Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич - Страница 3

— Я така ж німкеня, як і француженка, — посміхнулася Сахно, але враз спохватилася й звелася на ноги. — Будемо рушати, Чіпаріу. Ми марнуємо час нашому привітному господареві, та й самим нам треба поспішати.

Справді, сонце стояло вже просто над головою й свідчило, що день переламується на другу половину.

Чіпаріу задумливо побрів до машини, нишком оглянувши Сахно. Поки він порався біля мотора, Сахно розплатилась з господарем за сніданок. Розплатившися, вона встигла, поки авто було готове, побалакати ще раз із Йонеску. Старий рибалка охоче відповідав на всі запитання Сахно, що цікавилася його життям-буттям і колишніми новинами, але вперто мовчав і похмурнів, тільки мова вертала до Гальванеску.

— Нехай пані-господиня і не розпитує мене, — нарешті сказав він. — Старий Йонеску нічого не знає, а коли догадується про щось, то йому ще хочеться трохи пожити й не докучати богові з своєю смертю.

Така мова збентежила Сахно. Вона зажадала пояснень. Але старий знову замовк і категорично відмовився далі говорити.

— Старий Йонеску сказав усе, що міг сказати, і далі не скаже ні слова. Він сказав усе, що повинен був сказати кожний християнин другому. Нехай пані-господиня робить, що їй треба, тільки оглядається на слова дурного Йонеску.

— Ви наговорили мені стільки незрозумілого й таємничого страхіття, що просто-таки налякали мене, — настоювала Сахно. — Я жадала б пояснень. Інакше я можу думати, що ви просто пожартували зі мною.

Йонеску трохи подумав і згодом відказав:

— Йонеску вже старий і скоро вже держатиме одвіт перед богом, йому не пристало дурити людей. Але нічого більше він сказати не може. Єдине можу додати ще: синам своїм я заборонив і за чверть гонів наближатися до земель Гальванеску.

В цей час заграв ріжок. Чіпаріу сповіщав, що мотор готовий. Сахно не залишалося нічого іншого, як, обізвавши про себе доброзичливого рибалку старим дурнем, поспішити до авто. Прощаючись, вона простягла Йонеску руку й мовила:

— Коли я за кілька днів вертатиму, я знову тут спинюся і тоді за добрим кухлем твого чудового мускату розповім тобі про все, що побачу в Гальванеску, і заспокою твою старість, — засміялася вона.

Йонеску міцно струснув простягнуту руку і з почуттям відповів:

— Я буду радий і проситиму бога, щоб сталося саме так. Але… коли й станеться так, то старий Йонеску не слухатиме твоїх слів і заборонить слухати їх своїм синам.

Сахно ще раз нишком вилаялася й знизала плечима: “Він здурів тут, сто років проживши біля перевозу”.

— Перекажи привіт своїй молодиці,— Є гукнув Чіпаріу. — Як будемо вертати, ми сподіваємося, що ти її нам покажеш?

Авто рушило, і до Сахно долинули ще останні слова Йонеску:

— Але тут, на своїй землі, старий Йонеску завжди допоможе тобі, коли буде в тому потреба…

Ландшафт враз зовсім змінився. Горбки та пагорбки скінчилися, і на всі боки послалися поля. Широкі смуги пшениці заможних хліборобів чергувалися з вузенькими та довгими стьожечками бідняцької кукурудзи. Дорога перетинала поля навскоси і раз у раз заскакувала в невеличкі, скільки мальовничі, стільки й нужденні, селища, що попритулялися де до струмочків і байраків, де до глиняного урвища східних узгір’їв. Серед загального сіро-зеленого кольору землі і полів радісно веселили око яскраво-червоні, сині й жовті фарби, в які помальовано передню стіну кожної хати.

Був час після полудня, і назустріч раз у раз траплялися величезні гарби із запашним, першої косовиці сіном. За ним потомленою ходою йшли царани [15] в своєму звичайному одязі — чорних баранячих шапках, довгих, нижче колін, білих сорочках, з-під яких важко й помітити було такі ж білі штани.

Незвичні до машини воли лякалися гуркоту й шарахали вбік. Машині щоразу доводилося спинятися й перечікувати, поки не менш перелякані царани з галасом та лайкою на адресу і волів, і непроханого гостя заспокоять сполоханих тварин.

Але ось селища порідшали. Обабіч дороги залягли пасовиська. По них тихо блукали отари овець і кіз. Дітлахи-пастушки з вереском і свистом вибігали навперейми машині і закидали її кізяками й грудками сухої землі. Сахно довелося знову вдягти свого плаща.

У невеличкому хуторі, де Чіпаріу спинився напитися, Сахно довідалася, що це вже останній царанський виселок, а далі, за Трояновим валом, починаються землі Гальванеску. До палацу лишалося кілометрів з п’ятнадцять.

Злиденні царани, що дуже гостинно зустрічали подорожніх і охоче заговорювали до них, зразу, проте, робилися неговіркі й непривітні, щойно почувши про мету подорожі. Вони уникали й вимовляти ім’я Гальванеску та квапилися збутися непроханого товариства, поспішаючи до своєї роботи.

Сахно при цій нагоді мимоволі згадала про старого Йонеску й почувала себе дуже прикро, особливо, коли невдовзі трапилася ще чудна й неприємна пригода.

Вони якраз повертали за ріг валу, коли це з-за рогу враз почулися крики й несамовитий плач. Чіпаріу зразу ж спинив авто. Крики линули з хащів лозняка, якими поріс південний схил валу. Не гаючися, Сахно й Чіпаріу виплигнули з машини й побігли навпростець через пасовисько до кущів. Крики не вщухали — гукало кілька голосів люто і злісно, а у відповідь їм розтинав повітря одчайдушний лемент, то трохи вщухаючи, то раптом знову дико вибухаючи — як після ударів. Когось били.

Переплигуючи через рівчаки, чіпляючись за кучугури та шматуючи одяг об цупке гілля дикої шипшини, Сахно з Чіпаріу видерлися на схил. Зойки не втихали. Тепер уже можна було розпізнати, що галасує дитина під лютими ударами канчука. Через мить вони й побачили екзекуцію.

На землі корчився підліток-підпасич під жорстокою рукою екзекутора — літнього селянина, що під кожний удар приказував щось люто й загрозливо. Другий притримував хлопця. Ще двоє стояли осторонь і похмуро стежили за екзекуцією, інколи докидаючи й від себе повчальне слівце. Вони не помітили Сахно й Чіпаріу і були чимало здивовані, коли екзекутор, схоплений впоперек міцними руками Чіпаріу, майнув у повітрі, хвицнувши ногами. Сахно в цей час недвозначно помахувала револьвером перед очима другого. Однак ніхто з них і не гадав чинити якийсь опір. Навпаки, всі, видко було, дуже перелякалися і, боязко озираючися, задкували до ближчих кущів.

— Що ви робите, розбишаки? Навіщо знущаєтеся з малого хлопця, паскудні боягузи?! — гукав усіма, які знав, мовами розгніваний Чіпаріу. — Чи ви позаздрили на його драну свиту? Геть!

Коли перше замішання минулося й ошелешений екзекутор звівся на ноги, розминаючися після обіймів Чіпаріу, він взявся пояснювати мішаною українсько-молдавською мовою, що вони нічого поганого не зробили і марно турбували себе шановні подорожні, бо тут, мовляв, очевидне непорозуміння:

— Хлопець — син Данейків, і це Данейко вчив його по-батьківському.

— Добра наука! — обурилася Сахно. — Він же міг на смерть закатувати хлоп’я. За яку це провину можна так шмагати дитину?

— О пані, хлопець дуже необачний і потім тільки дякуватиме батькові за таку науку.

— Що ж він зробив?

— Він… — старий селянин притишив мову і боязко озирнувся навколо, — він заскочив на панські поля…

— На поля до пана Гальванеску, — пояснив другий ще тихіше й ще боязкіше.

При цій мові й усі інші злякано глянули туди, де за розлогими ланами й густими дібровами мав бути панський палац, і хапливо поскидали шапки… Данейко ж, батько битого, ще раз копнув ногою нещасного хлопця.

— Ну ти, тихо! — спинив його Чіпаріу. — Що ж з того, що він заскочив у панські поля? Чи ви панські доїжджачі?

Селяни злякано поточилися назад.

— Нехай господь боронить і милує! — замурмотіли вони. — Ми не насмілимося й ногою ступити на панську землю…

— Ого! — свиснув Чіпаріу. — Видно, добродій Гальванеску таки справді сердитий. Старий Йонеску не брехав. Так це він, сучий син, наказав одшмагати хлопця?

15

Хлібороби.