Голубий Птах, названий син ірокезів - Юрген Анна - Страница 9

Один із старших хлопців втрутився між них, але шалений стусан кулаком відкинув його. Руки Георга працювали, наче крила вітряка, густим градом сипались удари. У Косоокого Лиса ротом і носом хлинула кров, а з горла вирвалось придушене хрипіння. Діти розбіглися хто куди, гукаючи дорослих.

Чоловікам, які незабаром підбігли, ледве вдалося звільнити потерпілого із рук оскаженілого хлопця. Поступово опам'ятавшись, Георг на руках поніс Шнапа додому. Малія допомогла йому поховати друга.

За весь день хлопець навіть не доторкнувся до їжі, не помічав, що в його мисці лежить найбільший шматок м'яса, не чув співчутливо приглушених голосів, не відчував подвоєного хутра у своїй постелі. Він бачив тільки конаючого собаку і спотворене червоне обличчя вбивці. О, ця кривава наволоч! Попався б він йому в Рейстауні!

Наступного ранку тітка послала Георга разом з Малією по дрова. Роботою вона хотіла розважити хлопця. Але саме це було йому не під силу. «Позавчора Шнап біг поруч, там стояло кореневище, на яке він гарчав». Хлопець кинувся на землю. Судорожне ридання вирвалося з його грудей.

Ніжний дотик руки і міцний пряний запах першими проникли у його свідомість, коли порив горя трохи вгамувався. Георг підняв голову і побачив Малію. Вона сиділа на землі, а в руці тримала кілька стеблинок трави арніки. Стрункі стебла виблискували, наче сині вістря списів. Супутниця мовчала, але в її очах було повно сліз. На Георга війнуло теплом: значить, він не самотній серед цих людей.

Малія взяла оберемок дров.

— Побудь ще трохи тут, не треба, щоб тебе бачили, — з цими словами вона пішла.

Георг роздумував. Малія мала рацію: чого доброго ще глузуватимуть хлопці, що у нього заплакане обличчя; тут вважалось малодушністю, коли не вмієш приховати біль і горе. Клубок знову підкотився до горла. Раптом, наче блискавка, його пройняла думка про втечу. Зараз же треба тікати звідси і вирушати в дорогу додому. Не довго думаючи, хлопець помчав у зелені нетрі.

Ніби тягар упав з плечей, коли він ступив у ліс. Краще нехай вовки розірвуть, ніж знову бачити Косоокого Лиса, цього вічного мучителя, це страхіття кожного нового дня! Але все вже позаду.

Хвиля туги й жалю за батьківщиною знову огорнула його, і хлопець трохи не знепритомнів. За скільки днів добереться він до Рейстауна? А може, батьки ще у тітки Рахель?

Майже безтямний, Георг пробирався крізь високу папороть, падав, чіпляючись за коріння, що, мов змії, сплелося на землі, потім схоплювався і прямував усе далі у потворне склепіння дерев. Величезний стовбур, порослий мохом і напівзотлілий, заступив шлях. Та й який тут може бути шлях?

Георг зупинився і глянув угору. Звідти просочувалось зеленкувате світло. Дикий виноград обвив усі гілки, а товстий шар листя не пропускав сонячного проміння. Наче темно-зелена вода між могутніми стовбурами дубів і каштанів, пливло вологе, чадне й задушливе повітря. Де тепер сонце?

Спотикаючись, хлопець обігнув повалене дерево і помандрував далі. Власне, йому треба б зараз хоч трохи пройтися струмком, щоб загубити сліди, — спало на думку, — але внизу в улоговині чагарник сплівся в непроникні хащі.

Георг пішов знову на пагорб, протягом дня він ще встигне перебрести який-небудь струмок… До вечора індійці не помітять, що він зник, а потім — шукай вітра в полі.

Піднявшись до половини пагорба, Георг натрапив на вузеньку стежку, яку протоптали лосі й олені. Хлопець оглянув мох на стовбурах і вирішив, що ця стежка веде на схід. Квапливо пішов вузенькою вимитою канавкою, яка простяглася, то піднімаючись, то опускаючись, крізь густе сплетіння папороті, вусиків, стовбурів і листя.

У вологій духоті не чутно ні звуку. Легенький шурхіт білочок не порушував загальної тиші. Хлопець не звертав уваги на тварин, що, наче сірі, світло-коричньові і чорні плями, з'являлися і зникали в гіллі. Як у напівсні, просувався він далі. Лише один раз гучний лускіт і тріск хмизу погнали його вперед; у нестямному жаху він летів стрімголов доти, аж поки не закололо в грудях. Тоді пішов повільніше. Боязко озирнувся, проте нічого, крім звичайного лісу, не побачив. Що ж то могло бути?

Сонце звернуло з полудня, коли стежка вивела на лужок. Від нестерпної спеки поникла молінія — трава з голубуватими стеблами. Порівняно з вологою задухою лісу, суха спека галявини дихнула, немов щойно відчинена піч. Втомлений хлопець сів у тіні дерев і якийсь час заціпеніло дивився на клуби розжареного повітря, що вирували над травою.

У повітрі дрижав глухий гуркіт, який то дужчав, то затихав. Георг насторожився, прислухавсь. Гуркіт повторювався, ставав дедалі гучнішим і — знову завмирав. Це не гроза, бо грім гримить нерівномірно. А в цьому гримотінні чітко виділявся частий дроб, ніби десь на горизонті били у величезний барабан. Звучало так, як водяні літаври у селі, але ж ніхто не понесе їх так далеко.

Невидимий барабанщик знову загримів колотушками, і знову завмер його дроб, ніби він спускався по той бік гори. Навіть випари молінії нерухомо повисли і, здавалось, прислухалися до завмираючого гуркоту. Тиша гнітила хлопця. Може, в селі індійці помітили його втечу і підняли тривогу?

Раптом він весь похолов од жаху. Димний День уб'є його! Тиша і спека на лузі паралізували хлопця. Він полегшено зітхнув, коли розмірений гуркіт знову прокотився по верхів'ях дерев.

Георг швидко перебіг галявину. Але за кілька кроків до узлісся відсахнувся — мало не наступив на клубок строкатих гадюк, що вигрівались на пекучому сонці. Тихо зойкнувши, він обігнув їх і перед тим, як ступити в ліс, старанно оглянув стежку.

Зелені сутінки, здавалось, прогнали всі страхіття галявини, а разом з ними і моторошний гуркіт барабана. Не раз Георг зупинявся, прислухався, але, крім тихих голосів поодиноких пташок та шарудіння білочки, не чув нічого.

Хлопець біг доти, поки ще міг розглядіти стежку. Під густим листяним шатром рано стемніло, проте до настання повної темряви він встиг набачити стрункий каштан, на який легко можна було видертись.

Дошкуляв нестерпний голод, бо з самого ранку, крім кількох ягід, зірваних по дорозі, він ще нічого не їв.

Георг дорікав собі за легковажну втечу. «Було б хоч торбинку маїсу взяти з дому Черепахи! Ні лука, ні стріли, тільки томагавк. Кресало і кремінь теж лишилися там — я не можу навіть запалити вогню»…

Стомлений і голодний хлопець видерся на дерево, вибрав товсту гілку, на якій можна сидіти, і, щоб не впасти, прив'язався до неї паском. Але спати було дуже незручно, ноги й руки терпли, і йому доводилось, незважаючи на втому, весь час ворушитись, щоб не застоювалася кров. Нарешті біль став нестерпним. Георг обережно зліз і сів під деревом, обіпершись спиною об стовбур.

Ліс жив якимось моторошним життям. Вітер, наче на органі, вигравав у кронах дерев, заглушаючи тріскотняву коників. Листя шуміло так, ніби на нього лив густий дощ. Самотній, судорожно ухопившись за свій томагавк, хлопець вдивлявся в темряву, що ховала його, мов печера.

У гіллі над ним пролунав несамовитий вереск. Георг зацокотів зубами. «Це сова, — заспокоював сам себе, — вечорами у саду біля батькової хати цей скрегіт лунав навіть привітно. А це глухо сичить, мабуть, пугач, що примарою снує між деревами». Проте, як не намагався хлопець пояснити собі звуки, що долинали з темряви, страх підкрадався до нього з усіх боків.

Коли б хоч ноги не так боліли; він не міг навіть поворухнутись. Однак, як тільки серед нічних голосів чітко залунало протяжне хрипке завивання вовків, хлопець блискавично схопився на ноги і вмить опинився на нижніх гілках. Сірі розбійники вийшли на полювання.

Хлопець просидів на дереві, аж поки почало світати і навколо запанувала ранкова тиша. Ледве живий спустився втікач із своєї схованки і довго ще не міг ворухнути занімілими ногами. В ногах перестало сіпати і колоти, але сьогодні він уже не йшов, а ніби повз, продираючись крізь хащі.