Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 93

— Ви гарантуєте?

— Так, гарантую! Я дуже добре знаю його. Ходив до нього в гості. Ми з ним немовби побратими. Я йому скажу, що ви його нагородите…

— О, звичайно! — посміхнувся капітан, і його жовті зуби блиснули на сонці.

— Як тільки він здасть селище, інші вожді наслідують його приклад. Вони, як вівці, — з болем сказав я, — рушила одна, інші самі підуть за нею.

— Можливо, ви праві, — промовив капітан і, глянувши на мене холодними очима, спитав: — Я не розумію одного: чому ви так турбуєтесь про дикунів? Чому так хвилюєтесь за них?

— Тому що… Як вам пояснити?.. Я хочу вам допомогти. Ми ж союзники? Крім того, я маю наречену, яка живе в тому селищі…

— Наречену? Хіба ці дикуни заручаються?

— Звичайно…

— Гаразд! — кивнув головою капітан. — Викладайте свій план.

У мене не було ніякого плану. Я просто хотів врятувати жителів Каліо — оце і все. Хотів врятувати Зінгу.

— Я зійду на берег, — швидко заговорив я, — умовлю вождя і жителів селища здатися без бою. Поясню, що їх чекає, коли не погодяться. Вони мене послухають. Якщо ви поставитесь до них добре, то й інші селища не чинитимуть опору.

— Гаразд! — знову кивнув головою капітан. — Треба берегти снаряди. Даю вам півгодини на переговори. Як тільки почуєте сигнал — гарматний постріл, одразу ж повертайтесь на підводний човен.

Я полегшено зітхнув. Півгодини досить, щоб тубільці втекли в джунглі, де ніякий снаряд їх не дістане.

Підводний човен став на якір недалеко від селища. Моряки спустили на воду гумового човна, і незабаром я вийшов на берег.

Скрізь було пусто. Амбо, певно, встиг попередити тубільців, і всі пішли в гори. А може, люди здалеку помітили підводний човен і втекли. Але чому залишили селище без охорони? Де стрільці? Якщо капітан побачить, що не зустріне опору, він висадить на берег солдатів і спалить усі хатини…

Я не збирався повертатися на підводний човен. Не було рації далі грати роль посередника, коли це даремно. Капітан Сігеміцу хотів захопити острів, підкорити всі племена або знищити їх — і ніщо не могло йому стати на перешкоді. Не можна чекати пощади від людей, які перетворили увесь світ на пекло. В цей час Німеччина і Японія були в зеніті своєї слави — на заході війська Гітлера досягли Ла-Маншу, на сході — Волги, на півночі — Шпіцбергену, на півдні наступали на пустелі Африки; японці були в Китаї, а їхні підводні човни шастали навіть у Індійському океані. Хто б міг переконати капітана, що він не зможе підкорити якесь «дике» плем'я?

«Так, — сказав я собі, — моя роль посередника скінчилася, час іти в гори до Боамбо».

Треба було поспішати, бо незабаром почнуть стріляти гармати… І справді, в ту ж мить пролунав постріл — це був умовний сигнал повертатися. Але замість того, щоб іти до підводного човна, я рушив у джунглі…

Тільки-но я заглибився в ліс, як повз мене просвистіла стріла і застряла в дереві.

— Не стріляйте, комунатуа! — крикнув я. — Не стріляйте, я ваш лапао!..

З дерева зіскочив молодий тубілець і крикнув:

— Комунатуа! Це наш пакегі!

З сусідніх дерев злізло ще кілька тубільців і оточили мене.

— Ти прийшов з великого човна, — сказав один, люто дивлячись на мене. — Ти був у жовтих дияволів. Ти наш ворог.

— Так, я був у жовтих дияволів, — повторив я. — А зараз іду до тани Боамбо. Але перед цим хочу поговорити з вашим ренгаті. Відведіть мене до нього.

Тубільці повели мене на берег. Тут я побачив те, що капітан не міг побачити навіть крізь бінокль: в кущах і між скелями причаїлося багато стрільців, які мовчки стежили за підводним човном, готові до бою. Серед них був і ренгаті. Він зустрів мене холодно.

Я пояснив йому, що Боамбо послав мене до жовтих дияволів сказати їхньому вождеві, щоб ішов геть з своїми великими човнами. Але жовтий вождь — уїн біля (погана людина) — не хоче йти звідси. Незабаром він почне пускати «блискавки» і спалить усі хатини.

— Але ви не лякайтеся, — сказав я, звернувшись до тубільців. — Жовтий вождь спалить усі хатини, але до вас не дістане. Заляжте й чекайте. Якщо жовтий вождь пошле стрільців, зустріньте їх як належить.

— О, ми знаємо! — сказав ренгаті.

Зараз японець міг здійснити свою погрозу і перетворити селище на попелище. Ну й що з цього? Тубільці побудують нові хатини в горах, але не схиляться перед ним.

Капітан, мабуть, подумав, що я став жертвою «чорних дикунів», — так презирливо він називав тубільців, — і, певно, уявив собі, як вони танцюють навколо вогнища, на якому смажитимуть мене. Навряд чи міг він припустити, що я добровільно залишився в тубільців і битимусь разом з ними проти свого «союзника».

Через півгодини після сигнального пострілу. гармати відкрили нищівний вогонь. Снаряди свистіли над нашими головами і з гуркотом розривалися в селищі. За кілька хвилин воно горіло з усіх кінців.

Підводний човен знявся з якоря і поплив уздовж берега. Пізніше ми почули нову канонаду — японці обстрілювали сусіднє прибережне селище…

Як хоробро не билося плем'я, воно не могло прогнати загарбників з острова. Самої хоробрості не досить для перемоги. Необхідно ще й багато зброї, а тубільці мали, крім стріл і списів, лише десять рушниць. Така зброя не могла врятувати плем'я занго від загарбників. Порівняно з гарматами, рушницями, кулеметами та бомбами японців стріли й списи були дитячими іграшками. Відомо, що коли турки воювали з візантійцями і облягли Царград, у них була лише одна-єдина гармата і, якщо вірити історикам, вистрілили з неї тільки раз, але цей єдиний постріл вирішив долю битви — візантійці здали місто. А в японців була не одна, а чотири гармати…

І все ж вони не могли ні захопити острова, ні зламати опору племені. Вони зруйнували і спалили прибережні селища, перебили багато людей, але в глиб острова не змогли пробратися та й не ризикували, бо знали, що їх чекає на лісових стежках.

Тубільці жили в неприступних джунглях так само вільно, як і раніше. Вони не звикли до розкошів і не відчували незручності твердого ложа. Спали на рогожах або на сухій траві і папороті, а непрохідні зарості оберігали їх від загарбників. На стежках, що вели від берега до нових селищ, вдень і вночі вартували стрільці. Іноді японці пробували проникнути цими стежками далі, але при кожній такій спробі залишали по кілька чоловік убитими й пораненими, доки, нарешті, зовсім не відмовились од цих намірів. Вони були господарями океану, але на самому острові володіли лише маленьким клаптиком землі й одним селищем, яке перетворили на згарище.

І саме тут, поблизу великої затоки, японці почали посилено будувати укріплення. Вдень ми стежили за ними з висот, а вночі найсміливіші стрільці тихо підкрадалися до окопів і несподівано нападали на них, вбиваючи або ранячи кількох солдатів. Але японці також не лишалися в боргу. Іноді вночі вони підходили на човнах до берега, висаджувались біля якого-небудь напівзруйнованого селища, і доки одні билися з стрільцями, що охороняли берег, інші обшукували хатини і всіх, кого встигали захопити, відправляли на будівництво укріплень. Вони не вбивали полонених тому, що їм потрібні були раби. А пізніше почали вдаватися до нових хитрощів: гнали двох полонених тубільців стежкою в джунглі і примушували їх знешкоджувати приховані смертоносні стріли. Але й ця хитрість провалилася. Стрільці, замасковані на деревах, убивали японців і звільняли полонених.

«Тільки раз трьом солдатам вдалося підкрастися близько до табору, в якому жила й Зінга. Вони пройшли крізь джунглі, проклавши собі шлях сокирами, і сховалися поблизу струмка, з якого жінки брали воду для пиття і готування їжі. Там і схопили Зінгу, яка, не підозріваючи небезпеки, прийшла по воду. В таборі почули її крики, і кілька стрільців одразу ж кинулися по слідах японців, але ті, стріляючи із автоматів, зникли в джунглях.

Викрадення Зінги викликало тривогу в цілому таборі. Це показувало, що окремі невеликі ворожі групи можуть проникати в глиб джунглів, і тубільці одразу вжили заходів, щоб це більше не повторилося. Було поставлено пости навколо табору, які вартували день і ніч. Якби японці ще раз спробували наблизитися до табору, на них чекала неминуча смерть.