Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич - Страница 24

Він замовк і запорався біля столика з різними причандалами. Сахно стежила за його рухами, і в душі в неї змагалися дикий млосний страх за свою долю і звичайна цікавість живої людини.

— Професоре, — мовила вона нарешті, знесилено збираючи свої думки. — Професоре, мені здається, ви забули про одну дуже важливу річ…

— Забув? А саме? — цікаво озирнувся Гальванеску. — Кажіть. Кажіть, кажіть! Я охоче слухаю вас.

— Ви забули про один постулат: життя для людини, а не людина для життя…

— Як, як? Я не зовсім збагну вашу думку.

— Я кажу про те, що культура й цивілізація — це не примара і не фетиш. Яке ж маєте ви право забирати в людини життя в ім’я вашої ідеї без її згоди на те? Ви забуваєте, що свої досягнення ви хочете дати людям же, а не кинути їх у безповітряні простори. Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя — над усе! Культура для людства. А не людство для якогось фетиша.

Божевільний професор весело зареготав.

— Невже ви гадаєте, що я такий наївний? Яка блаженна нездогадливість. Що ж ви думаєте — я оберну усіх людей на машини і автомати, а сам буду походжати серед них можновладним королем? Та я здохну з нудоти. Колего! Є ж норми розподілу людської праці, є ж норми соціальних взаємин у світовому виробничому процесі. Для того щоб постачати все потрібне, зовсім не треба всьому людству виснажувати себе на роботі. Досить, коли працюватиме якась частка людства. Вона постачить все потрібне для інших. Ви ж чули, мабуть, про пролетаріат і буржуазію? За моїм проектом механізується тільки оцей, так званий пролетаріат, тобто робочу, рушійну силу культури. Ми з вами, тобто — вибачте — я і не збираюся механізуватися. Я і мені подібні житимемо повним життям, почуттями і різноманітними природними рефлексами, а ви постачатимете нам засоби й розкоші. І ніяких заворушень, ніяких революцій! Хіба машина здатна на революцію?

Гальванеску довго сміявся. Зауваження Сахно зовсім його розвеселили. Він весело й моторно бігав по кімнаті, збираючи своє причандалля, і навіть муркотів під ніс собі якоїсь пісеньки. Сахно понуро мовчала. Нарешті вона заговорила знову.

— Так, — озвалася вона ще, — ви — жорстокий, лихий і розумний ворог. Ви — вірний пес своїх хазяїв. Але в засліпленні вашого винаходу ви найнаївніший. Ви думаєте, багатомільйонний пролетаріат чекатиме, поки ви вихолостите його, поки ви поробите з нього дурні, автоматичні ляльки? Ви думаєте — провокацією, брехнею і допомогою вашої жандармерії ви довго будете живі? Ви думаєте — тим дурним і зацькованим селянам околишніх земель, що тремтять перед вашою особою, не урветься колись терпець? Ви думаєте — вони не прийдуть до вас з червоним півнем? Старий, заляканий Ионеску вже наважився і прийшов! Вони прийдуть усі! Пустять за димом ваші химери, заволодіють вашими маєтностями, а вас… просто повісять вас на шпилі вашого палацу.

— Досить! — Гальванеску лихо гримнув і люто визвірився на Сахно. — Досить! Ви надто розбалакалися!

— Дурень і верхогляд! Куций геній! Ти справно готуєшся до своїх похорон! Твоя “наука” загине на гільйотині.

— Досить!

— Ти обернеш зараз мене на дурну ляльку — ти зараз дужчий. Ти обернеш, може, сотні й тисячі, але мільйони розчавлять тебе!

Сахно замовкла й відкинулася навзнак. Вона знесиліла. Життя вже відійшло від неї. Тільки очі ще горіли останніми потугами життя й з непримиренною ненавистю палили ворога. Очі Гальванеску відповіли тим же…

Квапливими кроками відійшов Гальванеску в протилежний куток кімнати. Він одчинив скляну шафу й брязнув купою блискучих хірургічних приладь. Він узяв з дека їх кілька — ланцетів, пінцетів та щипчиків. Окремо поклав він довгого й тонкого, порожнього всередині стилета. Потім розгорнув анестезійну маску й добув слоїк із хлороформом.

Сахно не бачила, а скоріше — відчувала це все. Млосне безсилля опанувало її єство. Непритомніючи, вона тільки ворушила кінчиками пальців, і рука її несвідомо м’яла сигарні недокурки у важкій скляній попільниці на столику поруч.

Гальванеску скінчив свої готування. Він підійшов знову до Сахно й зашморгнув ремінні паси на її ногах, міцно й нерухомо притиснувши її до стола. Потім узявся до рук…

Тієї хвилини, як Гальванеску схилився над лівою рукою Сахно й накинув міцного зашморга, її права рука в корчах метнулася, знялася догори і вмить упала ліворуч. Важкою, литого скла, попільницею затопила Сахно Гальванеску в тім’я…

Треба було поспішати. Удар був не сильний, і контужений міг хутко очуняти.

Знявши ремінь з лівої руки й розрізавши зашморга на ногах, Сахно обережно стала на ноги. Млость скувала їй рухи. З надмірної слабкості темніло в очах і підгиналися коліна. Майже непритомніючи щокроку, доповзла вона до хірургічного столика. Там узяла шприц і ампулку того наркозу, що його животворну силу щойно відчула вже на собі. Впорснувши наркоз, Сахно ще сіла перепочити. Тоді повернулася до Гальванеску.

Голова його була розкраяна. З великої розсіченої рани текла кров. Жовтява блідість обличчя свідчила про глибоке зомління.

Не гаючись, зв’язала Сахно йому руки й ноги, як могла, міцно. З кишені вийняла револьвер й поклала осторонь. Рану на голові промила й забинтувала. Потім, до краю знеможена, простяглася горілиць на операційному столі. Очі їй в ту ж хвилину стулилися, і важкий сон обняв знесилене й змучене тіло…

Прокинулася Сахно, коли білий день наповнив ущерть сліпучим сонячним промінням простору кімнату. Вона проспала більше як півдоби. Збудили її різкі й громохкі звуки. То Гальванеску, очевидно, давно вже опритомнівши, як скажений, качався по підлозі, не в силі звільнитися від пут. Він хрипів і люто кружляв несамовитими очима.

Сахно злізла долі з свого імпровізованого ліжка. Довгий сон значно зміцнив її, але все ж таки вона була ще дуже немічна. Довелося знову вдатися до наркозу та, розігрівши, з’їсти бульйон, що лишився від учора, Аж після цього підійшла вона до Гальванеску.

Сахно послабила пута й, дарма що поранений дуже опинався, змінила йому бандаж на рані. Тоді посадовила його, прихиливши до стіни, а сама сіла навпроти в крісло. В руці тримала револьвер.

Гальванеску мовчав. Він уникав дивитися на Сахно й сидів із заплющеними очима. Тільки зрідка кліпав він своїми спухлими за ніч повіками, і тоді з-під густих брів блискав його лихий, повний ненависті погляд. Сахно теж мовчала. Їй треба було багато обдумати.

Нарешті мовчанку порушив Гальванеску.

— Вам пощастило, — прошепотів він, — але ще не зовсім. Вам треба вийти з мого маєтку, а це, як ви вже добре знаєте, не так просто. Надто тепер — після першої вашої втечі… Я пропоную вам компроміс: я відкриваю вам вільний вихід з маєтку й зобов’язуюся не переслідувати вас, а ви… ви за це даруєте мені життя. Життя і спокій! Ці авантюри мені набридли! Будь проклятий день, коли я пустив вас до своєї господи! Ваше втручання в моє життя і роботу…

Він говорив би ще, але мусив спинитися: Сахно реготала.

— Пане доктор! — безжурно заливалася вона. — Для чого такі сумні балачки? “Ви даруєте мені життя!” Фі, професоре, який-бо ви справді! Ну, хіба я схожа на вбивцю? Повірте, я дуже жалкую, що трапилося це прикре непорозуміння, і я вимушена була розвалити вам голову. Але ж ви самі винні. Ви надто поспішали вкоротити мені віку. Запевняю вас, що я оборонялася тільки для того, щоб не вмерти передчасно й могти ще зробити вам одну, як я гадаю, дуже цікаву для вас пропозицію.

Сахно помовчала й веселими очима оглянула похмуру й трохи здивовану фізіономію Гальванеску. Потім заговорила знову, вже спокійним і серйозним тоном:

— Пам’ятаєте, ви скаржилися мені, що не маєте помічника для своїх робіт? Що вам дуже потрібний помічник і, з його допомогою, ви встигли б значно більше, ніж маєте зараз. Пригадуєте? Так от. Я хочу запропонувати вам себе. Приймаєте? Я стану вам за помічника у ваших наукових експериментах. Ви будете моїм учителем, а я обіцяю бути старанним і ретельним учнем… І забудемо цей прикрий інцидент… Згода?