Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 13

Двоє дикунів прив'язали мені до ніг каменюку й понесли до кручі. Я й незчувся, коли полетів униз. Востаннє блиснуло в моїх очах сонце й потонуло разом зі мною в океані. Але ножика я не випускав з рук. Хотів, було, відкрити його, та марно. Не так легко все це робиться під водою. Я заходився дриґати ногами. На превеликий подив, мотузка розв'язалась, каменюка пішла на дно, а я кількома поштовхами рук і ніг вибрався на поверхню. На кручі вже не було нікого. Тубільці порозходились.

Неподалік від мене зяяла глибока печера, вимита хвилями в кам'яній кручі. Вона була темна й страшна. Навряд чи наважився б я в інший час наблизитись до неї, але зараз тільки во» а й могла мене врятувати, якщо тубільцям заманеться поцікавитись моєю долею. І я мерщій поплив до печери.

Діставши ногами дно, я зупинився. Раптом до мене долинули якісь таємничі звуки, що линули, здавалося, з-під землі. Хоч вода була тепла, я весь дрижав. Що це за звуки і звідки вони? Трохи заспокоївшись, я зрозумів, що то був голос лісу, вітру, голос життя, що вирувало на острові.

Зайшло сонце. В печеру заповзла тягуча темрява. Я вибрався з печери й поплив попід кручею. Незабаром дістався гирла невеличкої річки і вийшов на берег. На небі блимало безліч яскравих зірок. Мені здавалося, що вони більші і яскравіші, ніж у наших краях. Трохи згодом зійшов місяць і стало досить видно.

Роззувшись і постягавши з ніг мокрі шкарпетки, я почвалав по піску понад берегом. Хотілось якнайшвидше відійти від небезпечного дикунського селища. Але чим далі залишався океан, тим вужчим ставало річище, тим швидше текла вода. Піщана смуга скоро кінчилась, починався крутий берег, порослий густим лісом. Довелося брести річкою. Вода ледве сягала до колін, але швидка течія несла вниз багато каміння, яке до крові пооббивало мені ноги. Іти берегом теж не можна було, бо дерева схилялися до самої води, утворюючи непрохідні зарості. А річка дедалі ставала бурхливішою, каміння ще дужче било по ногах. Від болю я ледве йшов. Інколи переді мною в темряві з'являлися пороги й водоспади. Не маючи змоги обійти їх, я перелазив через слизькі, вкриті мохом кам'яні вали. Раз у раз падаючи й зводячись, я дуже повільно просувався вперед, у гори.

Так минула ніч. Світанок застав мене високо в горах. Мучили страшенна втома й голод, позбивані ноги пекли вогнем. Та й вода тут була як лід, і я весь тремтів од холоду. Доплентавшись до великого водоспаду, я зупинився. Вода падала з високої крутої скелі і міріадами краплин розбивалась у глибокому виру. Поруч з водоспадом зеленіла невеличка галявинка, вкрита високою й густою травою. Я виліз на берег. Трава, що сягала мені вище голови, була цупка, мов очерет, і я ледве продирався крізь неї. Добравшись до лісу, я поліз рачки поміж деревами й колючим чагарником. Коли водоспад лишився позаду, я знову ввійшов у річку і побрів проти течії далі. Невдовзі переді мною виросла нова круча; тут било джерело, з якого брала свій початок річка. Довкола стіною стояли непрохідні джунглі. Куди податися?

Зібравшись з останніми силами, я заліз на кручу й сів перепочити. Дошкуляв голод, але навколо не було жодного плодового дерева. Що тепер я робитиму серед цих джунглів голими руками? Що їстиму? Насамперед треба відпочити, а там видно буде. Відшукавши затишний куточок, я ліг під кущем і одразу заснув…

Прокинувся я, коли сонце піднялося вже високо над деревами і мої ноги опинились під пекучим промінням.

Я відсунувся в тінь. Було чути, як з-під скелі тихенько дзюрчить вода. В лісі верещали мавпи, щебетали пташки. Була б оце рушниця, настріляв би я собі дичини, напік би м'яса й наївся досхочу. Але в мене не було ні рушниці, ні навіть лука з стрілами. Не було й сірників, щоб розвести вогонь. Нічого не було…

Раптом зовсім близько пролунали людські голоси. Схопившись на ноги, я кинувся у найближчі кущі. Незабаром з лісу по той бік річки вийшло, двоє тубільців. Кожен з них ніс на плечі бамбуковий стовбур довжиною метрів зо два і сантиметрів десять завтовшки. Один з остров'ян тримав у руці тліючу головешку. Дійшовши до джерела, во» и посідали під кручею, витягли з кисетів сухе листя, скрутили його, припалили від головешки й почали курити. Я сидів зовсім поруч, бачив кожен їхній рух і чув кожне слово. Покуривши, тубільці набрали в бамбукові стовбури води, позатикали їх дерев'яними чопами, взяли на плечі й пішли геть. Незабаром обидва зникли в хащах, і навколо знову стало тихо.

Я зліз із скелі й схопив головешку, яка ще тліла. «Є вогонь! — майнула радісна думка. — Вогонь!» Тільки тепер я зрозумів, як важко жилося первісним людям, коли вони ще не вміли добувати вогню і їли тільки дикі плоди та сире м'ясо.

Біля водоспаду, в тому місці, де річка круто повертала вбік, я розвів у затишку вогонь. Сюди вода понаносила багато гілля й корчаків, які вже встигли повисихати й горіли, мов порох. Незабаром у вогнищі зібралося стільки жару, що можна було б спекти вола. Та ба! Голими руками не впіймаєш навіть маленької пташки.

Я повернувся назад до джерела. Ніде нікого. «Куди тубільці понесли воду в своїх бамбукових посудинах? Певно, десь поблизу є селище», — промайнуло у мене в голові. Де є люди, там і селище, а де селище, там обов'язково має бути і печена риба, і кокосові горіхи… Чого б тільки я зараз не віддав за один горіх або за хвіст печеної риби!

Несподівано щось зашаруділо й засичало. Я швидко обернувся. Кроків за десять від мене серед каміння стирчала голова очкової змії. Плазун погрозливо на когось сичав. Перед ним на камені, наїжившись, мов кіт, сиділа мангуста. Вона люто гарчала, збираючись плигнути на ворога. Розсерджена кобра роздула шию капшуком, і чорні кільця з обох боків шиї здалеку й справді нагадували окуляри. Очкова змія — дуже отруйна, її укус смертельний. Врятуватись можна лише протизміїною вакциною. Але мангуста не боялася: на неї отрута очкової змії не діє. Звірок рвучко стрибнув на кобру, впився зубами в гнучкий хвіст змії і вмить відскочив, бо й кобра встигла вкусити його в ногу. Мангуста знову припала до землі. Змія теж витягла шию й засичала. Новий блискавичний стрибок — і мангуста вчепилася зубами цього разу вже в шию плазуна. Вона скажено гарчала, навалившись усім своїм тілом на кобру. Але й змія не здавалася. Вона стьобала мангусту хвостом, мов батогом, намагаючись вирватися з її гострих зубів і пазурів. Зібравши всі сили, кобра таки вирвалась і клубком покотилася до скелі, але мангуста знову наздогнала її, вчепилася пазурами й почала роздирати довге лускате тіло на шматки. Кобра затремтіла, скрутилась і затихла. Мангуста потягла свою здобич до лісу.

Вирішивши будь-що роздобути собі їжу, я обережно пішов стежкою в той бік, де зникли тубільці. Мені здавалося, що стежка обов'язково виведе мене до селища з рівно втоптаним майданчиком і гостроверхими хатинами. Та згадавши про озброєних дикунів, які живуть там, я нерішуче зупинився. Але думка про кокосові пальми, що ростуть навколо хатин, і про кокосове молоко надала мені сміливості. Один горіх або кілька печених ямсів могли врятувати мене від голодної смерті.

Я йшов обережно, часто зупинявся й прислухався. Людських голосів не було чути ніде. Тільки мавпи верещали на деревах. За півгодини стежка привела мене до високої бамбукової огорожі. За огорожею гомоніли люди. Я обережно підійшов ближче і заглянув у щілинку. Побачив тільки двох чоловіків (можливо, тих самих, що приходили по воду) і кількох жінок. Чоловіки товстими загостреними кілками довбали землю, а жінки вивертали великі брили землі і подрібнювали їх дерев'яними лопатками. За жінками йшла дітвора — хлопчики й дівчатка — й розминала землю руками. Трохи далі друга група жінок згортала подрібнену землю в купки й робила з неї круглі грядки. Всі працювали, розмовляли й сміялися, і їхні голоси відлунювали далеко в лісі. «Люди, які так щиро сміються, не можуть бути злими». — подумав я, але, згадавши тих дикунів, що хотіли вчора втопити мене в океані, квапливо одійшов від огорожі.