Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 53

Не пам'ятаю вже, що спонукало мене запитати у Єменки, чи росте тут жень-шень.

— Чого це ти раптом згадав про нього? — здивувався мисливець.

— Панцуй — так, здається, називають цей корінь у Кореї і Маньчжурії — росте нібито в якихось незвичайних місцях. Цих місць начебто уникають звірі, зате там трапляється особливий вид ліщини. А таку ліщину я недавно бачив.

— Ви знаєте щось цікаве про женьшень? — запитав Олег, який з інтересом прислухався до нашої розмови.

— Дуже мало. Правда, я ще в Ленінграді прочитав невеличку книжку про це «земне чудо». Написав її якийсь лоцман, що плавав колись по Охотському і Японському морях на невеличкому каботажному судні, а потім став шукачем цілющого кореня.

— Дивна зміна професії, — зауважив Олег. — А скажіть, ви нічого не чули про умовні знаки на деревах?

— Я читав, ніби трикутники, витесані на великих кедрах, означають мовою тайги, що поблизу росте женьшень і його вже знайшов хтось.

— Правильно, — вставив Єменка. — Тільки ти, здається, не звернув уваги ще на одну річ: ось із тих дерев колись були зідрані довгі смуги кори, з яких роблять особливі коробочки для збереження знайденого кореня.

— Справді, я й забув про це. Але скажіть, Єменка, невже в цих краях росте корінь-людина?

Тунгус замислився. Люди, які знають, де росте рідкісний корінь, говорять про це дуже неохоче. Мені здалося, що і Єменка, помітно вагаючись, зволікав з відповіддю, та я помилився. Мисливець уважно придивився до старих, зроблених уже давно зарубок на кедрі і сказав:

— Це умовний знак каошу-куа, тобто колишніх шукачів жень-шеня. Це були переважно китайці і корейці.

Кожен з них мав свій умовний знак, яким позначав місця, де знаходив дорогоцінний корінь. Ви не помилилися. Десь тут жень-шень росте й тепер. Про ці місця, пригадую, розповідав ще мій дід, а батько, коли я був маленьким, шукав тут корінь і таки знайшов. Але більше старий не згадував про це місце, напевне, він викопав останній корінь.

— Минуло вже багато років, можливо, за цей час тут виріс новий корінь, — зауважив Чижов. — Треба було б уважно оглянути тайгу.

Але Тамара заперечила:

— Це тільки затримає нас, і хто знає, чи не марно ми шукатимемо.

— Якщо жень-шень ще росте тут, то пошукати б його — самий час. Наприкінці серпня вже достигають його плоди — невеличкі червоненькі ягоди, і їх легко помітити, — пояснював далі Єменка.

Думки розходилися, і Чижов заявив, що тут нас вивезе його улюблений коник: голосування.

Він вирвав з блокнота сім аркушиків, кожний з нас написав своє «за» чи «проти» і, згорнувши аркушик, вкинув у картуз Єменки. «За» виявилось п'ять голосів, «проти» — два. Олег, як і Тамара, голосував проти, але в душі він був з тими, хто вирішив іти на пошуки.

— Тайга слабких не любить, — вигукнув Шульгін.

— Але жень-шень любить витримку й чисті серця, інакше він заховається так, що й не знайдеш його, — відповів Єменка.

— Це балачки, вигадки для дітей. Аби тільки тут був панцуй, а я вже допоміг би йому одірватись від земельки, — сміявся лісничий.

Для мене, новачка в тайзі, шукання чародійного кореня було надзвичайною справою, і, коли я повільно проходив між вікових дерев, оглядаючи кожний куточок, серце моє тривожно калатало.

З великої отари небесних овець вітер відлучив одну буру й погнав її прямо над нами. Ця хмара закрила собою сонце. Під кедрами запанували гнітючі сутінки. І саме в цей час я раптом помітив перед собою незвичайну рослину. Мені аж кров у голову вдарила: поміж травою виднілися чотири зелені листочки, що своєю формою нагадували людську руку. Вони схилялися над кущами папороті, обважнілі від рожевих ягід.

Я весь тремтів від радості: мені одразу пощастило знайти чудесний корінь, а шукачі-фахівці часто марно шукають цілі місяці. Викопувати корінь — справа досить складна, цього ні в якому разі не можна робити металевим предметом, щоб не пошкодити навіть тоненьких, як волосина, корінців. Я не мав навіть уявлення про те, на якій відстані від стебла треба копати, і тому вирішив покликати товаришів, приставивши долоні до рота, я гукнув:

— Панцу-уй!

З глибини лісу одразу ж почулося:

— Біжимо! Зачекайте!

Я з нетерпінням ждав, що скажуть про мою знахідку Єменка й Чижов. Колись я читав, ніби чотири листочки бувають у жень-шеня з старим і дуже цінним коренем.

Ставши навколішки, я почав обережно розгортати траву і прибирати сухі гілки, щоб було краще видно, який жень-шень я знайшов.

За кілька хвилин підійшов Чижов, зупинився, окинув картуз.

— Поздоровляю вас! Уже сім років у наших краях не чути, щоб хтось знаходив корінь життя. Покажіть-но мені цього красеня.

Але тут прибіг Єменка. Він обережно підійшов, став навколішки біля мене і почав розглядати листя. Я сподівався побачити його здивування, але помилився. Тунгус махнув рукою і розчаровано зітхнув.

— Щось не так? — запитав я стурбовано.

— Ех, Рудольфовичу, та це ж не жень-шень!

Я так і завмер. Потім, здивований категоричним висновком, гукнув:

— Як це так? Хіба це не чотирилистик?

— Чотирилистик? Ви ще, може, скажете п'ятилистик.[4] Ні, це гірська петрушка, або «собача ніжка». Вона трохи нагадує жень-шень, але насправді нічого спільного з ним не має.

Моє розчарування було настільки велике, що я підвівся і мовчки вдарив кашкетом об землю.

— Не беріть близько до серця, — втішав мене Чижов. — З іншими теж бувало таке. Листя «собачої ніжки» схоже на жень-шень, але плоди з цього зілля зовсім інші. Ягоди тут рожеві і продовгуваті, а в справжнього кореня життя вони круглі й зовсім червоні. Словом, заспокойтесь і ходімо далі.

Та в мене вже зовсім пропала охота шукати. Трохи поплентавшись слідом за іншими, я звернув убік. Гукаючи, щоб не заблудитися в густому лісі, я сполохнув зграйку рябчиків. Це був молодий виводок. Трохи відлетівши, птахи сіли на деревах. Я зняв рушницю, прицілився і вистрілив. Два рябчики впали. Решта — всього їх було дев'ять — сиділи на гілках, і тільки стурбована мати з тривожним криком літала навколо. Я знову швиденько зарядив рушницю і підстрелив ще двох молодих птахів. Тільки тоді поріділа зграя розлетілася.

Збираючи здобич, я знайшов ще й величезного, мов пень, гриба красноголовця. Ніжка його була така товста, що я не міг обхопити її двома долонями, а шапка — майже вдвічі більша від мого картуза. Я склав у ягдташ рябчиків, обережно зрізав гриба і, прямуючи на голоси, приєднався до товаришів.

Усі намагання знайти корінь життя цього разу не мали успіху, і ми повернулися до табору.

Тамара не забула нагадати, що вона передбачала цю невдачу, бо знайти чудодійний корінь нелегко — для цього треба мати багаторічний досвід.

— А ви хотіли так собі — мимохідь — зробити те, на що досвідчені знавці часом витрачають по кілька місяців. Я знала дядька Федора, який добував жень-шень ще з китайцями, і пам'ятаю, скільки зусиль він докладав, щоб знайти його.

— Дядько Федір бував і в тутешніх місцях, — зауважив Єменка. — Він ходив з моїм дідом і з Хо Чжу-ляном, славетним китайським шукачем панцуя.

Тунгус доскуб одного рябчика, розпатрав його, розірвав воло і, чимось вражений, свиснув. Потім якось гарячково почав розглядати щось усередині вола, збив картуза на потилицю й знову протяжно свиснув.

Ми всі обернулися до Єменки. Видно було, що він чомусь дуже зрадів, бо навіть почав насвистувати незнайому мелодію: потім мовчки оббіг усіх нас, показуючи на долоні те, що знайшов у волі рябчика. Між мурашиними яйцями і ягодами виділялося кілька кругленьких яскраво-червоних бубок.

— Панцуй, панцуй — танцюй, танцюй! Ех, щасливий мисливцю! — вигукував Єменка. Він схопив мене за руку і справді мало не потягнув танцювати. Потім, засапавшись, зупинився, широко розставив ноги й почав пояснювати.

4

Дуже старий жень-шень, корінь якого оцінюється найдорожче. Державна ціна такого кореня 50 000 карбованців за один кілограм.