Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 28

— Я все зрозумів, сер! — підняв пальця вгору Сміт, мов проповідник, який повчає свою паству. — Тубільці з'їли горіхи, бо були голодні.

Цей жарт мимоволі розсмішив мене.

— Чому ж вони в такому разі не забрали банок та ситцю? — запитав я.

— Боялися, що ці речі зачаровані, — відповів Сміт. — Ви ж самі якось скаржились, що дикуни відмовляються од ваших ліків, щоб, бува, не вмерти від них.

Сміт мав рацію. Якщо плем'я бома вважає, що я залишився жити в його ворогів, отже, і я став для них ворогом. А коли так, вони нізащо не візьмуть од мене жодної дрібниці, остерігаючись «уїн кобраю» — злих чар. Через те вони, певно, й не наважились забрати банки та ситець, а кокосові горіхи поїли, щоб не дістались ворогові.

Такий висновок засмутив мене. Я з болем думав про Лахо, Габона та інших хороших людей цього племені, які врятували мене від голоду й дали притулок. Я почував себе винуватим. Обіцяв повернутись до них у гори — і не дотримав свого слова…

— Ходімте, сер, — обізвався Сміт, — що тут роздумувати! Заберіть свої консервні банки й ситець і віддайте їх новим друзям. І більше користі буде: ви одержите за них банани й кокосові горіхи.

Ми пішли понад берегом. Які тут великі дерева! Дерева-велетні. Ось, наприклад, оцей баніан. Під його грандіозною кроною може сховатись від дощу ціле село. А стовбур такий товстий, що десять душ, взявшись за руки, не обхоплять його. І навіть цей велетень не вистояв би під напором бурі. Товсті повітряні корені, що підпирають дерево з усіх боків. Такі корені звисають з гілля банана, проростають глибоко в землю.

А ось тикове дерево. Вгору виростає до сорока метрів. У нього теж товстий стовбур, а цвіте воно дрібненьким білим цвітом. Вічнозелене тикове дерево — одна з найтвердіших лісових порід. Його деревина містить у собі особливу олію, яка надає йому твердості й стійкості. З тикового дерева будують кораблі, бо черепашка, найлютіший ворог морських суден, до нього майже не чіпляється. Сміт розповів, що саме з цих міркувань голландці вирощують на островах Ява й Суматра великі тикові ліси.

— Перед нами велике багатство, сер! — захоплено говорив плантатор. — Душа плаче, коли дивишся, як воно гниє на пні!

Ми йшли стежкою, що вела до селища племені бома. Біля прірви стежка урвалась. Я відшукав те дерево, на якому колись висіла драбинка. Драбинку хтось зняв. Дорога до племені бома була відрізана. Отже, там уже мене не вважали за друга, і я, сумний і збентежений, пішов назад.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Старий іспанський географ мав рацію. Сумніви Гахара. Амбо, син вождя. Хто такий Арикі. Ідол племені занго. Гібон і мангуста. Стріла, що випускає блискавку.

Так минуло ще три місяці. За цей час нічого незвичайного не трапилось. Щоранку я сходив на берег до тубільців, а ввечері повертався на яхту. Спочатку капітан Стерн тінню ходив за мною: оберігав мене. Але згодом і він переконався, що його гвинтівка ні до чого. Тубільці були сумирні й дружелюбні, їм навіть і на думку не спадало заподіяти нам щось лихе. І все-таки Стерну дуже хотілося, вистрілити хоч раз, щоб тубільці відчули силу гвинтівки, але я не погоджувався. Від першого ж пострілу вони б порозбігались хто куди і більше б ніколи не захотіли б підійти до нас. А яка нам від того вигода, адже треба привернути їх на свій бік, а погрозами цього не здобудеш. Зрештою, Стерн визнав свою помилку і сходив на берег уже без зброї. Однак, душа Стерна не лежала до тубільців.

Він часто обурювався:

— Старий іспанський географ набрехав. Цих людей аж ніяк не назвеш гостинними. Скільки вже ми тут, а й досі ніхто не запросив нас у гості. А жінок і дітей ховають, неначе ми людоїди.

Це була правда. Тубільці не тільки жодного разу не запросили мене з капітаном до себе в село, а й сюди приходили ще й досі несміливо й обережно, як і при першій зустрічі. Проте я не впадав у розпач. Навпаки, після того, як плем'я бома дало ясно зрозуміти, що не вважає мене більше за друга, я ще більш наполегливо намагався довести нашим новим знайомим, що ми, пакеті, не вороги їм. Я був переконаний, що вони зрозуміють наші мирні наміри і обов'язково змінять своє ставлення до нас, дозволять вільно жити на острові.

А чому б і ні? Я щодня давав їм подарунки: ситцеві стрічки, намисто, дзеркальця, цигарки — залежно від щедрості плантатора. І, що найголовніше, я лікував їх від хвороб… Спочатку тубільці рішуче відмовлялися від моїх ліків і недовірливо поглядали на крихітні пляшечки з риванолом та баночками з мазями. Тільки Гахар, переборовши страх, дозволяв промивати й перев'язувати собі руку, — можливо, тому, що рана дуже боліла, а може, й тому, що був старий і вже не боявся смерті. Але коли рана загоїлась, він кожному показував глибокий шрам і називав мене лікарем усіх хвороб. Для мене це було найвищою нагородою.

Якось старик запитав, чи можу я попередити землетрус.

Я заперечно похитав головою.

— А дощ нагнати можеш?

— Не можу, — відповів я.

— А прогнати рибу з моря?

— Не можу.

— А мертвого воскресити?

Я замислився.

— Ну, скажи, можеш? — наполягав Гахар.

Я не люблю брехати, навіть коли брехня, як говорив Мехмед-ага, краща за правду. Мені не хотілось дурити цього хорошого старика, тим більше, що таку брехню можна легко викрити: хтось умре, і, чого доброго, Гахар прийде по мене. Я пояснив йому, наскільки мені дозволяло знання мови, що мертвого воскресити неможливо, а от коли хтось захворіє, то вилікувати його я можу, звичайно, якщо хвороба виліковна.

— А в тебе є кобрай проти кадіті?

Я кивнув головою:

– Є.

Старик, певно, подумав, що я не зрозумів його, і почав пояснювати знову, що «кадіті» — це зміїна отрута, що на острові багато кобр і від їхніх укусів умирає чимало людей. І знову запитав мене, чи справді я можу врятувати укушеного коброю.

— Можу, Гахаре, можу. Невже не віриш?

— Вірю, — кивнув старик. — Пакегі завжди говорить правду.

Відтоді я почав носити мри собі ампули з протизміїною вакциною, придбані містером Смітом в Александрії.

Одного разу, знайшовши мене в малій затоці, Гахар схвильовано сказав:

— О Андо! Уїн-уїн! Дуже погано!

— Що трапилось, Гахаре?

— Амбо гуна! Амбо вмирає!

— Хто такий Амбо!

— Син тани Боамбо! Боамбо!

Я не забув його ім'я. Воно нагадувало мені той день, коли ми вперше після катастрофи потрапили на Тамбукту. Тоді ми ще не знали, що на цьому острові немає «білих господарів», і сміливо попрямували до селища. Боамбо — так звали того велетня з орлиним владним поглядом, підперезаного трьома поясами, того самого, що наказав спочатку зачинити нас в хатині, а потім щотижня визначав, кого кидати в океан. Відтоді ми з ним не стрічались. Якось я запитав у Гахара, чому не приходить до затоки тана Боамбо, мовляв, я маю для нього подарунки. Старик на це відповів:

— Тана Баомбо — каліман біля. Вождь Баомбо — велика людина.

А ось тепер Гахар говорив про хворобу його сина.

— Що ж у нього болить? — запитав я.

— Нога, — відповів Гахар.

— А що з ногою?

— Черепаха роздерла, хіба ти забув?

Я добре пам'ятав відважного юнака, що першим кинувся на марангу і, схопивши її за шию, перекинув черевом догори. Але чому Гахар не сказав мені тоді ж, що це син вождя? Чому й сам Амбо приховував це і не дав перев'язати рану? Яка причина того, що ніхто з тубільців не сказав, хто він? Відповідь могла бути лише одна: вони не довіряли мені, більше того — боялися. Для них я був «пакегі гена» — «біла людина з місяця», власник дивовижних дзеркал і яскравого намиста, барвистих стрічок і «кобраю» в чудних скляночках. Для них я був людиною, яка може добувати вогонь без допомоги двох сухих деревин і вміє робити ще багато чудес…