Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 30

Раптом у верховітті щось зашуміло. Я підвів голову й побачив великого птаха, який стрілою кинувся на тваринок. Вороги метнулися в різні боки і зникли в гущавині. Побачивши, що він проґавив здобич, птах важко змахнув крилами й полетів угору. Я швидко прицілився і вистрілив. Птах різко крикнув і з перебитим крилом упав в очерет. Я оглянувся. Амбо сидів навпочіпки, заткнувши вуха долонями. Постріл оглушив його й ошелешив.

— Страшно! — сказав він, трохи отямившись.

— Хочеш? — запитав я й простяг йому рушницю.

Він замахав руками:

— Не хочу! Не хочу!

Ми відшукали в очереті вбитого птаха. Це була велика чубата папуга з чудовим барвистим хвостом. Я подарував її хлопцеві. Коли ми повернулись до нашої затоки, Амбо негайно подався в селище, щоб швидше розповісти про диво, яке щойно бачив. У мене промайнула думка: нехай жрець знає, якою зброєю володіють пакегі — це нам на користь.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Вождь Боамбо вмирає від кадіті. Похмурий Арикі. «Біла людина з місяця все може». Страва, заправлена жирними червами. Ловля риби вночі.

Одного разу Амбо прибіг до малої затоки задиханий, розпачливо махаючи руками.

— Тана Боамбо вмирає! — кричав він. — Його вкусила кобра! Тана Боамбо вмирає від кадіті!

Всі, хто був біля човнів, побігли до селища.

— Коли вона вкусила його? — запитав я.

— Тільки-но, тільки-но! Врятуй його! У тебе є кобрай проти кадіті!

Я ніколи не розлучався з лікарською сумкою. Перекинувши її через плече, я стежкою побіг за юнаком. За п'ять хвилин ми вже були на майдані, де зібралось чимало тубільців. Довкола стояв страшенний гамір. Кілька жінок плакало й голосило, як за мерцем. Углядівши мене, всі враз замовкли, діти поховалися за матерів. Більшість з них бачили мене вперше.

Ми з Амбо пішли до хатини тани Боамбо. Вождь сидів на нарах, обхопивши руками вкушену ногу, й ритмічно погойдувався вперед-назад, наче кланявся. Перед ним стояли й беззвучно плакали дві жінки: одна літня, певно дружина вождя, а друга — знайома вже мені дівчина, що приходила до вогнища подивитись, як нас кидатимуть в океан. Це була дочка вождя, Зінга.

Боамбо випростав ногу, і я помітив на литці маленьку ранку, з якої витікали дві струминки крові. Свіжа кров свідчила про те, що кобра вкусила бідолаху зовсім недавно.

В той час, коли я оглядав ранку, до хатини зайшов досить високий, старий і кошавий тубілець, підперезаний сімома поясами, оздобленими різнобарвними черепашками. Я враз догадався, що це і є Арикі, головний жрець племені, про якого мені не раз розповідали Габон та Амбо.

Насупившись і напиндючившись, головний жрець сів біля дверей і почав мовчки стежити за тим, що діялось у хатині. Я витяг з сумки шприц, коробочку з голками, ампули, невеличке скляне блюдечко і пляшечку з спиртом, налив спирту в блюдечко й підпалив. Усі, навіть хворий, злякано відсахнулись. Обпаливши голку на полум'ї, я відбив головку ампули, вибрав звідти вакцину й підійшов до потерпілого. Потім наказав йому підвестись і повернутись до мене спиною і швидко випорожнив шприц у його стегно. Вождь ледь помітно здригнувся, але навіть не ойкнув. Після цього я промив ранку, змазав її йодом і забинтував. Коли я сказав хворому, що вже можна сісти, він здивувався: лікування кінчилось, а він думав, що тільки починається.

Ефективність дії вакцини залежить від того, скільки часу минуло після укусу. Я запитав вождя про це, але він не зміг нічого пояснити. Тубільці поділяють добу лише на день і ніч, а не так, як ми, на години, хвилини й секунди. Коли ж доводилось поділяти, вони говорили: «ябом аро» (коли сходило сонце), «ябом оралда» (коли сонце було над головою) і «ябом аелда» (коли сонце було під землею, тобто зайшло). Якщо потрібна була ще більша точність, вони говорили: «тоді, коли сонце з'явилось над землею, або: коли сонце ще не встигло стати над головою, або: коли сонце ще не сховалося під землею. Так можна було визначити час між сходом сонця й полуднем та між полуднем і вечором.

Я пошукав очима Амбо: ми з ним краще розуміли один одного, і я сподівався, що він хоч приблизно зможе пояснити мені, коли саме кобра вкусила батька. Але юнака в хатині не було. Він кудись подався. Тоді я звернувся до дружини вождя й запитав, де був Амбо в той час, коли трапилося нещастя, і чи він негайно побіг по мене до малої затоки. Але замість відповіді жінка забилась у темний куток і ще дужче заголосила. Я спитав те ж саме у дівчини. Вона знітилась і ледь чутно промовила, що як тільки змія вкусила батька, Амбо одразу побіг по мене.

Пізніше я дізнався, чому мати з дочкою так розгубилися від мого запитання, але в ту мить я все пояснював лихом, яке звалилося на рідну їм людину.

Я прикинув, що від села до малої затоки Амбо біг хвилин п'ять. Від затоки до села — ще п'ять, а якщо мої готування тривали хвилини три, то всього набиралось близько тринадцяти хвилин. Коли так, думав я. Боамбо житиме. Яка б сильна не була отрута кобри, але за цей короткий час вона не може вбити таку здорову людину, як вождь.

Нога тани Боамбо розпухла. Настала криза, коли вакцина вступає в реакцію з отрутою і життя бореться із смертю. Мати з дочкою тихо плакали. Гамір за дверима наростав, але як тільки я з'явився на порозі, враз мов по команді настала тиша.

Зайшов Амбо і довго дивився на батька. Очі хлопця були сповнені глибокого суму. Обличчя зблідло, наче в мерця. Він не плакав, але мовчазне страждання найтяжче. Дужий організм вождя все ще боровся із смертю. Нарешті Боамбо перестав стогнати й випростався на нарах, його дихання стало рівнішим.

— Врятований! — тихо сказав я. — Тана Боамбо житиме.

Амбо, в нестямі від радості, закричав на всю хатину:

— Врятований! Врятований! Набу житиме!

Надворі почули його крики, і по натовпу, мов луна, прокотилось:

— Врятований! Врятований! Тана Боамбо не вмре! Пакегі врятував тану Боамбо! Умбо пакегі! Умбо-бо-замбо!

Такими словами народ виражав свою радість. Це було щось подібне до нашого: «Ура! Хай живе!»

Я поклав інструменти в сумку й зібрався йти. Похмурий жрець мовчки дивився на мене з темного кутка. За весь час він не промовив жодного слова.

Помітивши, що я йду, дружина вождя зупинила мене й підійшла до Арикі. Вона довго щось говорила жерцю впівголоса, весь час показуючи на мене і згадуючи при цьому моє ім'я. А він тільки хитав головою, видно, не погоджувався з господинею. Тоді до Арикі підійшла дівчина і голосно, щоб усі чули, схвильовано сказала:

— Пакегі врятував мого батька. Пакегі — лапаа (той, що лікує від усіх хвороб). Пакегі буде моїм даго (чоловіком). В день свята Дао я стану його сахе (дружиною). Анге бу! (Я сказала!).

В хатині стало тихо-тихо. Гамір надворі теж ущух: видно, й там почули слова дочки вождя. Арикі мовчав, втупившись очима в землю. Його сухе, зморшкувате обличчя тепер здавалося ще меншим. Нарешті, підвівши голову і змірявши мене ворожим поглядом, жрець промовив:

— Зінга не може стати сахе пакегі. Пакегі не син нашого племені.

— Може! — відрубала дівчина. — В день свята Дао плем'я усиновить пакегі.

— А якщо плем'я відмовиться? — в'їдливо запитав Арикі.

— Не відмовиться, — стиха обізвався вождь, звівшись на лікоть. — Пакегі врятував мене від смерті. Він лікує наших людей. Робить їм хороші подарунки. Пакегі — корисна людина. Плем'я усиновить його, і Зінга буде його сахе. Анге бу!

Закректавши, Арикі підвівся й попростував до дверей. І вже виходячи з хатини, повернув голову і сказав:

— Нана. Хай буде так. До дня Дао пакегі житиме в лібаті орованді. А там побачимо…