Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 32

Настрій був страшенно поганий, братися до роботи не хотілось.

Справа Готовцевої стояла на мертвій точці. Минула доба, і не вдалося дізнатися навіть її справжнього прізвища, по кажучи вже про те, з яким завданням вона сюди прибула, хто її послав.

Вона вперто мовчала, а коли й говорила, то тільки грубощі. Побої переносила з якоюсь покірливістю і приголомшуючим спокоєм. Штауфер скинув очима на кусок шланга, що лежав на підвіконні. Легко сказати! Від одного удару такою штучкою завити можна, а вона хоч би голос подала. Якийсь фанатик, а не людина.

— Т-так, — спроквола мовив він. — Справи кепські.

А тут ще оказія з цією злощасною машиною кур'єра. Не встиг він, прийшовши вночі додому, лягти в ліжко, як подзвонив військовий комендант. Виявляється, він додатково перевірив і точно встановив, що спеціальна машина проїхала село Лопухово і таємниче зникла між ним і містом. Дивина!

— Куди ж вона могла зникнути? Не розвіялася ж у повітрі? Дико і незрозуміло! Адже їхало шість чоловік, озброєних двома кулеметами, автоматами, пістолетами, гранатами. Ціла бойова одиниця, здатна самостійно вести бій! Так, але з ким вести бій? Якби він стався, то лишилися б хоч які-небудь сліди. А то ж ніяких! І що його тепер діяти? Де шукати цю машину?

У двері постукали. Зайшов обершарфюрер і, простигши вперед праву руку, привітав шефа:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — гаркнув Штауфер, і це прозвучало так, ніби він мав сказати: «Забирайтесь ви під три чорти!»

Гестапівець підійшов до стола і нерішуче кашлянув.

— У чому справа? — роздратовано запитав Штауфер.

Обершарфюрер вдихнув повітря, з шумом випустив його і доповів:

— Минулої ночі Готовцев, під кличкою «Філін», заподіяв собі смерть…

Короткі брови в начальника гестапо повільно полізли вгору, очі закруглились. Він потихеньку відкинувся на спинку крісла і завмер у нерухомій нозі з папіврозкритим ротом.

Обершарфюрер розгублено переступав з ноги на ногу і вагався: продовжувати чи зачекати. Він зупинився на останньому і не мигаючи дивився в очманілі очі свого начальника.

— Як заподіяв? — ледве чутно запитав Штауфер після кількох нудних секунд.

Обершарфюрер, розміркувавши за цей час, що не він є винуватцем подій, трохи підбадьорився і, маючи на увазі головним чином «як», відповів:

— Загнав собі кулю в серце з пістолета російського зразка, модель «Т».

Обершарфюрер про всяк випадок ступив крок назад.

Штауфер схопився руками за край стола, ніби збирався зсунути його з місця, і своїм пискливим, баб'ячим голосом зарепетував:

— Звідки в нього пістолет?!

— Не можу знати, пане гауптштурмфюрер! — швидко почулося у відповідь.

— Де це трапилося? Коли? Як ви довідались? — посипалися нервові запитання.

— Трапилося це, як я вже доповів, у власній квартирі Готовцева і, мабуть, уночі або вдосвіта. Вранці дружина Готовцева вернулася додому і застала його мертвим. Вона негайно ж заявила в поліцію.

— А де була в цей день дружина? — запитав Штауфер.

— Це також з'ясовано. Дружина його працює телефоністкою на міському комутаторі. До години ночі вона чергувала, а потім пішла в гості до свого рідного брата, в якого й залишилася ночувати.

— Хто такий її брат?

— Брат — перукар, чудовий майстер і ні в чому поганому не запідозрений. До того ж інвалід.

— Ви були на місці?

— Так точно!

— І чому вирішили, що тут самогубство?

Це питання не збентежило обершарфюрера. Він пояснив:

— По обстановці в кімнаті, по напрямку пострілу, по тому, як лежало тіло…

— А кулю, кулю знайшли?

— Так, чи то пак ця куля сидить під лівою лопаткою, і при розтині її, напевно, удасться витягти.

— Де труп?

— У моргу міської лікарні.

Штауфер голосно зітхнув і, підійшовши до вікна, втупився порожнім поглядом у майдан. Через хвилину він повернувся, сів на підвіконні й сказав:

— Гм… Дивно! Не вірю, щоб Готовцев сам заподіяв собі смерть. Ніхто мене в цьому не переконає. Він боягуз. Розумієте, боягуз! А боягузи, щоб ви знали, ніколи не розлучаються з життям з якихось вищих міркувань. Це істина.

— Мабуть, що так, — змушений був погодитись обершарфюрер, хоч у душі не згоджувався з теорією шефа і мав про це свою власну думку. Але йому хотілося скоріше закінчити цю неприємну розмову,

— Сусіди в Готовцева були? — поцікавився Штауфер.

— Так точно! Були і є! Будинок, у якому він живе, складається з двох окремих квартир, по дві кімнати в кожній, До квартири Готовцева вхід з вулиці, а до другої — з двору, його сусідка — літня жінка з двома дітьми. Чоловік її пивовар, добровільно виїхав до Дрездена і працює там на пивному заводі. Прізвище його Монаков. У картотечних списках його немає. Я допитав її. Вона була вдома. Каже, що прокинулась від якогось короткого стуку, але не впевнена, що це був саме постріл. Оце й усе.

— Так, саме все! — глузливо підкреслив Штауфер і відпустив підлеглого.

На денному допиті Штауфер чомусь не вдавався до побоїв. Гестапівець у цивільному, схилившись над паперами, сумлінно заносив до протоколу всі запитання Штауфера і терпляче ждав відповіді. Але даремно.

Арештована мовчала.

Скоро Штауфер ненадовго вийшов. Гестапівець у цивільному підвівся з-за столу і, наблизившись до Туманової, міцно, мовчки потис її руку вище кисті. Співчутливо глянувши на неї, він шепнув:

— Прошу вас, звіртеся на мене! Врятування можливе!..

Розвідниця промовчала. Страшенна спрага мучила її. Всередині пекло, паморочилося в голові, і все навколишнє сприймалося в якомусь тумані,

Штауфер вернувся. Допит тривав недовго. Через годину її одвезли назад у тюрму.

Знесилена, Туманова опустилась на койку й схилила голову на руки, їй хотілося заснути й не прокинутись, щоб не відчувати цієї нестерпної спраги. Та страх, що раптом вона засне і справді більш ніколи не прокинеться, примусив її підвестися. Вона почала ходити по камері, напружено міркуючи про гестапівця в цивільному. Болісні роздуми вкрай знесилили її, і вона знову впала на тверду, як граніт, койку.

Минулого ранку Туманова твердо вирішила «робити все, щоб скоріше вмерти; відмовитися від їжі і так поводитися з Штауфером, щоб він бив її до знепритомлення, лягти спати не на койці, а на крижаній кам'яній підлозі. Але тепер, вернувшись із допиту, вона думала про інше: жити, боротись! Мучитись, але жити до останньої надії.

Вона не відмовилась від обіду і поїла пересолену юшку з буряків і жменю консервованих бобів. Спрага з новою силою мучила її. Почалися кошмари. В голові верзлися безглузді думки, пливли безладні картини. Все це тривало якусь мить і знову зникало.

Лише годині об одинадцятій Юля заснула тривожним сном, А о другій годині ночі двері відчинились, і до камери зайшов тюремник Генріх, який щойно заступив на чергування.

Ув'язнена спала і щось бурмотіла уві сні.

Черговий з невластивою йому моторністю хутенько спустився східцями і прислухався.

— Мені потрібен Чорноп'ятов… Тільки Чорноп'ятов!.. Ні, вам я нічого не скажу! — бурмотіла вона,

Черговий рикнув і величезною долонею ляснув Туманову по обличчю. Вона перелякано схопилася, скочила з койки і, притиснувшись до сирої стіни, дивилась на Генріха, марно намагаючись вгамувати шалене дихання,

В цей час до камери зайшли троє: Штауфер, гестапівець у цивільному та обершарфюрер.

Черговий незграбно затупцював на місці, хотів було щось сказати, але Штауфер махнув рукою, і він зник.

— Буйствуєте? — з ущипливою посмішкою зауважив Штауфер, оглядаючи камеру.

Розвідниця мовчала, не зводячи з нього своїх змучених очей.

— Дайте відповідь на двоє запитань, і я не чіпатиму вас! — вів далі Штауфер. — Скільки вам платять, який ваш оклад?

Їй хотілося плюнути йому в обличчя, але навіть цієї можливості вона була позбавлена. В роті все пересохло, язик розпух і ледве повертався,