Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 40

Група підпільників причаїлась у руїнах колишнього міського театру. Тут вони чекали тюремних машин.

Несподіваний повітряний наліт на місто був якраз до речі.

— Оце так дають! — дивлячись на небо, захоплено зауважив Калюжний. — І хто б міг думати, що вони прийдуть нам сьогодні на допомогу.

— Молодці хлопці! відгукнувся Чорноп'ятов, що стояв поруч. — А ми голови морочили…

— Гляньте! — вигукнув Заболотний.

Всі повернули голови в бік вокзалу, де шугав величезний стовп полум'я. Він був такий великий, що захопив край неба.

— Що це?

Ніби у відповідь пролунав страшенний вибух. Ледве затих гуркіт, як знову стало чути гул літаків і ухкання бомб. Стежачи за небом, підпільники не забували справи, заради якої зібралися.

Короткий і різкий посвист покликав їх на вулицю. Біля зруйнованого будинку стояв чоловік і вдивлявся в темряву.

— Іде! — повідомив він приглушеним голосом.

— Яка? — запитав Чорноп'ятов.

— П'ятірка.

— Її нам і треба.

З підворіття вибігли ще троє і приєдналися до групи Чорноп'ятова. Тепер їх було вже вісім чоловік.

— Швидше! — розпорядився Чорноп'ятов.

Всі майнули до руїн. Не минуло й хвилини, як величезні брили цегли, спаяної цементом, перегородили вулицю.

— По місцях! — скомандував Чорноп'ятов.

Група розсипалась, зникнувши у темряві. Праворуч почувся шум машини, що наближалась.

Вона підійшла до перешкоди й зупинилася. З кабіни вискочив шофер, а слідом за ним один з конвоїрів. Конвоїр освітив кишеньковим ліхтарем купу цегли, що перегородила вулицю. Водій нахилився, розглядаючи перешкоду.

В цей час на нього та на конвоїра навалилося одразу п'ятеро. Троє підбігли до кабіни і витягли звідти розгубленого есесівця, який нічого не розумів. Боротьба була короткою і майже беззвучною.

Значно складнішим виявилось відчинити двері кузова. На це пішло добрих п'ять хвилин. Нарешті з допомогою залізного бруска вдалося зірвати замок разом з завісами. Двері відчинились, і арештовані, уже второпавши, в чому справа, один за одним вискочили з машини.

— Всі? — з наростаючим занепокоєнням запитав Чорноп'ятов.

— Всі, — відповів хтось.

— А де ж дівчина? — не втримався Заболотний.

— Нема дівчини, — відповів той же голос. — Коли їхали в тюрму, вона була з нами, а на зворотному шляху її посадили в другу машину.

Підпільники остовпіли…

Автомобіль «оппель-капітан» вилетів на одну з околишніх вулиць міста, притиснувся до вузенького тротуару й зупинився коло невеличкого будинку.

Чоловік вийшов першим. Обійшовши машину, він відчинив передні дверці й випустив Юлю. Вона швидко озирнулась навколо.

Цегляний будинок з облупленою штукатуркою, наглухо забитими вікнами і зруйнованими східцями ґанку виглядав непривітно. Темна вулиця була безлюдною.

Провідник мигнув ліхтариком, і його промінь освітив не лише вхідні двері в будинок, а й залізну дощечку з написом: «Вулиця Цегельна, 38».

Чоловік звичним рухом дістав ключа, відімкнув двері і першим зайшов до будинку. Юля йшла за ним.

Промінь ліхтаря вказував дорогу. Грюкнули одні двері, другі, і нарешті вони опинились у великій, заставленій меблями кімнаті.

Чиркнув сірник, загорілася свічка. Чоловік поставив її на буфет і обернувся.

Це був стажист гестапо Роберт Герц.

— Куди ви мене привезли? — запитала дівчина.

— Це моя службова квартира, — пояснив Герц.

Будинок, що зокола вражав своїм убозтвом і ветхістю, всередині мав зовсім інший вигляд.

— Ви розвідниця й повинні розуміти, що означає службова, — додав Герц.

Туманова здивовано глянула на нього. Та він і не спробував навіть розшифрувати сказане, вважаючи, очевидно, що вона добре його зрозуміла.

— Ці двері ведуть до спальні, — вів далі Герц. — Там ви зможете відпочити і знайти дещо з одягу. Я все приготував. Із спальні є хід у туалетну кімнату. Якщо хочете скористатися ванною, будь ласка. Колонка справна, дрова є. Розпалювати ви, напевно, вмієте краще за мене.

Брова в Туманової трохи піднялася. Вона міркувала: що за натяки? «Ви повинні розуміти, що означає службова» або: «Розпалювати ви, напевно, вмієте краще за мене?..» А втім, добре, побачимо, що далі буде…

— Через ці двері, — показав рукою Герц, — ви потрапите до кабінету. І, нарешті, через ці ми зайшли. Чого ви так дивитесь? Ви і досі не довіряєте мені?

Туманова хитнула головою.

— Здається, ви позбавили мене цього права, — відповіла вона.

— Дуже приємно, — зауважив Герц. — Почувайте себе тут повною господинею. Це ключ од вхідних дверей. — Він поклав його на круглий стіл. — Ви можете залишити будинок тоді, коли вам заманеться. Це — ваша справа. Але я не радив би вам виходити з будинку до певного часу. Майте на увазі: щоб звільнити вас, мені довелося вбити трьох своїх земляків, а трьох ваших випустити на волю. Гестапо, звичайно, вже підняте на ноги.

— Гаразд. Я послухаюсь вашої поради. Але чи довго треба тут бути?

— Хоч би до ранку,

— Добре. А ви допоможете мені за місто вибратись?

— Я зроблю все, що ви накажете,

— Дякую, — сказала Туманова,

— А зараз я мушу залишити вас. Тривога кінчилась, і мене можуть шукати. У буфеті є дещо з їжі. Якщо стукатимуть, то не озивайтесь і не відчиняйте дверей. Якщо подзвонить телефон, послухайте: крім мене, ніхто сюди дзвонити не може. — Він глянув на годинник. — Уже минуло п'ятдесят шість хвилин нової доби. Вам треба відпочивати. На добраніч.

— Дякую, — відповіла Юля.

Герц низько вклонився і попростував до виходу, але дівчина його спинила:

— Пане Герц!

— Слухаю вас. — Він швидко обернувся.

— У мене до вас незвичайне прохання.

— Можете просити все, що забажаєте.

— Залиште мені пістолет… Все-таки я одна і… жінка.

Герц без найменшого вагання опустив руку в задню кишеню брюк, дістав з неї «вальтера», замінив розстріляну обойму новою, клацнув запобіжником і мовчки подав пістолет Тумановій.

— Прошу! — сказав він коротко.

Дівчина, взявши пістолет, відчула холодок сталі. Тримаючи його в руці, вона дивилась на гестапівця, а він на неї. Так вони стояли кілька секунд. Потім вона схвильовано сказала:

— Ще раз дякую! Дуже дякую!

Герц знову вклонився і вийшов.

Юля довго стояла нерухомо, опустивши руки, зовсім збита з пантелику. За все своє недовге життя вона не зазнала стільки хвилювань, як за цю коротку літню ніч. У такому вирі подій неважко втратити голову; якась година все змінила. Вона вже не в кам'яному мішку тюрми, а тут, у цьому домі, вона вільна, їй не загрожує небезпека, в руках у неї зброя! Знову життя!

Вона стояла посеред кімнати і міркувала.

Якщо Герц — гестапівець лише за становищем і посадою, а в душі благородна, відважна людина, зв'язана з підпільною групою Чорноп'ятова, і виконує його вказівки, тоді все добре. Так добре, що краще й не придумаєш. Ну, а якщо?.. І попередні сумніви знову охопили її. Якщо Герц не той, за кого вона його вважає? Якщо, добиваючись мети, поставленої перед ним гестапо, він тільки майстерно грає свою роль?

Але в чому ж усе-таки полягає ця мета? Саме на це запитання Туманова хоч як намагалася, не знаходила відповіді ні раніше, ні тепер. Це було якоюсь головоломкою.

А може, Герц хоче вразити її виявленою великодушністю і жертвою, принесеною заради неї, приспати її пильність, викликати на відвертість і вивідати те, чого не міг добитися Штауфер погрозами і побоями?

Але ж це нісенітниця! Гестапівці не настільки дурні, щоб розраховувати на успіх такої нікчемної комбінації.

І раптом їй у голову прийшла зовсім нова, дуже проста думка.