Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 24

— Мене, — відповів він. — Коли нам набридають консерви, я вирушаю по городину та фрукти. І знаєте, що виявилось? Що не я від тубільців, а вони від мене втікають! Тільки вчора, коли ходив по воду, дикуни хотіли підійти до мене і щось вигукували, але їх було багато, а я не взяв з собою ні гвинтівки, ні пістолета.

Я розтлумачив капітанові вчорашнє непорозуміння.

— А коли б вони побачили, що то не ви, чи підійшли б вони, як ви гадаєте? — запитав капітан.

— Можу вас запевнити, що ні.

— Тоді я не розумію, сер, навіщо вам здалася та війна? — повернувся він до плантатора.

— Що б ви там не говорили, а я залишаюсь тієї ж думки, — сказав Сміт. — Бо не хочу, щоб мене втопили, як сліпе кошеня.

— Цього ніколи не трапиться, — заспокоїв я його. Потім звернувся до капітана: — Хочете, я познайомлю вас із своїми друзями? Вони чекають на мису. Я пообіцяв їм неодмінно повернутися.

Капітан відмовився. Стомився, мовляв. Напевно, боявся.

Мені хотілось порадувати друзів яким-небудь подарунком, і таким, якого вони в житті не бачили. Але нічого важкого взяти з собою я не міг, тому вирішив подарувати їм порожніх консервних банок. Пробивши в кількох банках дірочки, я нанизав їх на мотузок і повісив на шию. Потім попрощався з капітаном і плантатором і вийшов з каюти.

— Візьміть рятівний пояс, легше буде пливти, — гукнув навздогін Стерн.

– І пістолет, — обізвався плантатор.

Пояс я взяв, а од пістолета відмовився.

Тубільці сиділи на тому самому місці, де я їх і лишив. Углядівши мене, вони страшенно зраділи, а на порожні банки здивовано витріщили очі. Я роздав по одній Лахо, Габону та іншим. Вони з цікавістю й дитячим захопленням розглядали їх з усіх боків. Але це все-таки були не діти: вони враз зрозуміли корисність банок. Габон зачерпнув з джерела води й напився. Інші зробили те саме. А Лахо вилив на себе банку води, і вибухнув веселий сміх.

Я сказав тубільцям, що в «великому човні» є ще два пакегі і мені треба повернутися до них.

— А вони хороші? — запитав Лахо.

— Хороші, — відповів я, хоч Сміт навряд чи заслуговував на це,

— Тоді нехай і вони переходять жити до нас, — вирішив Лахо.

Я пообіцяв, що це ми зробимо, але трохи пізніше.

— Коли пізніше? — глянув на мене вождь.

— За кілька днів.

— Скільки днів? Леон-ба? — і він показав п'ять пальців.

— Леон-да, — відповів я, показуючи обидві руки. Видно, вождеві не дуже сподобався такий строк, проте він кивнув головою:

— Гаразд, будемо чекати…

— Будемо чекати, — обізвався й Габон.

Інші тубільці повторили те саме, попрощалися зі мною, потискуючи правою рукою мою ліву руку вище ліктя, а лівою дружньо поплескуючи мене по плечу, й рушили додому. А я поплив до яхти.

Наступного дня ми з капітаном вирішили зробити вилазку на берег. Я спитав Сміта, що можна подарувати тубільцям.

— Ви сподіваєтесь подарунками привернути їх на свій бік? Що ж, гаразд, я вам не заважатиму, — сказав він. — Почекаю, доки ви самі не побачите, що гвинтівками легше переконати, ніж цяцьками.

Плантатор приніс із складу разків десять намиста і стільки ж невеличких дзеркалець, а я позбирав на кухні всі порожні консервні банки. На перший випадок цього було досить. Але капітан був іншої думки. Коли вже виходили, він спитав мене:

— А гвинтівки не візьмете?

— Оці порожні банки варті більше за всі десять гвинтівок містера Сміта, — сказав я й розповів капітанові, як зраділи вчора таким подарункам мої друзі з племені бома.

Та капітана було важко переконати. Він взяв гвинтівку й поклав десятків зо два патронів у гумову грілку, щоб не намокли.

— На всяк випадок, — пояснив він і, посміхнувшись, сказав англійське прислів'я, схоже на наше: береженого й бог береже.

Я попросив у Сміта ще й цигарок та запальничку, щоб пригостити тубільців.

— А хіба дикуни курять? — здивувався він. — Хто ж їх навчив вирощувати тютюн, коли тут нема європейців? Батьківщина тютюну — Америка. Вперше до Європи його привезено Христофором Колумбом, а після цього розповсюджено по всій землі. Якщо ці дикуни весь час жили ізольовано, то як потрапив сюди тютюн? Можливо, Магелланові матроси завезли?

— Ні, сер. У них тютюн не справжній. Це, власне, й не тютюн, а якась інша рослина. Вона росте на острові в дикому стані. Але незважаючи на те, що їхній тютюн не «справжній», тубільці — завзяті курці. Навіть жінки курять.

— Коли так, я даю вам свій портсигар і запальничку. Вони закриваються герметично їі не бояться води. Зроблені за спеціальним замовленням.

— Але ж вони вам потрібні, сер…

— О, не турбуйтесь, їх у мене кілька.

За такий подарунок я був йому щиро вдячний.

— Пригощайте своїх дикунів на здоров'я, — посміхнувся він. — Але будьте обережні, щоб вони вас не пригостили списом або отруйною стрілою…

— Не хвилюйтесь, сер, — обізвався капітан. — Доки мої руки здатні тримати гвинтівку, ніякі дикуни нам не страшні.

Вибравшись на берег, ми попростували до тієї самої невеличкої затоки, де колись вперше зустрілися з дикунами. Ми сподівалися застати когось біля човнів і не помилилися: троє тубільців намагалися закріпити на бамбуковій щоглі рогожовий парус. Вони до того поринули в роботу, що й не помітили пас. Капітан зупинився й стежив оддалік, а я підійшов ближче. Тубілець, який перший побачив мене, так перелякався, що впустив рогожу й упав на пісок. Інші двоє зіщулились у човнах, витріщили на мене очі й тремтіли, наче я був якесь страховисько, що от-от накинеться на них і проковтне.

— Тауо-ала, — привітався я.

Слова «тауо-ала» власне означали «приємної праці», але можуть означати і побажання щасливого полювання, і навіть приємного апетиту. Тубільці племені бома вживали їх в усіх випадках. Я вирішив перевірити, чи однаковими мовами говорять племена бома і занго. Підійшовши до тубільця, що уткнувся носом у пісок і не наважувався підвестись, я сказав:

– Ілан! Встань!

Він зразу ж схопився на ноги, але все ще тремтів. Інші в човнах теж підвелись.

— Каа ну! Іди сюди! — звернувся я до першого.

Тубілець зробив крок і застиг на місці. Я підійшов ближче к подав йому порожню консервну банку. Бідолаха не знав, що з нею робити. Він тремтячими руками взяв її. але весь час не зводив з мене переляканих очей. Я дав по одній і іншим двом. Тоді ще почепив на Шию кожному по разку намиста. Той, що стояв на піску, обережно перебирав намисто, недовірливо поглядаючи на мене. Мабуть, ніяк не міг повірити своїм очам, що ця «коштовна» річ належить йому.

— Тацірі? Гарна? — запитав я.

— Тацірі… — ледь чутно пробелькотів він.

Судячи з того, як сяяли очі тубільців, намисто їм і справді дуже сподобалось. Ще б пак! Адже досі вони робили намисто тільки з черепашок і зубів тварин. А таке яскраве — сине, зелене, жовте, червоне — їм і не снилося! Але найефективніші сюрпризи я зберігав на кінець, коли тубільці досхочу намилуються консервними банками та намистом.

Капітан стояв кроків за десять од нас, тримаючи гвинтівку напоготові, — «на всяк випадок», як він сам говорив.

— Ну як, здається, нічого? — обізвався він.

— Краще не може й бути, — відповів я. — Тепер можете підійти до нас… Тільки… коли б не перелякалися гвинтівки й не повтікали.

— Гвинтівка навряд чи стрілятиме, — сказав капітан.

— Чому?

— Патрони намокли.

Не знаю, чи наважився б я підійти до дикунів, коли б знав заздалегідь, що патрони мокрі. Адже Лахо з Габоном наговорили мені про це плем'я такого, що від однієї згадки волосся стає дибом. Та ми й самі мали змогу переконатися, що вони мають рацію… Але тепер боятися було нічого. Ці троє дикунів з захопленням милувались намистом і аж ніяк не скидались на жахливих людожерів.

— Як тебе звуть? — запитав я в того, що стояв на піску.

Це був старий зморшкуватий чоловік з сивим зваляним волоссям, що клоччям звисало на всі боки. Над ліктем лівої руки в нього червоніла глибока жива рана, можливо, від списа чи від якоїсь іншої гострої зброї.