Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 55

Перед відплиттям з цієї обітованої землі іспанці раптом помічають, що «Тринідад» уже досить пошкоджений і не витримає далекого плавання. Багатьом матросам це було на руку. П'ятдесят з них залишаються на острові Тідорі, «доки полагодять судно», а «Вікторія» знімається з якоря і з рештою екіпажу — 47 матросів і кілька офіцерів — вирушає на захід.

Минаючи великий острів Целебес, Яванське море й Зондську протоку, «Вікторія» поміж островами Ява та Суматра виходить в Індійський океан. Тут судно повертає на південний захід, щоб обігнути Африку. Та не так легко дістатися до цього жаркого материка. Від Яви до миса Доброї Надії 9700 кілометрів — величезний водяний шлях, для подолання якого навіть при попутному вітрі потрібно багато тижнів. Але, як відомо, в Індійському океані часто дмуть мусони — з холодних просторів Антарктики на північний схід.

Цей майже зустрічний вітер уповільнює рух «Вікторії». Матроси впадають у розпач, і коли перед ними виникає невідомий острів, вони, зрадівши, кидають якір у затоці й сходять на берег.

Тубільці називають свій острів Тамбукту. Цілий місяць живуть моряки на острові, відпочивають, набираються сили, а коли подув попутний вітер, вирушають далі, до Південної Африки.

Тут сталася маленька людська драма: десятеро матросів відмовляються їхати і залишаються на острові назавжди. Ніякі нагадування «про обов'язок і присягу іспанському королю» не допомагають, і «Вікторія» знімається з якоря без них. На судні лишається всього 37 моряків. Для обслуговування корабля цього зовсім мало. Після довгих поневірянь «Вікторія» кидає якір в одному з португальських портів на африканському побережжі, щоб поповнити запаси продуктів та прісної води.

Іспанці брешуть португальцям, буцімто пливуть з Західної Індії (так тоді називали Америку), але брехню розкрито завдяки прянощам, які в Америці не ростуть. «Вікторія» тікає, ледве уникнувши полону, але на березі лишається кілька чоловік, яким ніколи вже не бачити рідних берегів. Решта матросів повертаються на батьківщину обірвані, змучені, але горді своїм подвигом, своєю сміливістю й самовідданістю, величезною користю, яку принесли людству.

А екіпажеві «Тринідада» випадає найтяжча доля. Матроси вирушили через Тихий океан до Панамського перешийка, що належав тоді Іспанії, але так і не дійшли до нього. Проблукавши в відкритому морі цілих шість місяців, повернулись назад до Молукських островів. Тут вони застають португальців, які обеззброюють їх і кидають до в'язниці. Через деякий час, залишивши на островах чотирьох полонених, португальці вивозять іспанських моряків до Португальської Індії, де вони один за одним помирають від злиднів. Лише одному бідоласі щастить утекти, і після багатьох пригод та поневірянь він повертається до Іспанії.

По щоденнику Джона Джігерса я простежив за долею тих десяти моряків, що залишилися на острові Тамбукту. Як розповідає і легенда, вони одружилися з дівчатами з племені занго і мирно жили з тубільцями. Багато сторінок щоденника Джігерса присвячено радісному життю моряків і самим тубільцям, які любили їх і поважали. Але гаряча кров штовхнула їх на злочин. Вони вирішили повалити вождя племені — Пакуо, підкорити собі плем'я занго, а потім і весь острів.

І справді, спочатку моряки мали успіх: вони схопили Пакуо і замкнули в якійсь хатині і вождем проголосили одного з своїх офіцерів, Серандоса.

Злякавшись вогнепальної зброї іспанців, плем'я спочатку підкорилось, але потім вступило в союз з іншими племенами, і на острові спалахнула кровопролитна війна. У іспанців кінчився порох, дехто з них загинув, а решті прив'язали до ніг по каменюці і втопили в океані. Тільки Джону Джігерсу пощастило втекти у джунглі.

Що сталося з ним далі — ніхто сказати не може. Із записів у щоденнику теж важко було що-небудь зрозуміти, хоч я й не проминув жодного рядка, а кінець запам'ятав дослівно. Ось він:

«5 листопада 1523 року. Діється щось жахливе! П'ятеро наших убито, а інших чотирьох схопили живими, прив'язали їм до ніг каміння й потопили в океані. Тільки мені пощастило втекти. Тепер я зовсім один, як палець. Блукаю по джунглях без зброї, без вогню, без одягу… Ночую на деревах, наче мавпа, їм дикі плоди. І чому ми не жили спокійно, навіщо було скидати вождя? Певно, це лукавий штовхнув нас на такий злочин, щоб занапастити наші душі. Правда була на боці племені, воно захищалося. Плем'я всиновило нас, прийняло до своєї сім'ї, а ми чим віддячили?»

Невідомо, чому Джігерс не записував далі і як кінчився його життєвий шлях. Відомо лише одне: легенда про моряків Магеллана не вигадана. Вони справді жили на острові Тамбукту. Безперечним фактом було й те, що Магелланів щоденник не знищено, як вважають історики. Він опинився в моїх руках, і я дав собі слово будь-що зберегти його для людства.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Велике полювання. Амбо помиляється. «Хочу тебе вбити!» Чим інколи може кінчитися дуель.

Якось уранці до мене зайшов Боамбо і ще знадвору загукав:

— Вставай, Андо! Мерщій! Сьогодні день великого полювання!

День великого полювання для тубільців — справжнє свято. До нього готуються заздалегідь, як у нас, наприклад, до сівби чи до жнив. Чоловіки виготовляють нові списи й стріли, натягають тятиви луків, а жінки плетуть з лика нові торби й лагодять старі голками з риб'ячих кісток.

Боамбо теж готувався. Протягом кількох днів. я навчав його стріляти з гвинтівки. Спочатку постріли лякали вождя, але згодом він звик і радів, мов дитина, показуючи мені пробоїни в деревах, зроблені його кулями.

Навчалися стріляти й інші мисливці, які одержали гвинтівки чи двостволки. Серед них був і син вождя. Останнім часом у нього з капітаном Стерном зав'язалася міцна дружба, і часто можна було бачити, як вони вранці йдуть удвох на полювання. Інколи їхні постріли лунали зовсім близько й лякали дітвору.

Якось Стерн похвалився мені, що Амбо навчився чудово стріляти. Коли я запитав, чому вони не беруть і мене з собою, капітан тільки плечима знизав. Але потім таки признався, що Амбо не хоче зустрічатися зі мною.

Я й раніше це помічав, і навіть коли нам доводилося стикатись на стежці, він вітався зі мною ледь помітним кивком голови й поспішав далі:

«Чому він дметься? — думав я, риючись у пам'яті. — Чи не образив я його, сам того не помічаючи?»

Ні, нічим я не міг образити його. В усьому винен Арикі. Клятий жрець стояв між нами непорушною стіною. Тільки чому Амбо слухає його?

— Чуєш бурум? Люди вже збираються, — перервав мої думки Боамбо. — Ну, ходімо!

— Зайди викуримо по люльці тютюну, доки я лаштуватимусь, — запросив я вождя, відчинивши двері.

Боамбо ввійшов, закинувши гвинтівку за плече, підперезаний поверх своїх барвистих поясів ще й патронташем. Він був збуджений, і в голосі його відчувалася твердість і мужність.

Я вмився і одягнув мисливський костюм, який мені подарував Сміт. Збагнувши нарешті, що не зможе втримати свого майна, плантатор став надзвичайно щедрим: крім мисливського костюма й нових чобіт, він подарував мені ще й голландську пінкову люльку.

Я вже зовсім зібрався, коли прийшов і сам містер Сміт, теж у новому мисливському костюмі, шеврових чоботях, з напужиною пір'їною на зеленому капелюсі. За плечима на новому ремінці висіла гвинтівка.

— Ви теж на полювання? — запитав я.

— А чому мені не піти? — здивовано глянув на мене Сміт. — Вже й так остогидло цілими днями вилежуватись у холодку.

— Невже? — посміхнувся я. — А ви пам'ятаєте, що я вам колись казав?

— Що ж ви таке казали?

— А те, що тубільці йдуть на роботу залюбки, бо без праці життя перетворилося б на пекло.

— По-перше, мисливство не праця, а розвага, — заперечив Сміт, — а по-друге, навіщо нам знову сперечатися? Та й настрою хорошого псувати не варто.