смертю на вогнищі тримав полоненого в стані такого запаморочення, що навколишній світ для нього вже майже не існував. Зелений гористий берег, що стрімголов падав у річку, полуднева спека у блискучих затоках, привали у прохолоді вербових і тополевих гаїв, дзеркальна поверхня річки, в стократ ширшої за Джуніату, заповнювали години під ранку до вечора. Все далі й далі позаду лишався Рейстаун.

Вечорами хлопець плакав під ковдрою, аж поки не засипав. Через неозорі ліси й гори мандрували його думки, перш ніж вони знаходили рідний дім, який за тисячами горизонтів ставав дедалі меншим і меншим.

Тривалі денні мандри разом з потоком ріки погасили в ньому останню іскринку надії, яка зв'язувалась із словом «повернення». Не залишилося більше нічого, крім потягу до життя, який кидав безпорадного хлопця назустріч невідомій долі і щоразу давав змогу полегшено зітхнути, коли на березі десь між чагарником і очеретом знову горіли вогнища вечірніх привалів.

«Слава богу, сьогодні ще не прибули на місце!» Життя триватиме ще один день. А що загрожувало в кінці подорожі, страшно було навіть подумати.

Якось вранці флотилія завернула в притоку, береги почали поступово звужуватись. Гребці три дні веслували проти течії. В кожному човні на носі і на кормі чоловік з веслом. Дивно, як можуть індійці в цьому незручному положенні так довго витримувати, як спритно вони обгинають стовбури дерев, що із пом'ятими запліснявілими вітами пливли вниз за течією. Потік мчав тепер між лугами. Раптом берег піднявся вгору і розкинувся там широкою долиною, ніби хотів наздогнати ліс, що синів ген аж за другим перевалом.

Четвертого дня опівдні Георг помітив, що його супутники пожвавішали, почали перекидатися словами і частіше занурювали весла у воду. На правому березі мерехтіли зелені маїсові поля. Нивам, здавалось, кінця-краю немає. З барвами золотої соломи змішувалась різна зелень: клаптики широколистих гарбузів, кущі тютюну і рядки соняшників. А далі простяглися сливові дерева. Серце хлопчика майже стало: з-за пагорка показались фронтони двох хатин, і човни повернули до берега. Різкий високий звук пролунав у човні, і йому у відповідь з берега долинув інший.

Назустріч метушливою ватагою поспішали жінки й діти в різнобарвних, строкатих сорочках і спідницях, з матовим відблиском срібних прикрас на темнокоричньовій шкірі, з жовтими обручиками на голих руках. Собаки, чорні, схожі на вовків, виючи, мчали з усіх сторін; у тому шумі не чути було власного голосу.

Серед сміху, гучних радісних вигуків і галасу розвантажили човни, витягли їх на берег і перевернули. Допитливі погляди обстрілювали хлопця, але ніхто не наблизився до нього, навіть діти тримались осторонь.

Безпорадний і нещасний Георг стояв у замішанні, аж поки схожий на шуліку індієць не підвів його до темноволосої огрядної жінки. Вони обмінялись кількома словами, потім індіанка взяла зляканого хлопця за руку й повела в напрямі будинків.

Георг обережно глянув на неї й здивувався. Вперше за кілька днів він побачив не розмальоване, а звичайне обличчя, шкіра якого вигравала природним коричньово-червонуватим кольором. Порівняно з його розмальованими супутниками, ця жінка здалася справжньою людиною з плоті й крові.

Індіанка, мабуть, відчула радісне здивування хлопця. Вона заговорила до нього, але, на жаль, Георг нічого не зрозумів. Проте її обличчя виражало ясніше, ніж слова, добрий намір. Між низьким чолом і широкими щоками посміхалися двоє темних очей. Кирпатенький ніс і подвійне підборіддя свідчили про доброзичливість і щиросердість.

Тепла хвиля довір'я огорнула заляканого хлопця. Він міцніше стис мозолисту, тверду руку і пригорнувся до супутниці. В свої дев'ять років він був всього-на-всього беззахисною дитиною, що нарешті відчула подих рятунку. Жахливі думки про те, що його замордують, розлетілись, як зграя ворон.

За дверима сонячний день раптом померк. Георг, наче сліпий кріт, брів помацки у напівтемному приміщенні без вікон слідом за жінкою, тримаючись за голубу, схожу на сорочку, кофту, що сягала їй аж до колін. Після кількох кроків очі призвичаїлись до сутінків, у яких широкі смуги світла, що проникало крізь люки в даху, перепліталися з мерехтливими відблисками палаючого поліна.

Хлопець опинився в широкому коридорі, що тягнувся через усю хату і на протилежному кінці закінчувався світлим прямокутником — другими дверима. Праворуч і ліворуч були маленькі кімнатки, подібні до боксів у конюшні в Рейстауні, тільки набагато нижчі. В коридорі горіли вогнища на відстані шести-семи кроків одне від одного. Легкий пряний запах дров носився в повітрі.