Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 16

Той звук застеріг дівчину, що перед нею не її вірний Буран, а небезпечний звір, у якому прокинулись інстинкти його прабатьків-вовків. Бурана не можна було пізнати. Очі в нього палали вогнем і ненавистю, паща була широко роззявлена, а з горлянки вихоплювалося люте гарчання.

Зоя не кричала — жах здавив їй горло. Водночас це викриття хижака падало дівчині сміливості й злості, і Буран навіть і незчувся, як Зоя сильно вдарила його чоботом по морді. Пес заричав і відскочив, а Зоя, скориставшись цим, швидко висунула шухляду буфета й схопила ніж. Гострий ніж, яким дівчина завжди краяла хліб. Тепер він став її зброєю. Все це тривало лише кілька секунд, але й цього часу вистачило, щоб Буран отямився й знову кинувся на дівчину. Зоя встигла трохи відхилитися, і вовчі зуби вп'ялися їй в плече. Від болю Зоя скрикнула, проте зберегла самовладання й блискавичним рухом ударила нападника ножем. Собака загарчав, знову кинувся на дівчину й вагою свого тіла повалив її на землю. Ніж випав з рук Зої, і обеззброєна дівчина гарячково вчепилася пальцями в шерсть кровожерливої тварюки, відчайдушно гукаючи на поміч і захищаючись, як тільки могла.

Гарчання пса і крик Зої розбудили батька, але він зразу не міг добрати, що скоїлось. Почувши крик дочки, Сидорович схопився з постелі, перекинув у темряві стілець; щось задзвеніло на столі. Старик скочив до дверей і швидко відчинив їх.

У першу мить він прикипів від подиву до місця, тому що не впізнав свого пса, який зовсім змінився від люті. Та відчайдушний крик Зої привів старика до пам'яті. Мертвою хваткою схопив він розлютованого звіра за ноги. Проте старик не врахував спритності й підступності пса. Буран вигнувся, мов стальна пружина, і так міцно вкусив Сидоровича в плече, що той застогнав від болю і трохи послабив затиск. Опинившись на землі, собака одразу ж напружився до нового стрибка, намагаючись затопити зуби в шию свого хазяїна. Та цей стрибок був уже не такий сильний, як раніше, бо Зоя поранила Буранові стегно, і Сидоровичу вдалося ударом кулака відбити нападника, схопити його й щосили шпурнути на скриню, яка стояла в кутку кімнати. Проте це не допомогло. Буран протяжно завив, беркицьнувся на землю і, клацаючи зубами, спробував кусатись. Сидорович роздивився по кімнаті. Погляд упав на рушницю, що завжди заряджена висіла на стіні. Ця трохи небезпечна звичка збереглася в старого чабана з часів, коли вовки взимку блукали навколо самісіньких домівок і винюхували овець. І ось тепер вона стала старому в пригоді.

Не вагаючись зірвав він рушницю з стіни, відвів курок, націлився й натис на спусковий крючок. Громовий удар розлігся в кімнаті, й сніп смертоносного дробу пробив череп підлої тварюки.

— Звідки тут узявся вовк? — ледве видавив з себе схвильований і задиханий Сидорович. Та Зоя не відповіла. Вона лежала на підлозі, і пережитий жах стискав їй горло. Тільки сльози струміли по обличчю, дівчина безупинно схлипувала.

Сидорович підняв її, поклав на ліжко й заспокоював, як тільки міг. Зоя помалу опритомніла.

Почувши, що сталося, старик був приголомшений: він вважав, що забив справжнього вовка. Тепер, опустивши руки, Сидорович пригнічено сидів на ліжку своєї дочки. В кімнаті пахло порохом, і гнітючу тишу порушував лише старий годинник, який з хрипким стукотом відмірював час.

Нарешті Сидорович підвівся, нерішуче підійшов до мертвого пса. Якийсь час він стояв нерухомо, потім нахилився й тремтячою рукою розстебнув пряжку нашийника, жовті кнопки якого блищали на закривавленій шиї мертвого Бурана. Старик відчинив скриню і, навіть не стерши слідів крові, поклав нашийник у відділення, де зберігав свої найцінніші речі.

— Тату, татусю, — озвалася Зоя. — Не побивайся так, адже Буран нас зрадив!

Сидорович махнув рукою й витер мокрі очі. Потім повернувся і, вже виходячи з кімнати, кинув:

— Ти, дочко, цього не зрозумієш…

Тієї ж ночі викопав старий чабан колгоспу в саду під старим горіхом яму для Бурана і, коли кидав на тіло пса першу лопату глини, плакав, мов дитина. Він оплакував свого загубленого помічника, свого чотириногого друга, в жилах якого текла кров вовків, що пробуджувала в ньому інстинкти, сильніші за слухняність і відданість людині.

Що ще вам сказати?

Хіба те, що ця історія належить до загадок, які важко пояснити. Буран жив фактично подвійним життям, що вимагало від нього, до певної міри, «інтелігентності», хитрості, зухвальства й лицемірства. Крім того, цей гібрид собаки й вовка мусив виявляти багато самовідданості й винахідливості.

Буран сам навчився відмикати віконну засувку, щоб вибратися вночі з кімнати, отже, його здібності переходили межі того, що іноді називають «інстинктом», а іноді — «спадковими якостями».

Цікаво й те, що справжні вовки поважали Бурана і, очевидно, вважали його за свого — адже вони звільнили йому ловище навколо колгоспу, в якому раніше розбійничали самі.

Тит Андрійович помовчав трохи і згодом додав:

— Мушу признатися, що багато чого в цій історії я вважаю трохи перебільшеним. Проте голова колгоспу і агроном цілком підтвердили правдивість цих подій. Вони покликали Зою, що аж посмутнішала, коли я почав розпитувати про Бурана. Але згодом дівчина розговорилася і описала все так переконливо, що в мене зникли будь-які сумніви.

Ввечері ми стояли перед будинком Сидоровича й чекали, поки він повернеться з пасовища. То був кремезний старик, привітний і не скупий на слова. Він теж розповідав про знаменитого пса з гіркотою і хвилюванням — видно було, що ще й тепер, майже рік по тому, він ніяк не міг примиритися з його втратою.

Тит Андрійович закінчив свою розповідь, і в кімнаті запала тиша. Та й не дивно. Це була справді найдивніша пригода, яку тільки пам'ятав хто-небудь у цих краях. Олег сидів тихо й смирно, потирав підборіддя й час від часу позирав на мене. Чекав, видно, що я скажу. Я признався не криючись, що під час розповіді Тита Андрійовича в мене іноді мороз пробігав по спині.

Не завадить, певно, ще дещо додати про вовків — про справжніх. У нас, у Чехословаччині, де вовки не водяться, люди навіть не уявляють, якої шкоди завдають ці звірі народному господарству там, де їх багато. В неозорих степах, горах, лісах та па полях Радянського Союзу цих хижаків завжди було багато, хоч їх повсякчасно винищували.

Під час Великої Вітчизняної війни радянський народ кинув усі свої сили на боротьбу проти німецьких фашистів, і не дивно, що саме тоді вовки дуже розплодилися. Сотні тисяч мисливців було мобілізовано в армію, а всі сили тилу були спрямовані насамперед на забезпечення потреб фронту. Для вовків настало безтурботне життя, і тільки після війни, коли мисливці знову перемінили автомати, кулемети та гармати на мисливську зброю, боротьба проти вовків відновилася.

Вовки живуть, головним чином, у тих місцевостях, де є худоба — коні, свині, вівці. Але трапляються вони і в тундрі, де нападають здебільшого на північних оленів; зустрічаються вовки і в Арктиці. Тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року на острові Врангеля було спіймано дев'ять вовків; ці небезпечні бродяги дісталися туди двохсоткілометровим шляхом через льодові поля й крижини. В горах вовки живуть і взимку, бо сніг там твердий, а подекуди його взагалі здуває вітер, і це дає змогу сірим хижакам успішно переслідувати муфлонів, козерогів, сарн, оленів та іншу дичину.

Вовків ділять по областях, у яких вони водяться, тому що життєві умови накладають свій відбиток на зовнішність цих звірів.

Північні вовки — найбільші, і шерсть у них світло-сіра. Сильні й великі також лісові вовки, які носять темні шуби, тоді як вовки, що живуть у степах і поблизу пустель, порівняно невеликі й відрізняються довгими ногами та рудуватою шерстю. В горах Сибіру і на Далекому Сході живуть так звані руді вовки, які дістали своє ім'я за кольором шерсті: вони темно-руді. У забайкальських вовків довгі, закручені, наче в шпіців, хвости, годі як в інших вовків хвости короткі й витягнуті або звисають, наче обрубок.