Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 49

Олег посміхався, а Тамара, заглядаючи хлопцеві в очі, гладила його кучеряве волосся.

Щирий вияв дівочої вдячності цілком відповідав хвилюючій миті, яку переживали щасливі молоді люди. Ця мить зблизила їх ще більше.

Нарешті, мені розповіли, що трапилося. Собаки набрели в гущавині на ведмедя й кинулися на нього. Клишоногий розлютувався, вибіг на галявину і, незважаючи на собак, підійшов аж до Тамари. Зіп’явшись на задні лапи, він струснув з себе двох лайок, що вчепилися йому в спину. Коли Тамара вистрілила, звір заревів і присів, але тут же підвівся знову й рушив на дівчину. Тамара пальнула вдруге, ведмідь рвонувся вперед, але саме в ту мить, коли звір приготувався кинутись на Тамару, йому на спину скочив собака. Похитнувшись, ведмідь тільки трохи зачепив Тамару лапою, та й цього було досить, щоб дівчина, як підкошена, впала на землю. Тамара відчула гаряче дихання звіра і гострий біль у плечі. Потім вона втратила свідомість.

Якраз у цю мить і наспів Олег. Він встиг з обох стволів вистрілити в звіра, і череп ведмедя продірявили дві кулі. Смертельно поранений звір, присів, потім спробував ще раз підвестись, але тільки заревів і впав біля Тамари. Собаки вп'ялися в нього зубами з такою люттю, ніби в останню мить, поки звір ще не відійшов до вічного барлога, хотіли покарати його за непростимий гріх: напад на людину.

— Поганий з мене мисливець, — зітхнула Тамара. — В що завгодно поцілю, а тут промазала.

Я підняв забуту рушницю, вийняв порожні гільзи й запитав дівчину, чим вона стріляла. Тамара глянула на свій патронташ і сплеснула руками: всі заряди з кулями були на місці.

— Ви ж стріляли по ведмедю дробом, — жахнувся я. — Поранили його. Звір, звичайно, розлютився і кинувся на вас, щоб поквитатись. Щастя ваше, що все так скінчилося.

— Забула поміняти набої, — мовила Тамара засоромлено.

— Полюючи на ведмедя, не можна втрачати ні пам'яті, ні самовладання. Запам'ятайте це надалі.

— Надалі я Тамару вже не лишатиму саму, — заявив Олег.

— Для неї це буде найкраще, і для ведмедів теж, не кажучи вже про вас. Не лишайте Тамарочки самої.

Дівчина почервоніла, проте вибачливо глянула на мене і лукаво запитала:

— Напевне, ви хотіли сказати: тільки полюючи в тайзі?

— Та що ви! Я мав на думці більш тривалий час, можливо, все життя.

Тамара посварилася на мене пальчиком, але Олег перехопив руку дівчини й поцілував її.

— Не треба сердитись. Рудольф Рудольфович сказав тільки те, чого він бажає нам від щирого серця.

Тамара посміхнулася й опустила очі. Я зрозумів, що моя присутність тут зовсім зайва, і поспішив відійти. На галявині зустрів Чижова і Єменку. Відсапуючись, вони запитали, що трапилося.

— Щастя в нещасті. Ведмедеві не повезло, і він поплатився життям. Зате повезло Тамарі. У дівчини, правда, обідране плече, під час падіння вона прикусила собі губи й язика, але з нею надійний охоронець Олег, йому перепало найбільше. Він, правда, застрелив ведмедя і врятував красуню, але сам опинився в полоні: віддав їй своє серце…

Обидва мисливці раділи й дивувалися.

— Що ж, це щедрий подарунок, а головне, все добре скінчилось. А як собаки?

— Тільки Вірному дісталося, він захистив Тамару від лапи ведмедя. Аж зігнувся й заскавчав бідолаха, від удару, та, може, все обійдеться.

Мисливці пішли далі, а я попрямував до коней. Тут мені знову довелося розповісти все спочатку, після чого Старобор побіг по Чижова. Ми лишилися вдвох з Шульгіним. Сміючись, він хвальковито сказав:

— Так ведмідь, кажете, завдав вам жару? А буває часом куди гірше. Такого вам і не уявити. Для цього треба багато каші з'їсти, — повчав мене» мисливець.

Я вже хотів, було, розповісти самовпевненому лісничому дещо про ведмедів, на яких я полював у Карелії і Вологодській області, про тигра, якого вбив в очеретах Аму-Дар'ї, але передумав. Хай він думає, що я новачок — тим більше дивуватиметься, коли про все дізнається.

Вдаючи цікавого, я запитав, що за надзвичайні пригоди переживав він з ведмедями. Шульгін, мабуть, тільки й чекав цього, бо тут же почав:

— Різні бували пригоди, деякі з них кінчалися навіть трагічно. Ведмідь — звір проворний і хитрий. Не тільки людину може обдурити, а й тигра. Я сам бачив, як кілька мисливців поплатилися життям за дріб'язкові помилки й необережність при полюванні на клишоногого. Бували, звичайно, і веселі випадки, особливо один, який мені добре запам'ятався. Якось вийшов я до старшого лісничого без рушниці, в службових справах. Проходжу повз стару березу і чую якесь дивне бурмотіння. Дивлюсь, біля берези стоїть ведмідь. Я не розгубився, схопив рукою за лапу, якою ведмідь хотів мене вдарити, і мерщій за березу. Але ведмідь обняв старе дерево і, бачу, дістає мене другою лапою. Нічого іншого мені не лишалося, як схопити вільною рукою і цю лапу; на хвилину ми заклякли, обійнявши дерево. Потім звір давай мене шарпати, а я, зрозуміло, не піддаюся, і почався дикий танець навколо дерева. Ведмедеві це, мабуть, сподобалось. А я відчув, що довго не витримаю такої каруселі, й покликав на допомогу. Поблизу проходив молодий лісник. Він почув та прибіг, але теж без рушниці. Побачивши, як я танцюю з ведмедем навколо дерева — коло за колом, коло за колом — він спершу здивувався, а потім на всю пащеку зареготав. Зрозуміло, я аж затіпався від злості й забув про всяку пристойність. Як гаркну до нього: «Не стій, роззяво, допоможи мені! Хапайся швидко за цю лапу!» І обережно передаю йому ведмежу лапу. «Взяв добре?» — питаюсь для певності.

«Авжеж, — відповідає, — як обценьками».

«Молодець, — підбадьорюю. — А тепер ставай за мною і хапай за другу лапу, взяв?»

«Держу!» — відказує хлопець.

«Гаразд, — кажу. — А тепер увага. Я пускаю і цю другу. Отак…»

І вчасно вислизнув між березою та лісником на волю. Тепер у ведмедя був новий партнер до танцю, і я, нарешті, сам побачив, що це було за диво.

Шульгін мовчки посміхався, пригадуючи цю пригоду. Я мовчав, прикидаючись здивованим, і він розповідав далі.

«Поскачи трошки, — крикнув я лісникові, — а я зараз повернуся. — І побіг до сторожки погукати старшого лісничого. Та його не було вдома. — Тоді дайте мені його рушницю, — попросив я дружину».

Та як на зло старий узяв її з собою, і мені довелося позичити в них револьвер системи «Наган»: Він був заряджений, але ж це була не та зброя, з якою ходять на ведмедя. Вона годилася хіба що для стрільби з відстані двох кроків і то між баньки або прямо в них. На всяк випадок я захопив з собою ще й довгий, гострий кинджал. Озброївшись, я поспішив до берези, та було вже пізно. Ведмедя й сліду не стало, а хлопець сидів нерухомо, спершись спиною на березу. Формений картуз його був насунутий аж по вуха.

Спершу я подумав, що ведмідь забив лісника та, на щастя, він тільки зомлів. Минуло добрих чверть години, поки мені вдалося його воскресити. А ще через п'ятнадцять хвилин лісник розповів мені, що трапилось. Ведмідь ще трохи поскакав навколо дерева, та згодом це йому набридло, і він висмикнув лапу. Потім виглянув із-за дерева, буркнув щось і вдарив лісника лапою по голові. Удар був не сильний, а то б череп луснув, як горіх. Напевне, ведмідь хотів тільки насунути йому картуза на лоб.

Скінчивши свою розповідь, Шульгін поглянув на мене, чекаючи, що я скажу. Якусь хвилину я помовчав, ніби перетравлюючи цю побрехеньку, потім глибоко зітхнув, наче відчуваючи полегшення після напруженого слухання такої незвичайної пригоди. Шульгін, напевне, подумав, що я повірив цій байці, та я вже не міг більше стримуватись.

— Ваша баєчка цікава, але зі мною в Карелії сталася ще цікавіша пригода.

Я швиденько зняв куртку, закачав рукав сорочки й показав Шульгіну шрам над ліктем.

— Бачили?

Шульгін здивовано прицмокнув і хотів щось сказати, та я перебив його.

— Мене поранено під час полювання на ведмедя. Кулею.

— Кулею? Хто ж це? — здивувався лісник.

— Підстрелив поранений ведмідь, — відповів я не моргнувши.

— Не вигадуйте, — буркнув Шульгін.