Корабель приречених - Крупкат Гюнтер - Страница 33

— Це тільки навчальна тривога, — приховуючи занепокоєння, сказав інспектор. — Не викручуйтесь, Кашбарн. Ваша гра закінчена! — Він звернувся до агентів — Старанно обшукати каюту!

В цю мить Едвард підійшов до Томпсона і вийняв з кишені кольє.

— Ось кольє місіс Хорткліф, — вимовив він тихо, ледве вимовляючи кожне слово, наче знімав з себе важкий тягар. — Вона віддала його мені, коли їй стало погано… добровільно, без примусу.

Інспектор зовсім не здивувався, кивнув головою.

— Місіс Хорткліф зробила це в тяжкі для неї хвилини. Навіщо вона віддала вам кольє?

— Місіс Хорткліф боялась крадіжки і попросила мене передати кольє квартирмейстерові, щоб той заховав його в сейф.

— Але ви цього не зробили?

— У мене не було такої можливості. Я скрізь шукав містера Модлі. Коли ж, нарешті, знайшов його, почалася тривога, і йому було не до коштовних прикрас місіс Хорткліф.

Томпсон допитливо дивився на Едварда.

— Гм… Але ж ви розмовляли з Модлі ось тут, в коридорі, після того як пішли з каюти місіс Хорткліф, і нічого не сказали йому, правда ж?

— Правда.

— Ви мали намір віднести кольє містерові Кашбарну, як було домовлено?

— Так.

— І раптом змінили свій намір?

— Так.

— Але потім ви все-таки прийшли сюди, щоб віддати з кольє дорогоцінне каміння, яке коштує мільйони, як віддали його з браслета міс Кеннеді і діадеми місіс Гарднер?

— Ні! — у розпачі вигукнув Едвард. — Я прийшов по міс Кашбарн. Ви ж знаєте: судно потопає!

— Хвилинку! Знову вигадка. Виявляється, ви поінформовані краще, ніж капітан?

— А сирена?

— Це теж тільки навчання. Вернімося до справи!

Коли почав говорити Едвард, обличчя Кашбарна, напружене, непроникливе, ледве помітно пересмикувалося, та він зразу ж опанував себе і, випрямившись, спокійно склав руки на животі.

— Боже, будь милостивий і відведи од мене біду! Інспекторе, я страшенно обурений. — Він помовчав і, зітхнувши, підвів очі до стелі. — Так, обурений твердженнями цього юнака, якому я безмежно вірив. Подумати тільки, і це один з Хакслі!

— В чому річ? Що це значить? — запитав Томпсон різко. — Я думаю, все цілком ясно.

— Помилка, шановний містер Томпсон! Страшна помилка, і я тільки що зрозумів її. Вибачаю вашу нестриманість по відношенню до мене. Ви діяли так, керуючись добрими намірами. Я теж трохи роздратувався. Не будемо більше говорити про це. Виявляється, на мене впала страшна підозра через нього! — він вказав на Едварда. — Мене підозрюють, що ніби я замінював у чужих прикрасах справжні брильянти на фальшиві! Я настільки обурений, що не можу говорити про це… Насправді все було так. Не знаю, звідки лорд Хакслі довідався, що я везу з собою колекцію фальшивого каміння. Одного разу він приніс мені коштовний браслет з брильянтами і попросив замінити в ньому найбільші брильянти фальшивим камінням. Лорд пояснив мені, що в нього туго з грошима і він хотів у Нью-Йорку продати найбільші брильянти. Я охоче зробив лордові цю послугу, бо мав на судні багато часу, і робота мене зацікавила. Наступного дня лорд Хакслі приніс діадему і попросив зробити те саме. Я знову виконав його прохання.

Вражений Томпсон глянув на Едварда. Той стояв, скам'янівши, і, не відриваючи погляду, дивився на Кашбарна.

— Зачиніть, будь ласка, вікно, — звернувся Томпсон до агента. — Сирена заважає мені. Прошу вас, містер Кашбарн. Що ж потім? Як склалися обставини з уславленим кольє місіс Хорткліф?

— Уперше бачу. Можливо, лорд Хакслі хотів, видаючи його за свою власність, знову попросити мене замінити каміння. Коли я правильно зрозумів вас, лорд Хакслі сходився з деякими жінками із заздалегідь обміркованими намірами, щоб видурити у них коштовності, причому зловживав моєю прихильністю і довір'ям. Невже ви, містер Томпсон, могли подумати, що я піду на це, знаючи правду? Я, лондонський ювелір, Френк Кашбарн! Шкода, інспекторе, дуже шкода! Але всі ми люди, і всі можемо помилятися. Навіть працівники Скотленд-ярду.

Едвард застиг на місці, слухав Кашбарна, зціпивши зуби, чекав, коли той скінчить свої жахливі обвинувачення. Він ладен був накинутися на негідника.

— Це…

— Хвилинку! — вигукнув містер Томпсон і притримав Едварда за плече. — Ви примусили міс Кеннеді і місіс Гарднер віддати вам прикраси на деякий час? Можливо, як заклад?

— Так.

— Те саме ви хотіли вчинити і з місіс Хорткліф, кольє якої, — це всі знають, — коштує надзвичайно дорого?

— Так. Але я робив це не за власним бажанням! Мене примушував Кашбарн! — вигукнув Едвард.

— Не кричіть, прошу вас. І без цього на судні досить галасу. Значить, примушував. Як?

— Фальшивими векселями!

— Фальшивими векселями?

Едвард схопився за голову.

— Так, так! Я підробив їх. Я не знав, що мені діяти, і потрапив до рук цієї підступної людини. Я повинен був виконувати все, що вимагав Кашбарн. Спочатку він говорив, що під час суперечки побився об заклад, який хоче неодмінно виграти, і попросив мене допомогти йому. Але. кінець кінцем, я перестав у це вірити і вирішив кольє Барбари Хорткліф не віддавати.

Кашбарн прикусив губу. Потім сказав усміхаючись:

— Хіба я пішов би на те, щоб перекуповувати векселі лорда Хакслі?! До того ж він сам твердить, що вони фальшиві.

— Ви зробили це для того, щоб прибрати мене до рук! Ось чому!

— Я нічого не знаю про ці векселі і взагалі ніколи не займався такими справами. Бог свідок!

Один з агентів передав Томпсону кілька паперів. Томпсон перегорнув їх, помовчав і здивовано глянув на Кашбарна й Едварда.

— Нечесно, містер Кашбарн! Векселі лорда Хакслі лежали в подвійному дні вашого чемодана. Ось вони!

В цю мить наче землетрус струсонув судно. Палуба захиталась і накренилася. Брязнув на підлогу графин. Налякані до смерті присутні втупили очі в скалки. Немов у відповідь на німе, несміле питання в їх очах по коридору рознісся розпачливий крик: «Потопаємо! Потопаємо!»

— Чому не зачинені двері? — невдоволено буркнув Томпсон, аби щось сказати, і пішов до дверей.

Як і всі, інспектор був дуже стривожений і хотів подивитися, що робиться в коридорі. Проте він був людиною обов'язку і хотів за всяку ціну довести складну справу до кінця. Якщо судну справді загрожує серйозна небезпека, то на цьому пожвавленому морському шляху допомога прийде дуже швидко. Головне — не втрачати розуму!

Підійшовши до дверей, Томпсон побачив молоду жінку, яка стояла, притулившись до одвірка. Вона була в довгій нічній сорочці і в пальті, накинутому на плечі. Розпущене волосся темними хвилями обгортало тоненьку постать, що здригалася від ридань. Жінка підвела залите слізьми обличчя і втомлено відкинула пасмо волосся.

— Міс Кашбарн? Що ви тут робите?

Не звертаючи уваги на Томпсона, Бетті, наче уві сні, пройшла в каюту. Очі її, повні жаху, були звернені на Едварда. Вона зупинилася перед ним.

— Бетті! Негайно йди звідси. Я повинен відвести її до шлюпок! Даю вам слово честі, інспекторе… — вигукнув Едвард. — Бетті! — він простягнув до неї руки.

Вона, здригнувшись, ухилилась від його дотику.

— Едварде! Я все чула — Голос у неї був слабкий, наче подих. — Едварде! Це все… правда? Ти робив так з жінками?

— Люба, не тепер… не тут. Я все поясню тобі потім. Повір мені!

— Ти робив так… Едварде? Він похилив голову і мовчав.

— Едварде! — вигукнула вона. — Так ось чому мені ніколи не можна було бачити тебе! Ось чому!.. А я вірила тобі… завжди… завжди…

Слова її губилися в стогоні. Крок за кроком Бетті відступала до дверей. Погляд її, сповнений страждання і відрази, був прикутий до Едварда. Обличчя Кашбарна перекривила зла гримаса.

— Не бери близько до серця, — крикнув він сестрі. — Для нього знайдуться пом'якшуючі провину обставини.

Вона затулила обличчя руками.

— Бетті! — з відчаєм закричав Едвард. Це був крик потопаючого про допомогу! На секунду їх погляди зустрілися ще раз, востаннє.