Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 32

— Арикі боїться тебе, — додав Амбо.

— Чому?

— Тому що ти — лапао. Тому що в тебе є стріла, яка випускає грім. Тому що ти можеш спалити все море.

— Спалити море? — здивувався я. Амбо кивнув головою:

— Так. Я сам бачив, як ти підпалив тоді у нас воду…

— Коли це я палив воду?

— В той день, коли кобра вкусила нашого набу. Тоді ти налив у маленьку шкаралупинку води й підпалив її. Арикі теж бачив і дуже перелякався.

Я згадав, що обпалював на вогні голку шприца. Жрець, як і всі присутні, подумав, що в блюдечку вода, й вирішив, що я можу запалити воду і в океані.

Ми злізли з балкончика. Зінга заходилась чистити черепашкою таро та ямс, а ми з Амбо пішли по воду. Я набрав у бамбуковий «бутель» холодної прісної води з річки, що протікала неподалік, а він у такий самий «бутель» — морської. Коли повернулися до лібати, Зінга вже начистила овочів. Амбо налив у горщик прісної води, для смаку линув трохи й солоної, поставив усе на камені біля вогнища, а сестра заправила страву дрібно нарізаним бататовим листям та молодими пагінцями цукрової тростини. Зверху горщик прикрила горіховою шкаралупиною.

Сонце стояло низько над затокою. Спека почала потроху спадати. В лісі щебетали птахи, верещали папуги.

До лібати з кокосовим горіхом у руках зайшов Гахар і повідомив, що ввечері їде ловити рибу.

— А мені можна з вами? — запитав я.

— Як тільки зайде сонце — приходь до човнів.

Ми посідали на нарах. Гахар весь час поглядав на мене, ніби хотів щось сказати і не наважувався.

— Ну, що там у тебе? — спитав я. — Говори.

Він розповів, що в сусідньому селищі вмерла якась жінка, то чи не зміг би я воскресити її? Я вже говорив колись Гахарові, що людей воскрешати ніхто не може, проте мої слова, очевидно, не переконали його.

— Андо вміє розбудити померлих людей, тільки не хоче, — докорив мені старик.

Що йому сказати? Як пояснити, що смерть — це такий суддя, чий вирок не підлягає оскарженню? Марна трата часу, він би все одно не повірив мені. На його думку, для білої людини з місяця неможливого не існує. Раз у пакегі в руках горить вода, а стріла випускає грім, то чому б, мовляв, йому не воскресити мерця? Адже тана Боамбо вмирав уже, а пакегі врятував його…

Углядівши, що в горщику щось вариться, Гахар витяг з торбинки, перекинутої через плече, очеретяну трубку, відіткнув її і висипав у страву цілу жменю довгих жирних білих черв'яків. Старик назбирав їх у лісі на трухлявих деревах. Амбо і Зінга дуже зраділи. Адже мащена страва набагато смачніша! Вони запросили й Гахара «до столу», і ми розмістилися навколо вогнища.

Зінга насипала страву в три онами й поставила перед кожним з нас, а собі взяла горіхову шкаралупину. Я запитав, чому й вона не їсть із онама. Дівчина засміялась і відповіла, що їстиме з онама тоді, коли стане моєю сахе. Дівчатам дозволяється їсти лише з кокосових шкаралуп.

У моєму онамі, крім ямсу й таро, плавало щонайменше з десяток гладких черв'яків. Зінга подбала, щоб мені перепало якомога більше цього «делікатесу». Амбо з Гахаром насамперед поїли черв'яків, смачно плямкаючи і облизуючи пальці, наче вони були в меду. Хтозна, можливо, черви й справді були смачні, але я дивився на них з великою огидою. І все-таки мусив їсти, щоб не образити своїх друзів. Поковтавши черви цілими, я так і не розібрав, які вони на смак…

Коли смеркло, ми пішли до малої затоки. Там уже зібралося багато людей, які дружними зусиллями стягали човни в воду, освітлюючи все довкола факелами з трави аланг-аланг, зв'язаної в довгі снопики. Біля човнів вешталось і чимало хлопчаків років десяти-дванадцяти. Вони позабирали в батьків факели й першими повскакували в човни. Я сів у суденце Гахара поруч з його сином та внуком Акгахаром. Малого так назвали, мабуть, на честь дідуся, а щоб відрізняти, додали слово «ак» — малий. Акгахар освітлював перед нами воду, а коли вогонь починав гаснути, хлопець розмахував факелом, і він знову спалахував. Приваблена світлом риба шмигляла під човном, а Гахар з сином підстерігали її. Як тільки з'являлась чимала рибина, вони простромлювали її гострим бамбуковим списом і кидали в човен. Я й собі взяв спис, хотів теж спробувати щастя, та марно: за весь час на його вістрі не затріпотіла жодна рибина. Тубільці змалку призвичаюються діяти списом і за кілька років стають добрими рибалками.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

В гостях у Арикі. Головний жрець і головний вождь. Біле листя. Легенда про великого вождя Пакуо та матросів Магеллана. Всіх карає Дао.

Якось опівдні Боамбо прийшов до мене в повній парадній «формі»: підперезаний трьома поясами, оздобленими барвистими черепашками, з двома разками намиста на шиї — з собачих та вепрячих зубів — і з великими блискучими сергами в вухах. В його буйному чубі стриміло багато бамбукових гребінців і папужиного пір'я різних кольорів, а чоло було перев'язане красивою діадемою з якогось білого насіння. В носову перетинку Боамбо встромив мережану паличку.

— Арикі запрошує тебе в гості, — сказав він, якось особливо глянувши на мене.

— Арикі? — здивувався я. Боамбо кивнув головою.

Це запрошення схвилювало мене. З похмурим жерцем я стрічався лише раз: коли кобра вкусила вождя. Арикі ніколи не заходив до мене, і я не прагнув зустрічатися з ним. Я намагався навіть не думати про нього і вже почав забувати про існування цього непривітного дідугана. І ось він сам нагадував про себе. Це добре чи погано? Прийняти запрошення чи відмовитись? Я згадав, як Гахар та й інші тубільці бояться Арикі, навіть ім'я його вимовляють пошепки. І вирішив: піду! Інакше жрець може подумати, що я боюсь його.

Дорогою Боамбо сказав мені, що там зібрались ренгаті й тауті з усіх селищ. Вони прийшли до Арикі просити, щоб пакегі лікував і їхніх людей, а жрець не погоджується. Тоді ренгаті й тауті вирішили поговорити зі мною особисто. Арикі не заперечував, і ось Боамбо прийшов по мене. Оце і все, що повідомив мені дорогою вождь. Але чому головний жрець заперечує проти того, щоб я ходив по селищах лікувати хворих, він промовчав.

Хатина Арикі стояла на сусідній вулиці, на невеличкому пагорбі, в тіні кокосових пальм. Зовні вона була схожа на інші хатини, але була набагато більша. На одній стіні блищало маленьке віконце, затягнене риб'ячим міхуром. Знадвору біля хатини стояли великі нари, заслані рогожами. Арикі сидів на нарах, попихкуючи коротенькою бамбуковою люлькою, а поруч розмістились ренгаті й тауті. Це були переважно кремезні й дужі чоловіки, підперезані одним поясом, але ширшим за пояси рядових тубільців.

Тепер Арикі не здавався таким похмурим, як при першій нашій зустрічі. Запросивши мене сісти ліворуч від себе (Боамбо сів з правого боку), він навіть посміхнувся до мене, вишкіривши при цьому свій єдиний зуб, чорний од бетелю. Як тільки я сів, кілька жінок почали підносити нам страву в великих дерев'яних онамах. Коли «стіл було накрито», з хатини вийшла вродлива дівчина з череп'яним глечиком на голові. Так частували гостей вином рабині в стародавньому Єгипті. Дівчина була вбрана так само, як вбиралася й Зінга: пояс з короткими торочками, на яких гойдалось безліч різнобарвних черепашок; браслети трохи вище ліктів, у пушистому чорному волоссі — червоні квіти. Відчувши на собі мій погляд, вона соромливо нахилила голову. Проте не витримала й глянула на мене. В її очах я прочитав той самий подив, з яким стежив за мною кожний тубілець, що бачив мене вперше. Подавши глечик з вином жерцеві, вона знову зникла.

Почалося частування. Перед кожним з нас стояло по повному онаму. І чого тільки в ньому не було! Великий шмат свинини, печена риба, варене таро та ямс — і все акуратно загорнене в листя динного дерева.