Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич - Страница 22

— Блазень! — огидливо прошепотіла Сахно. Гальванеску весело зареготав.

— До всіх моїх талантів іще один. Я не гордую.

Сахно знову відвернулася до вікна. За широкою амбразурою кучерявилися верхів’я паркової гущавини. Правіше яснів просвіт галявини — пам’ятної галявини, що приводила до вікна колишньої кімнати Сахно. За галявиною білів проклятий мур. Ще далі зеленіли й половіли широкі смуги ланів. Між них швидко в’юнився шлях… Єдиний путь до волі.

Гальванеску з глузливою посмішкою стежив за Сахно.

— А ви, я бачу, любите волю, — заговорив він знову, наче відгадуючи її думки. — Це непогано. Жалкую, що нічим не можу вам допомогти. А щоб ви знали… справді, на щирість, тепер же однаково, щоб ви знали, ще трохи — і були б ви вільні. Далебі! Вас визволяли. Так, так, — дружньо підморгнув він Сахно, помітивши її зацікавлений погляд. — Ваші вірні друзі. Ваш відданий шофер…

— Чіпаріу?

— Атож, Чіпаріу. І цей древній рибалка…

— Йонеску?!

— Можливо. Ми з ним не познайомилися. Чіпаріу та Йонеску. Моторні хлопи. Спритні і меткі. З них буде пуття…

— Де вони? Що з ними? Вони визволяли мене?

— Намагалися. Але куди з голими руками! Вони підкопалися під мур, вночі, звичайно, щасливо проминули всі перешкоди й намірялися вдертися до замку через оце вікно. Ви розумієте? — з щирим здивуванням обурився Гальванеску. — Яке зухвальство! Приставили драбину й простісінько сюди. А ви на столі! Ще кілька хвилин — і вони були б забрали вас із собою. Щастя, що недотепи не догадалися перетяти дріт сигнального гонга. Я вчасно, був попереджений і встиг вжити заходів.

— Де вони? — тоскно запитала Сахно.

— Де? Ви дуже цікаві. А проте які тепер можуть у мене бути від вас секрети? Однак вже ви ніколи і нікому їх не розкажете.

— Ви вбили їх?

— Ні. О ні. Це не економно. Для чого? Чіпаріу такий кремезний хлопець: біцепси, загальна структура — Аполлон! А дід — го-го, цей кому хочеш дасть сто очок наперед!

— Що з ними?

— Що? Гаразд. Будь ласка. Я можу дозволити вам побачення.

Гальванеску хутко встав і підійшов до стіни. Він намацав якогось прихованого цвяшка і натиснув його. Стіна здригнулася і розкололася вздовж надвоє. Потім з легким гудінням електромеханізму повільно розсунулася.

Радість стиснула груди Сахно. Невже цьому правда? Невже вона зараз побачить Чіпаріу й діда Йонеску? Любі товариші! Бідні! Вони віддано кинулися її рятувати й потрапили в полон до цього божевільного. Старий Йонеску! Впертий і боязкий діду! Як же наважився ти?

Стіна розсунулася. За нею була друга біла кімната, тільки більша і без вікон. Світло спадало з кількох великих жирандолей. Яскраві електричні промені, зіткнувшись з промінням сонця, враз пожовкли. Вони лягли мертвими тінями на два силуети вглибині.

Сахно підвелася. Вона не могла ще розглянути силуетів. Але постаті тихо рушили сюди, в першу кімнату.

Це були вони — Чіпаріу і Йонеску! Сахно впізнала контури їхніх фігур…

Вони посувалися спроквола, але напрочуд струнко і рівномірно, як солдати на муштрі. Вони важко відбивали крок і за ногою відмахували руками. Тільки голови їх були похилі і мляво куняли за кожним рухом. Вони переступили поріг кімнати і, так само не кваплячись, обійшли довкола операційного стола, довкола Сахно…

З голосним зойком затулила Сахно руками лице і відкинулася на своє ложе.

Огидні примари продефілювали перед нею. Тільки контури тіла нагадували знайомі риси Чіпаріу і Йонеску. Але це були мертві, розпливчасті риси опухлих трупів. Вони були прозорі й мляві, з лискучими черепами і в чорних непроглядних окулярах.

— Я обіцяв вам сигару? Будь ласка. Це найкращий сорт: з найстарішого тютюну моїх, плантацій. Куріть.

Ця мова наче долинула з іншої планети. Відразу Сахно не збагнула навіть, що це до неї говорили. Але Гальванеску припросив удруге й тицьнув їй до рук цигарницю.

— Куріть.

Навмання Сахно взяла сигару й поклала її в рот. Навмання ж посмоктала, коли Гальванеску подав їй вогню. Міцний і запашний дим стверезив її і повернув їй самовідчуття. Аж тепер досяг її розуму сенс щойно побаченого. І від цього вона вдруге мало не зомліла. Але останнім зусиллям волі вона примусила себе бути спокійною.

— Така ж доля чекає й на мене? — ледве осилила вона ворухнути устами.

— Так, — відрубав Гальванеску. — Точнісінько, така.

— Вони живі? — ще прошепотіла Сахно.

— Для мене — так, для себе — ні.

— Що ж це таке? — слшріше подумала, а не запитала Сахно, відчуваючи, як усе — і Гальванеску, і кімната, і стіл під нею — зривається з місця й лине кудись у просторінь щораз більшими децентричними колами. — Що ж це таке?

— Це й є мій секрет. Секрет, що на ньому держиться все моє господарство, вся моя система! Ви цікаві його знати?

Сахно не відповіла. Її свідомість гойдалася, як човен у бурхливому морі, на буйних хвилях притомності і зомління. Чимраз швидше, чимраз нестримніше тікало все в прірву, в порожнечу.

Проте Гальванеску й не чекав її відповіді, йому, очевидно, кортіло розбалакатися.

— Я можу його вам розповісти, — урочисто почав він. — Тепер уже однаково: ви ж нікому не зможете його відкрити. Щодо мене, то, мушу признатися, мені й самому кортить з кимсь побалакати про мою роботу. Ви можете собі уявити: мені ще нікому не доводилося докладно розповідати про мій винахід! Це так важко! Нікому не сказати й півслова! Ні похвалитися, ні спитати дружньої компетентної поради, ні просто перевірити на свіжому розумі свої міркування й погляди. Ви розумієте, як це прикро?

Сахно мало що розуміла. Мова Гальванеску майже не доходила до її свідомості. Порожнім, перестрашеним поглядом блукала Сахно довкола. Її непритомний зір шукав за жахливими примарами її товаришів. Гальванеску зрозумів цей погляд.

— Ви шукаєте ваших друзів? — поспитав він. — Не турбуйтеся. Вони вже там, — він махнув рукою до розсувної стіни, що вже знову твердо стояла на своєму місці. — Я послав їх знову до комори. Їхній вигляд надто турбує вас.

Сахно тихо і безнадійно застогнала.

— Я дивуюся з вашої нездогадливості,— Є вів далі Гальванеску, зручно влаштувавшись у кріслі й запаливши нову сигару. — Ви все звертаєте на якусь хворобу, якусь чудну пошесть, проказу і таке інше. Ви не могли побудувати іншої гіпотези, крім цієї дурної здогадки, що я прищеплюю людям якусь заразу, — боже, яке глупство! — для того, щоб потім експлуатувати їхню працю. Таж це був би справжній злочин! — гаряче обурився Гальванеску. — Я розумію, якби, скажімо, я збирав сюди до себе якихось Там хворих, що викинуті за борт життя, і, давши їм роботу, визискував їх. Але… фі! Це ж просто комерція! Це личить якомусь спекулянтові-фермерові. Це безперспективне глитайство! А наука ж і живе тільки з перспектив. Родиться з перспектив і прагне їх. Коли ви віддали себе науці, то, зробивши крок, мусите оступитися набік і глянути, скільки ще кроків ви можете зробити далі. Коли ваша кінцева мета буде вам отут, перед самісіньким вашим носом, то краще покиньте: ви, в кращому разі, винайдете нову вдосконалену голку для примуса. Науці потрібні обрії і перспективи! Так, так, колего і добродійко! Настановлення вашої роботи має йти широким віялом ідей в далекі прийдешні віки.

Гальванеску встав і шпарко забігав по хаті. Він був у захопленні. Завжди спокійний, розважливий і зовні скептичний, він метушився тепер, як молодий поет. Волосся йому розкуйовдилося, очі світилися, він моторно розмахував руками і віяв полами свого білого халата.

— Експлуатація хворих! — гукав він. — Яка нісенітниця! Яка мізерна фермерська ідея! Яке жебрацтво! Експлуатація цілого світу — скажіть ви: це варто уваги! Так. Цілого світу! Перебудова сучасної системи експлуатації на основі нових наукових здобутків. Так! Але цілого світу! Ніяк не менше!

Він раптом сів. Замовк, поторкав волосся й наче трохи заспокоївся.