Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич - Страница 38

Певна річ, що такі чутки тільки розпалили мене. Я категорично вирішила їхати, а що їхала я своїм власним коштом, то керівники статистичного завдання не перечили і видали мені відповідні доручення, на випадок, коли б мені пощастило потрапити до Гальванеску.

І от я перетяла берліно-будапештським експресом Австрію, Чехію та Угорщину, пересіла на румунському кордоні на пароплав і по Дунаю обігнула цілу Румунію — аж до Галаца, Рені та Ізмаїла, де, по цей уже бік дунайського гирла, в широких буджацьких просторах Бессарабії, був таємничий маєток чудного хлібороба, справді вартий тої слави, що про нього йшла. Оригінальні способи господарювання та ведення рільництва били в очі з першого погляду. Але не про це мова — це цікаво тільки спеціалістам цієї справи.

Не знаю, чому саме, але доктор Гальванеску прийняв мене, пустив мене до себе, продемонстрував деякі з своїх діаграм, надзвичайно цікаві для спеціаліста, і навіть пообіцяв показати мені дещо з свого господарства. І справді, він обіцянку здійснив і чимало з цієї дещиці показав. Я сама винна, що прискорила хід подій і не встигла роздивитися всього. Правда, перед тим, як розстелити переді мною картину свого надзвичайного господарства і розкрити навіть деякі з його таємниць, хитрий поміщик виманив від мене розписку. В цій розписці я наперед мала визнати за вигадку все те, що я, не стримавшись, можливо, розповім про його маєток. Цим старий потаємник гарантував собі збереження своїх таємниць, бо розраховував він, чи ж буде мені, молодій початкуючїй спеціалістці, охота пошивати себе в брехуни й ганьбити на все життя? Старий дійшлий хитрюга не врахував, що в нас із ним зовсім протилежні погляди на речі й людську поведінку. Правда, він не знав, хто я насправді і звідки. Крім того, — раптом весело зареготала Сахно, — свою розписку я потурбувалася захопити з собою, коли вдруге тікала з маєтку.

Очі розповідачки весело заіскрилися.

— Уявляю собі, як реагував би він на цю мою мову, коли б уже міг мене зараз почути!

— Хто? — аж зірвався з місця запальний Думбадзе.

— Та він же! — кивнула розповідачка на застигле й закам’яніле людське опудало на кріслі в кутку.

— Що? — шелестом пройшло по кімнаті.

— Хіба це що? Хіба це хто?

— Га? Ах, так! — знову схопилася розповідачка. — Я ж, здається, й забула сказати. Оце ж він і є, господар південного Буджака, відомий знавець сільського господарства, автор оригінальних експериментів та нових систем експлуатації машин, реманенту й худоби, — бессарабський поміщик, доктор Вікторій Гальванеску.

Всі враз знову повернули голови до чудного неживого гостя. Він сидів такий же нерухомий, випростаний і неживий. З шкіри на щоках, з її пігментації, з вигляду очних відтулин або слизних покровів на яснах усім присутнім- досвідченим медикам — було ясно, що це сидить перед ними мертвяк. Дарма що він щойно рухався, дарма що він сидить випростаний, а не валиться набік, як мав би впасти звичайний труп. Тихий шелест пройшов ще раз серед слухачів. Їх брала цікавість. Вони хотіли слухати далі.

Професор Трембовський витяг з кишеньки годинника.

— Чорт забирай! Я не встигну вже заїхати додому пообідати! Іване! — гукнув він до свого чудного сторожа, що теж стояв тут, пильно слухаючи і прикипівши очима до неживої потвори в кутку. — Іване! Піди до завгоспа й попроси, щоб нам усім дали чогось попоїсти тут.

Отже, розповідь Сахно тривала далі.

— Кілька слів я все ж таки мушу сказати про самий маєток та господарство доктора Гальванеску. Тільки, бодай коротко осягнувши його і збагнувши його економічний сенс, можна зрозуміти і саму систему господарювання, розгорнену в маєтку цього “сміливого” господаря. Тільки після цього стане зрозуміла “поправка”, яку вніс шановний експериментатор до капіталістичної системи організації економіки. Тільки після цього стане зрозумілий і самий його експеримент, що вже, крім свого прямого соціального значення, має насамперед значення біологічне, експеримент, який і привів мене сюди до вас, знавців біології та хірургії.

Перше враження, яке з’являлося після першого ж, хоч і поверхового, огляду маєтку доктора Гальванеску, — це враження цілковитого добробуту, заможності й високої господарської цивілізованості. Луки були пишні, ниви багаті, сади густі. Скрізь милували око рослини й і хліборобські культури, не розповсюджені в цій країні, а привезені з південних країв і дбайливо культивовані. Єгипетська пшениця, соя, бавовна, мандарини і помаранчі, тутове дерево тощо. Круг палацу, в розкішному парку, було, крім того, безліч культивованих тропічних декоративних рослин. Різні пальми, туї, олеандри та кактуси. Здавалося, десь на субтропічних просторах вирубано чималий — на тисячі га — шматок земної кулі і перенесено сюди, в клімат південних прикарпатських степів і узгір’їв. Я певна, що не тільки мої очі та серце агронома раділи, споглядаючи це, а й очі, і серце кожної людини були б вражені такими несподіваними розкошами природи, а надто високою культурою використання її данин.

Не менше і не гірше враження справляли й різні господарські заходи та пристрої. Скрізь були знаки високої техніки господарювання. Штучне зрошення, меліорація, угноєння, густа сітка добре впорядкованих доріг. Чудовий господарський двір, комори, склади, майстерні, навіть невеличкі заводи й фабрики: олійні, консервні, хімічні. Я просто скажу, що мені, молодому агрономові, ще ніколи не траплялось бачити такої високої організованості господарства. Такого маєтку я не бачила ні в одній із західних капіталістичних країн. Я була глибоко вражена і зворушена.

І попри все те цілий цей маєток разом із його господарем та самим господарством будили ще й інші, також незвичайні почуття, почуття моторошності. Так! Бути в цім маєтку, оглядати господарство, розмовляти з самим господарем, вельми вихованим і, зрештою, привітним паном, — Сахно, а за нею і всі присутні кинули оком на опудало в кутку, — було моторошно. Якийсь чудний невідомий страх сповнював ціле єство.

Я думаю, ви зрозумієте цей страх, коли я вам розповім, що в цім розкішнім упорядкованім маєтку, з його розлогими грунтами й багатьма господарськими пристроями, не було, проте… людей. Так, так! Проживши там перші дні, я не бачила нікого, крім самого господаря та його чудного, мало подібного до людини, а скоріше на механічну ляльку — слуги. Все в домі та й довкола нього було так механізовано, що не потребувало ніякої людської енергії. Там панувала енергія електрична та дотепні технічні удосконалення. Вони вам варили й давали їсти, вони вас одягали й роздягали, готували купіль, приносили потрібні речі, навіть дбали про вашу розвагу. І це було особливо моторошно! Величезний, розкішний, добре обладнаний та впорядкований маєток — і жодної людини! Ціле величезне господарство, здавалося, було організоване зовсім без людей.

А втім, це не зовсім так. Люди там були. Вони були десь осторонь, їхня присутність відчувалась, ви бачили їхні сліди, інколи навіть якась невиразна людська тінь маячила вдалині. Але ці тіні обходили далеко самий палац і близько не підходили. Коли, пригадую, першого вечора по приїзді, як ми сиділи з господарем за вечерею на терасі і раптом у глибині паркової алеї з’явився якийсь людський силует, що простував до нас, — господар ураз схопився і якимсь, тоді ще не відомим мені способом подав цій людині знак. Людський силует негайно ж і поспішно зник.

Мушу признатися, що першого ж вечора, залишившись нарешті сама, щоб лягти спати, я віддала добру данину перелякові і малодушності. Моторошне враження від першого побачення з чудним господарем так вплинуло на мене, що я ладна була негайно тікати з цього, такого привабного для мого наукового інтересу та моєї романтичної юної вдачі маєтку. Все бачене і все недобачене, всі незрозумілості, що перетворювалися через невідомість на страхіття, чудний господар, таємничий палац, безлюддя довкола — все це, ще й підсилане загадковою таємничістю зеленої місячної південної ночі, так вплинуло на мене, що першої тої ночі я зовсім не могла спати. Додам до цього, що, прощаючися зі мною на нічний відпочинок, господар ще раз нагадав мені про мою розписку, ще раз підкреслив, що без його дозволу і, взагалі, сама без нього я не мушу й потикатися далі двох стін від самого палацу, не мушу й близько підходити до його господарських приміщень, а також мушу берегтися наближатися до стіни, що оточує парк, бо вона справді заряджена потужним електрострумом. Через п’ятнадцять хвилин після цього до мене у відпочивальню подзвонив телефон. То мій шофер дзвонив мені з гаража і в досить схвильованій формі повідав мені всі свої, цілком аналогічні до моїх, моторошні враження. Він турбувався, він побоювався, що ми потрапили до якоїсь дивної пастки, він пропонував мені виїздити з цього проклятого палацу, тільки дочекавшися сонця. Це не було боягузтво, це була завбачливість. Він не був боягуз. Дальші події це підтвердили. Він виявив високу мужність у всіх дальших наших пригодах, і ми потоваришували з ним міцно, на все життя, надто коли я довідалась, що й він також комсомолець. Ах, мені буде так гірко, коли нам не пощастить повернути його до повного життя!..