Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 45

Сміт, який раніше уникав швидких рухів, тепер крутився, мов дзига: накривав стіл, запрошував гостей і при цьому без упину кивав головою, мов кінь, якого кусали оводи.

— Будь ласка, ваше преосвященство… Зробіть милість, ваша високість…

— Тримає себе, мов лорд у Букінгемському палаці,[18] — в'їдливо зауважив капітан.

Консерви не сподобалися вождеві. Сміта це кинуло в розпач. Адже він не міг зараз запропонувати йому нічого іншого! Я підказав бідоласі, що «його високості» дуже сподобався шоколад, і плантатор миттю приніс і поставив перед вождем цілу коробку.

Арикі виявився не з вередливих. Він не розбираючи ковтав усе, що йому потрапляло під руку: телятину, курятину, рибу, ікру, спробував навіть гризти шоколад, але що ти вдієш одним-єдиним зубом: довелося виплюнути в жменю й викинути під стіл. Він пив коньяк і вино, завжди вихиляючи свою чарку до дна. При цьому кумедно піднімав посудину й виливав собі прямо в рот, не торкаючись губ. Після кожної чарки знову брався до їжі. А коли плантатор налив йому шампанського, він пригорнув капітана, і обидва почали співати пісні, звичайно, кожен своєї: Стерн англійської, а Арикі зангської. Тепер всю свою увагу плантатор зосередив на Боамбо. Він пильно стежив, щоб чарка його не була порожньою, але вождь ще вчора спробував силу алкоголю і був обережним.

Надвечір ми зійшли на берег. Хтось довідався, що Арикі з вождем перебувають на великому човні, і тепер усі жителі селища прийшли до малої затоки. Кожен прагнув якомога швидше почути, що є в цьому дивному човні, але Боамбо відмовчувався, а Арикі не тільки говорити, а й стояти на ногах не міг. Схопивши жерця п під руки, капітан з плантатором потягли його до селища, оточені юрбою тубільців.

Долю Сміта було остаточно вирішено: Арикі і тана Боамбо дозволили йому жити в моїй хатині. Про Стерна, звичайно, ніхто й не згадував. Капітан мав такі самі права, як і я. Невирішеним лишалося тільки питання, що робити з майном плантатора.

Чого тільки не було на яхті плантатора! Десять гвинтівок і три мисливські рушниці, ящики патронів, консерви, мішки борошна та рису, цілі скрині макаронів і цукру, ящики іспанських і французьких вин, коньяків, рому, вермуту та інших напоїв, про які я ніколи й не чув; два великі гардероби верхнього одягу та білизни, ковдри, простирала, меблі, велика бібліотека, столові та чайні сервізи, теслярський та ковальський інструмент: молотки, долота, свердла, стамески, терпуги, пилки великі й малі та багато іншого… Капітан запропонував роздати більшу частину інструменту, а для себе залишити меблі, кухонний та столовий посуд, ковдри, простирала, одяг і, звичайно, зброю. Але Сміт не збирався ні з ким ділити своє майно і заявив, що тільки він має право розпоряджатися ним.

— Все моє, сер! — кілька разів повторив плантатор.

— Наше, сер! — поправив його капітан.

— Нічого подібного, Стерн! — схопився Сміт і втупився в капітана побляклими очима. — Моїм було, моїм і залишиться. А що дати племені — це вас не обходить. Ну, й вам перепаде дещо, аякже…

— Ні, сер! — скипів капітан і стукнув кулаком по столу. — Ми не жебраки. Ми всі рівні і все поділимо по-братньому.

Сміт витер спітнілу шию.

— Як це «рівні», Стерн? Не забувайте, що я хазяїн, а ви служите в мене…

— Служили колись! — перебив його капітан. — А тепер ми рівні. Зараз ви такий мій хазяїн, як і я ваш. Зрозуміло?

Мені набридло слухати їхні суперечки.

— Марно сперечаєтесь, — сказав я. — Все, що знаходиться на яхті, не належить ні містерові Сміту, ні будь-кому з нас. Все належить племені.

— Мені зараз не до жартів, сер! — І Сміт зміряв мене ворожим поглядом з ніг до голови.

— Я й не збираюся жартувати, сер. Приватна власність на острові не поширена. У кожного з тубільців є спис, лук, стріли, дві чи три рогожі, стільки ж онамів і глечиків. А все інше: земля, ліси, дичина в лісах, риба в океані — все належить громаді.

Сміт дивився на мене такими очима, наче я повідомив, що на острові шаленіє чума. Як це може бути?! Значить, він не матиме права навіть ходити на полювання? А коли полювання — його найулюбленіший вид спорту?!

Я пояснив плантаторові, що полювання на острові не є спортом, а засобом існування. Звичайно, кожен має право вбити дику курку чи іншу птицю, кожен має право ловити рибу в океані, але в полюванні на кро-кро та вепрів бере участь все селище, а іноді і все плем'я, та й то в суворо визначені строки.

— А куди вони дівають забитих тварин? — запитав Сміт.

— Влаштовують свято і з'їдають їх. Тубільці не роблять запасів риби та м'яса, бо воно псується. Вони ще не навчилися добувати солі і користуються лише морською водою.

– І невже у вождя та жерця немає власних плантацій? — поцікавився Сміт.

— Немає. Я ж вам кажу, що земля у них належить громаді.

— Так це ж… комунізм, сер! — перелякався плантатор.

— Ні, не комунізм, не хвилюйтеся. Всього-на-всього залишки первісної комуни.

— Це все одно! — вигукнув Сміт. І за хвилину додав: — Скажіть мені відверто: люди тут ледачі?

— Я б цього не сказав. Жінки і навіть діти щодня працюють на городах, а чоловіки допомагають їм, ловлять рибу і полюють.

— Ну, а якщо комусь не захочеться, скажімо, полоти? Якщо людина вважає за краще полежати в холодочку? Погодьтесь, що полоти в таку спеку — заняття не дуже приємне.

Я розтлумачив плантаторові, що якби комусь спало на думку вилежуватись, то плем'я позбавило б його права копати стиглі таро та ямс і їсти громадську рибу та дичину.

— А хіба я сам собі не можу наловити в океані риби? — закидав мене питаннями Сміт.

— Чому ні? Ви навіть змушені будете це робити, бо голод не тітка. А коли так, то чому б вам не ловити рибу разом з усіма? Це набагато приємніше, запевняю вас. Я кілька разів їздив з тубільцями і не вловив жодної рибинки. Проте при розподілі вони давали мені рівну частку. Пам'ятаєте, я приносив?

— Пам'ятаю, — кивнув головою Сміт.

— Ось вивчите їхню мову, тоді самі попроситесь, щоб прийняли вас до гурту. Хіба краще нидіти весь час одному?

— Не в цьому справа, сер. Справа в принципі. Колективна власність приборкує ініціатиу і породжує ледарів. Людина вирвалася з первісного стану тільки тоді, коли виникла приватна власність. Не будь її, людина б і досі користувалася луком та стрілою. Приватна власність породжує ініціативу, а ініціатива збільшує приватну власність. З незапам'ятних часів ці дві категорії йдуть пліч-о-пліч і рухають прогрес. Так-то, сер…

Стерн, хоч і не втручався в наші сперечання, проте чекав, що ж я відповім Сміту.

— Все це зовсім не так, сер. Поживете на острові — самі переконаєтесь, що колективна власність і колективна праця ні в якій мірі не гальмують ініціативу. Навики, ініціатива окремої людини розвивається, коли цій подині допомагають інші. Ось тут, наприклад, на списі і стрілах кожного мисливця вирізьблено його умовний знак, щоб було видно, хто під час великого полювання забив найбільше тварин. А якщо в забитій тварині стримить кілька списів, перевага віддається тому, чий спис улучив у серце чи найближче до серця. Власника цього списа привселюдно відзначають.

— Та й годі?

— Хіба цього мало? Відзнака за виявлену спритність — це для мисливця найвища нагорода.

— Особисто я віддав би перевагу більшому шматку м'яса, — посміхнувся плантатор.

— Я й не сумніваюсь у цьому. Тільки в тубільців погляди зовсім інші. А щодо приватної власності, — вів я далі, — то ви помиляєтесь. Її породила не ініціатива, а розподіл праці.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Сміт.

— Коли виникли різні ремесла, з'явився й розподіл праці. Візьмімо цей острів. Навіть у самому племені занго помічається деякий розподіл: жінки працюють на городах і плетуть мережі, а чоловіки полюють і ловлять рибу. Жінки носять додому городину і варять їсти, а чоловіки ходять по воду. Ось вам розподіл праці в зародковій формі.

18

Букінгемський палац — резиденція британських королів.