Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 36

— В Інституті народів півночі?

— Так, і тепер я вчителюю в евенківській національній школі.

— Виходить, мені треба повчитись у вас, щоб знати тайгу так, як ви знаєте Ленінград.

— Навряд чи у вас вистачило б на це терпіння. Принаймні зараз, перед подорожжю до Сурунганських гір ви не можете ним похвалитися.

— Це залежить від учительки, бо… — втрутився було я в розмову, але тут же замовк, тому що раптом в мене почала клювати риба. Я підчепив величезного харіуса, і вудлище зігнулося мало не в дугу. Рибина намагалася досягти протилежного берега й сховатися там у сплетенні коренів. Олег і Тамара увірвали розмову й напружено спостерігали боротьбу харіуса за волю й життя.

— Він перерве вам волосінь або зламає вудлище! — кричала Тамара.

— Не зламає! — заперечив Олег. — Вудочка пружна. При її виготовленні все було розраховано за формулою пружності, тобто здатності матеріалу повертатися до вихідного стану, коли перестає діяти сила, що тимчасово змінювала його форму. Отже, в даному разі рибина тягне з силою, яка дорівнює вазі її тіла та рушійній силі м'язів, і…

Тамара розсміялась так голосно, що маленькі рибки на мілині злякалися й іскорками розсипались по водяній гладіні. Тим часом мені пощастило затримати харіуса в невеличкій ковбані, а потім вивести на мілину. Не довго думаючи, я кинувся в річку і в сачку виніс сріблясто-перого красеня на берег. Тамара була в захваті.

— Чудово! — кричала вона. — Видно одразу, що ви розумієтесь на цій справі. Я теж рибалю, але такого з своєю горіховою вудочкою нізащо не змогла б зробити.

— От бачите, тепер знов у науку треба було б іти вам, — підсміювався Олег.

— То й що ж, і пішла б. Вчитися ніколи не пізно, до того ж мені й не довелося б вивчати різні складні формули пружності та вираховувати рушійну силу м'язів риби. Ходімо, теоретику, не будемо заважати рибалці.

Олег з радістю задовольнив бажання Тамари; вони обоє помалу пішли вздовж берега й незабаром зникли.

Коли ввечері я з багатим уловом повернувся в село, питання про експедицію до оптованого краю соболів було вже вирішено. Внук Хатангіна, молодий зоотехнік евенк Єменка Наминки, погодився провести нашу експедицію аж до Сурунганських гір.

Єменка ще хлопчиком часто супроводжував свого діда, і згодом сам став найкращим мисливцем у стійбищі евенків.

Хлопець одразу ж завоював нашу симпатію. Він був високий на зріст, плечистий, з його привітного обличчя не сходила ледь помітна усмішка. В нього було довге, густе чорне волосся, і, мабуть, саме тому Чижов прозвав Єменку «оленячим диригентом».

Єменка краще, ніж будь-хто, знав найвіддаленіші закутки пралісу, тому що, розшукуючи місця, де водились плямисті олені, він пройшов тайгу вздовж і впоперек. До Сурунганських гір молодий евенк кілька разів ходив з дідом Хатангіном, а одного разу навіть вирушив у путь самостійно. І під час цієї подорожі він нібито помітив сліди великого стада диких кабанів та їхнього грізного пастуха — страхітливого амби.

— Що! Ти помітив сліди тигра? — здивувався Чижов.  То, мабуть, тобі, диригенте, тільки здалося.

— Андрію Петровичу, ти ж добре знаєш — я не цвіркун, який бринькає на своєму крилі, уявляючи, що він грає в оркестрі народних інструментів. Я бачив сліди амби. Я йшов по його слідах і роздивлявся дуже пильно, саме так, як учив мене дід. Але раптом полив дощ, тигр перейшов на скелясті місця, й сліди зникли.

— Чому ж ти мені не сказав? Ти ж знаєш, що я давно вже гострю зуби на тигра?

— Знаю, та ви саме були в той час у Москві.

Чижов заспокоївся й почав розпитувати Єменку про дорогу. Хлопець твердив, що його дід у деяких місцях зробив позначки.

Олег розгорнув на столі карту й попросив зоотехніка показати дорогу. Але Єменка махнув рукою:

— Що ви мені, товаришу, показуєте карту! По ній ми нікуди не дійдемо! Бачите ось це біле місце? Оце і є місцевість навколо Сурунганських гір. Вона взагалі ще не нанесена на карту.

Олег похитав головою й запитав, чи водяться в тому районі звірі і зокрема ведмеді.

— Ведмеді є, — цілком байдуже відповів Єменка. — За Чорною гривою щодня зустрічаємо по три чи навіть по чотири клишоногих.

Далі почали говорити про можливості полювання, і розмова затяглася до пізньої ночі. Ми планували, що наша подорож триватиме шістнадцять-вісімнадцять днів. Важкий перехід протягом такого часу витримає не кожна конячина. І всі розуміли, що добір коней — справа дуже відповідальна. Важливо було, щоб кінь знав тайгу і мав необхідні фізичні якості, хорошу вдачу, кмітливість, щоб він умів ходити вузенькими стежечками на стрімких схилах і кам'янистих байраках, долати мочари, щоб не лякався несподіваних перешкод. Життя мисливця залежить іноді навіть і від ходи його коня.

Тит Андрійович пообіцяв вибрати з колгоспного табуна таких коней, на яких можна було б покластися.

— А скільки, власне, їх треба? — спитав Олег.

— Щонайменше півдюжини, — відповів Родіон Родіонович.

— Півдюжини? — здивувався геолог. — Це, мабуть, забагато.

— А ти полічи: вас їде п'ятеро, та й для вантажу — палаток, інструментів, і харчів — треба двох в'ючаків.

— Наскільки я вмію рахувати, — втрутився я в розмову, — нас тільки четверо, бо в Єменки та Чижова є власні коні. Хто ж п'ятий.

— Відгадайте, — промовив Чижов.

— Невже Родіон Родіонович таки не втримався? — не знав, що й думати, Олег.

— Може, геолог ви й хороший, але пророк з вас нікчемний. Родіонович посилає свого заступника.

— Заступника? Хто б це міг бути? — Олег озирався навкруги так безпорадно, що всі мимоволі розсміялися.

Тим заступником була Тамара.

Дівчину не лякали труднощі подорожі, й вона таки вмовила дідуся, щоб він дозволив їй взяти участь в експедиції.

— Ну що мені з нею робити? — скаржився Орлов. — За цілий день вуха мені геть протуркотіла: вона хотіла б поїхати, побачити незнайомі, таємничі місця і тигра, хоч здалеку. Вона, мовляв, уже досить доросла і знає, що їй можна, а що ні. Ну, я й дозволив. Їдь, кажу, та з слізьми, дивись, не вертайся.

— П'ятий вершник, сьомий кінь, — коротко сказав я.

Олег був дещо збентежений. Очевидно, він радів, що Тамара поїде з нами, але намагався вдавати байдужого.

— Так, сьомий кінь, — підтвердив Орлов. — Але наша шкапина для такої важкої справи не годиться. Тут уже тобі, Тите Андрійовичу, доведеться допомогти. Гадаю, це тебе не обтяжить, — адже в твоєму колгоспі коні — один одного кращі.

Кінець кінцем домовилися, що колгосп позичить нам на деякий час трьох верхових коней і двох в'ючаків. Тит Андрійович вирішив послати з нами ще й колгоспного конюха, який доглядав би коней.

— Ким це ти нас ощасливиш? — спитав його брат.

— Не бійтеся. З вами поїде досвідчений слідопит Тимофій Карпович Староборов, коротше — Старобор. Він зголосився сам, коли почув, що ви збираєтесь у Сурунганські гори.

— Цей нам справді допоможе! Він пройшов тайгу вздовж і впоперек і багатьом ведмедям полоскотав волохаті шуби. Це той самий, у якого ведмідь був сватом? — допитувався Петро Андрійович.

— Так, той самий, — ствердив Тит Андрійович.

— Ведмідь — сватом? — здивувалися ми. — Як же це могло статися?

Голова колгоспу кашлянув і почав розповідати.

— За селом, там, де тепер стоїть клуня, росло колись кілька сосен, беріз та осик. На них токували глухарі. Навколо дерев лежали луки та поля Староборових. Молодий Тимофій, або, як ми його звемо, — Тимко, успадкував од свого батька весь його мисливський запал і тому кожної весни приходив сюди на полювання.

Була ще тиха й темна ніч, коли Тимко почув перші звуки співу глухарів. Мисливець почав обережно підступати до токовища. Але зненацька він спіткнувся об щось і впав на сухий хмиз. Рушниця була зведена і, падаючи, Тимко натис на обидва курки; пролунали оглушливі постріли, і зброя вилетіла в нього з рук. Аж тут раптом купа хмизу, на яку він упав, ворухнулась і грізно загарчала. То був ведмідь. Клишоногий підхопився, наступив лапою Тимкові на живіт і щодуху накивав п'ятами. Тимко теж злякався — в нього аж зуби зацокотіли. Проте, заспокоївшись, хлопець вирішив таки спробувати щастя на поблизькому токовищі глухарів. У мисливця лишилося тільки п'ять патронів — решта випали з патронташа, коли хлопець спіткнувся на ведмедя. Щоб не затримуватися, Тимко не схотів їх шукати, вирішив, що на глухарів вистачить і п'яти патронів, а решту він позбирає на зворотному шляху.