Фб-86 - Беркеши Андраш - Страница 25

— Ну, це ще видно буде, — з недовір'ям промовив учений. — Але повернімося до причини ваших відвідин, пане підполковнику.

— Товариш Шомош послав мене по листа, якого написав вам Краснай.

— Так… так… — промовив учений. — Зараз принесу. — Він підвівся.

— Крім того, я хотів ще обмінятися з вами думками з приводу деяких питань…

— Будь ласка, охоче поговорю з вами… — Голуб підійшов до письмового стола, відшукав у ньому блідо-зелений аркуш і дав підполковникові.

Прочитавши лист, Челеї спитав:

— Дозвольте взяти лист з собою?

— Прошу. Так про що ви хотіли поговорити?

Челеї клацнув своєю запальничкою, дав професорові припалити. Потім і сам закурив.

— Мені хотілося б знати, в якій мірі хлопець обізнаний з результатами ваших дослідів, з їх суттю? Конкретно: я маю на увазі, що він міг би про них сказати, коли б, припустімо, в Австрії чи десь-інде, його примусили розкрити результати дослідів?

Голуб поринув у роздуми. Курив свою сигарету й морщив лоба, лівою рукою погладжуючи підборіддя.

— Важко сказати, — озвався він через деякий час. — В принципі йому відомі лише часткові результати. Звичайно, він знає мою концепцію, але не обізнаний з вихідними позиціями, основними розрахунками і першим результатами дослідів. Та він набагато талановитіший ніж ви гадаєте. Неможливо прочитати думки такого дужого, молодого таланту, встановити наскільки глибоко бачить він взаємозв'язки окремих явищ, і до яких висновків йому вдалося дійти самостійно. Я схильний думати, що він знає про досліди більше, ніж можна було, б передбачити. Але ж… чи не вважаєте ви, що…

— Так. Саме про це я думаю.

— Ні, — озвався переконано професор. — Ні, мій учень, Іштван Краснай, нікому і нічого не скаже про досліди. Ніколи! Зрозуміло, товаришу підполковник? Я ладен дати відрубати собі голову, що він нічого не викаже. Ні… Ні. — Професор тремтячою рукою погладив чоло. — Може, вип'єте щось — спитав ледве чутно.

— Спасибі. Не турбуйтеся, — відмовився Челеї.

Був уже вечір, коли підполковник повернувся на роботу. Коцка з нетерпінням чекав його.

— Ну, як справи? — спитав підполковник.

— З Олайошем домовився…

— Він охоче взявся за діло?

— Так, — відповів старший лейтенант.

— Принеси, будь ласка, записку, яку ти знайшов у Вільдмана.

Поки Коцка ходив по записку, Челеї тихенько насвистував. Він ще раз обдумав свій план.

— Так, коли моє припущення правильне, то Фреді незабаром буде нашим гостем, — промовив він задумливо.

— Ти щось сказав? — спитав Коцка, який саме в ту мить вступив у кабінет.

— Ні, я просто вголос міркував. Покажи записку.

Він узяв папірець.

— Точно такий папір, — констатував він. — Завтра нехай хтось піде в дирекцію паперового торгу і встановить, чи цей папір угорського виробництва. А коли так, нехай скажуть, у якому році він випущений…

— Зрозуміло, — одказав старший лейтенант. — На мою думку, це папір не угорський.

— Побачимо. Що з Євою?

— Вона стала дуже активною. Без кінця в неї зустрічі з різними людьми.

— Це відомий трюк, — усміхнувся підполковник. — Фреді маневрує. — Через деякий час він додав — Англійський метод. Старий, випробуваний метод.

— Уся біда в тому, що ми і досі не знаємо, хто такий Фреді і де його шукати.

— Це наче гра в шахи, любий Коцку, — засміявся Челеї. — Фреді пішов у наступ пішаками. А ми окопалися, захищаємо короля. Я за допомогою королеви, а ти турою.

— Це мені ще неясно, — похитав головою старший лейтенант.

— Нічого. Згодом зрозумієш. Фреді наступатиме.

— Кинь ці натяки, говори ясніше, Бейло, — сердився Коцка.

Підполковник весело розсміявся.

— Вчись, хлопче, думати. Як, на твою думку, Краснай повернеться додому?

— Я навіть не знаю, куди він подівся.

— Ось лист у твоїх руках, ти навіть не прочитав його?

Коцка пробіг по листу очима.

— Ми дали добрячого маху, — озвався він, прочитавши листа.

— Не думаю. Навпаки, вони промахнулися. Котра година?

— Вісім годин десять хвилин, — відповів старший лейтенант.

— Поговорімо про завтрашні завдання. Сьогодні хотів би раніше піти додому. Тобі теж не завадило виспатися як слід.

— Це правда, — всміхнувся Коцка.

Він узяв блокнот і почав уважно слухати інструкції підполковника.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Поки машина з шаленою швидкістю мчала до Будапешта, Іштван згадував події кількох останніх годин. Від цього він мерзлякувато щулився, а на чолі проспав холодний піт. Не хотілося думати ні про що. Чотиримісний «австин» поглинав кілометри. Крізь запітнілі вікна Іштван бачив тільки неясні контури придорожніх дерев і часом слабі заграви електричного світла над селами.

Молодий шофер був похмурий і стриманий. Він не відривав погляду від дороги, іноді коротко відповідав на запитання Іштвана, однак жодного разу не глянув на нього. Іштван зрозумів, що водій не хоче розмовляти із ним. Іштван у свою чергу не змушував його до розмови, хоч відчував гостре бажання поговорити з кимсь, розвіяти тяжкі думки. Відкинувшись на спинку сидіння, він намагався заснути, але, як тільки заплющував очі, в уяві з'являвся Клерк, його всміхнене обличчя, знову відчувався міцний потиск його руки. І немов у кіно з шаленою швидкістю змінювались картини його буття.

Ось він обережно пролазить через дротяну огорожу. Серце от-от вискочить… «Не бійся, — підбадьорює сам себе, — ще одна перешкода, і перед тобою вільна дорога». Раптом пасмо сліпучого світла мацає темряву. З переляку аж дух перехопило… Свідомість пронизує думка: всьому кінець. Він падає на живіт серед колючого дроту, бо пасмо світла швидко і небезпечно наближається. Йому хочеться перетворитися у маленьку мурашку і сховатися в землі. Сніп світла наближається. Іноді він зупиняється на чомусь, на кілька секунд завмирає, потім відповзає на десять, п'ятнадцять метрів назад і знову невблаганно наближається. Нерви до краю напружені. Іштван лежить нерухомо, наче труп, боїться дихнути. Сяйво проскакує над ним. Він знову чекає, припавши до землі. Нарешті сяйво гасне, все довкола знову поринає в непроглядну темряву. Іштван повзе далі, глибоко вдихаючи нічне повітря. За двадцять метрів перед ним таємниче шепоче буковий ліс. Тільки б швидше туди! «Весь час тримайтеся узлісся, — чує він голос Клерка. — Вздовж узлісся до першої польової дороги. Там чекатиме машина». Він долає останню перепону і повзе по зораній смузі. Відчуває, що зачепив щось рукою. Не встигає усвідомлювати, що це, як раптом з шипінням зринає в небо ракета, і в наступну мить уся околиця залита яскравим денним світлом. Він втрачає самовладання і діє інстинктивно: схопившись, очманіло кидається до лісу. На вишці спалахує прожектор, пасмо світла біжить за ним. Лунають постріли. Щось з дзижчанням проноситься біля його вух. Він знає, що це кулі, але не звертає на них уваги, біжить далі: його підстьобує інстинкт самоохорони. Він уже під захистом дерев, але не знижує темпу. Конвульсивно хапає ротом повітря, хоч не відчуває втоми: ним володіє тільки страх, усвідомлення того, що йому загрожує смертельна небезпека… Раптом від стовбура одного з дерев відділяється якась тінь — постать людини. В руці майнула сучкувата палиця. Чоловік вискакує Іштвану навперейми, наче гукає щось, але що саме — він не чує. Бачить лише підняту для удару палицю. Не сповільнюючи бігу, Іштван кидається на тінь і відчуває удар у ліву руку. Правою він розмахується і щосили б'є невідомого по шиї. Тіло падає, він перестрибує через нього і мчить далі. Тільки тоді зітхає вільніше, коли на польовій дорозі забовваніли темні контури легкової машини…

…Іштван прокинувся від того, що машина раптом зупинилася. «Все ж таки я спав», — майнула думка. Шофер вийшов. Через відчинені двері в машину увірвалось холодне повітря. Хлопець здригнувся і остаточно прийшов до пам'яті.