Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 34

Сєров погана людина, зрозуміло! Ніяких дружніх почуттів до Мишка він не має, а зацікавлений в тому, щоб загін залишив Карагаєво. Але ж йому швидше повірять, ніж Мишкові. Навіть Борис Сергійович, директор дитбудинку, не може з ним справитись, не може відібрати садибу. І Сєрову неважко довести в губкомі комсомолу, що комсомольці в усьому неправі. Він зуміє дуже спритно використати їхні помилки, справжні і вигадані. І це може закінчитись великими неприємностями для загону.

Що ж робити? Повернутись у табір, підняти піонерів і піти якнайдалі від садиби? Все кинути? І клуб, і сільських дітей, і лікнеп, де люди вже читають по складах? Лишити напризволяще Миколу Рибаліна, Жердяя і його матір? І нічим не допомогти Борисові Сергійовичу в організації трудкомуни? Словом, відмовитися від боротьби, визнати себе винним? Боягузливо уникнути товариського суду?!

Ні! Так комсомольці не роблять! Не можна здаватися! Що б там не-було, вони ніякого злочину не зробили. Помилки була, але вони чесні комсомольці і ні перед ким не бояться відповідати… Невже у губкомі комсомолу не зможуть розібратися?

Розділ сорок шостий

Перемога

Секретаря губкому Мишко піймав на сходах. Це був русявий хлопчина в шкіряній куртці, брюках кльош і сірій кепці.

— Тобі чого? — спитав він на ходу у Мишка, коли той звернувся до нього.

Мишко пішов з ним поряд і почав розповідати про свою справу. Але секретаря весь час зупиняли, інколи він зупинявся сам, гукав на когось і кінець кінцем заявив, що нічого не зрозумів.

— Нічого я, брат, не зрозумів. Сядьмо тут і розкажи все по порядку.

Вони сіли на підвіконні. Мишко знову розповів усе по порядку. Цього разу секретар зрозумів і сказав:

— З убивством цього селянина розберуться і без вас. І вже розбираються. Що ж до садиби, музею, птаха — це все вигадки, романтика. — Він презирливо покрутив у повітрі рукою. — Начитався ти пригодницьких романів. Усі ви, молоді, любите таємниці, пригоди й таке інше. А нічого такого іншого немає. Є стара садиба, колишні господарі тримаються за неї, не хочуть віддавати під дитячий будинок, а Сєров удає з себе цінителя старовини і фактично допомагає колишнім поміщикам. Я в курсі справи. У мене був директор московського дитбудинку. Ми йому обіцяли допомогти і допоможемо. Садибу вони одержать. А таємниці й усе інше — дурниці! Що ж до вашого загону, то Сєров занадто багато бере на себе. Знайшовся хазяїн! Якщо ваші піонери в чомусь винні, то ти, як вожатий, відповідатимеш за це. Але не перед Сєровим, а перед комсомолом. Ось як стоїть справа. А тепер скажи сам: що позитивного було у вашій роботі і яких помилок, на твій погляд, ви допустилися?

Мишко перелічив усе, що вони зробили в селі. А до помилок і недоліків він відніс втечу Ігоря та Севи, але додав, що таке може трапитись у будь-якому загоні і що Ігор та Сева покаялись у своєму вчинку.

Помилкою Мишко вважав і те, що художник погано розмалював клуб, але додав, що вони вже самі все перемалювали. Справді, вони не виконали доручення голови сільради, але це було лише один раз, а так піонери завжди і в усьому допомагали сільраді. А вже в ламанні дерев вони аж ніяк не винні.

— Це правда? — Секретар допитливо глянув на Мишка.

— Ну, звичайно! — образився Мишко. — Мені нема чого брехати. Мені Сєров радив не йти в губком, радив виїхати з загоном, але ж я сам прийшов, мене ніхто не примушував.

— Гаразд. — Секретар підвівся. — Хлопець ти, видно, хороший, і я тобі вірю. Залишайтесь на місці і нікуди не переїжджайте. Нікуди! І роботу в селі продовжуйте. А хлопців своїх усе-таки підтягни, дисципліна повинна бути.

— А якщо Сєров накаже забиратися? — спитав Мишко.

— Нехай наказує скільки завгодно, — безтурботно відповів секретар, — ви йому не підпорядковані. Досить йому головотяпствувати. В разі чого пошлись на мене. А з замітками в газеті ми розберемося. Зрозумів? Ну, і катай! Без тебе справ вагон.

«Бойовий хлопець! — подумав Мишко про секретаря, вийшовши з губкому. — Добре я зробив, що пішов до нього! Який сором! Мало Сєрова не злякався! Коли б я послухав Сєрова, то ніколи в житті собі цього не простив би…»

Немов гора впала з Мишкових пліч.

Усе ясно, все зрозуміло, все чесно зроблено.

Хлопців, звичайно, треба підтягнути, треба покласти край розгвинченості, розпущеності, безглуздим іграм в «зелень», усім цим Генчиним штучкам, але загін лишається на місці і доведе до кінця всі розпочаті справи.

Як здорово він усе облагодив!

Мишко крокував вулицею, гордо випнувши груди. Тепер комсомольці доведуть своє! Коли вони залишаються тут, то все зуміють зробити.

Треба було б ще зайти до слідчого, довідатися про Миколу… Та це потім… А зараз важливо швидше повернутись у табір і заспокоїти товаришів. І нехай в селі всі узнають, що вони лишаються в садибі. І голова нехай узнає. А то їх уже вважають за якихось злочинців.

Розділ сорок сьомий

Знову в музеї

Славик чекав Мишка на вулиці біля музею.

— Ну що? — спитав він.

— Усе в порядку, — відповів Мишко. — Сєров, звичайно, і слухати ні про що не хотів. Умовляв мене згорнути табір. А я нізащо. Пішов у губком комсомолу, поговорив з секретарем. Він наказав нам залишатись і не рухатися з місця.

— Прямо так, без перевірки?

— Що ж перевіряти? Не бюрократ же він! Я йому про все чесно розповів. А Сєрова він сам добре знає, знає, що це за тип. Словом, ми залишаємося. Що в тебе? Бачив графиню?

Славик оглянувся навколо, таємниче округлив очі:

— Я зайшов у музей, прямо у відділ побуту поміщика, про який ти розповідав…

— А човняр?

— Човняр пішов. Я саме цим моментом і скористався… Ну, от. Стою в кімнаті, дивлюсь — графиня йде. Я зробив вигляд, що розглядаю старовинні костюми. Людей у музеї нікого. Вона повільно пройшла повз мене. І хоч я стояв до неї боком, майже спиною, я помітив, що вона підозріливо подивилась на мене. Я стою собі. Вона пройшла вперед, потім знову з'явилась у цьому коридорі. Я перейшов до іншої шафи. Вона знову поглянула дуже нетерпляче і підозріливо й пройшла. Я їй заважав. Тоді я сховався за портьєру. Там було трохи страшнувато і дуже багато пилюги…

— Пилюга — я розумію, а чому страшнувато?

— А що як. стара взяла б та й перевірила, чи немає кого за портьєрою.

— Ну і що ж, з'їла б?

— Звичайно, не з'їла б, але незручно. А крім того, я боявся чхнути: пилюга страшенна, а коли боїшся чхнути, то обов'язково чхнеш… Так от. Стою я за портьєрою і в щілину все бачу. Стара знову повертається, дивиться, чи нема кого, і залишається. Спочатку вона зробила вигляд, що розглядає шафи, а потім підійшла до каната — знаєш, той, що відгороджує обстановку?..

— Знаю, знаю…

— Вона підняла канат і підійшла до бронзового птаха. Що вона там робила, я не бачив, вона стояла до мене спиною і заступала птаха. І пробула біля нього ну буквально хвилину. Мені, звичайно, здалося, що вона пробула дуже довго, але насправді не більше хвилини. Потім вийшла назад, навісила канат на місце і пішла.

— Тепер зрозуміло, — рішуче сказав Мишко, — у бронзовому птахові — тайник. От що в бронзовому птахові.

— І знаєш, — продовжував Славик. — Там висить таблиця — генеалогія графів. І видне, що вони були родичами Демидових.

— Зараз не це важливо, — сказав Мишко, — не Демидови. Зараз головне — тайник. Ходімо.

— Куди?

— У музей. Поглянемо ще раз на бронзового птаха.

Хлопці увійшли в музей і повільно, недбало, так, щоб їх ні в чому не запідозрив служитель, пройшли через анфіладу кімнат. Завжди, коли робиш щось потай, здається, що тебе підозрюють. Так і зараз. Мишкові здавалося, що служитель сів на стільці біля входу навмисне, щоб стежити за ними.

Чекаючи, поки він піде, хлопці розглядали експонати. Сторож дрімав на своїй табуретці. Він клював носом і через рівні проміжки часу струшував головою.