Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 36

36

Щось схоже на співчуття ворухнулося в серці архонта, і його тверда і холодна рука лягла на плече юнака, та Родон вчасно схаменувся («Старію, — невдоволено подумав, — раніше я так не слабнув») і, поборовши ту миттєву слабість, рвучко відсмикнув руку і напустив на обличчя кам'яну непроникливість.

— Будь же таким відданим рідному місту, як був наш полемарх, а твій батько! — глухо мовив архонт. — Пам'ятай: тобі ми довіряємо місто і спокій громадян. Все роби для того, щоб наше місто, наша батьківщина завжди були щасливими!

Ясон звів на архонта засмучені очі, у яких з'явилась волога, і це вивело Родона із себе.

— Ти не воїн, а закоханий хлопчик! Метелик, котрий хоче одного: пурхати над барвистими квіточками. Я примушу тебе щоранку бігати навколо міста доти, доки ти не станеш справжнім мужчиною!

— Коли б це зарадило моєму горю, то я давно б уже бігав навколо міста, — зненацька вирвалось в Ясона, і він прикусив губу і відвернувся.

«Ну що ти йому будеш казати? — з тугою подумав Родон. — Що Ольвія виконала свій громадський обов'язок? Що вона допоможе нам налагодити стосунки із кочовиками? А це принесе мир і торгівлю, а отже, й добробут місту?.. Що скіфи прийняли її як свою повелительку, і вона тепер жона одного з наймогутніших вождів Скіфії?.. Що вона… вона втрачена для нас обох назавжди?..»

Але вголос сердито мовив:

— Так вести себе не подобає мужчині, яким би великим не було його горе. Та, зрештою, горе — це твоє, особисте, а ти мусиш дбати про загальне благополуччя. І ще затям: кохання — всього лише одне з почуттів людини. А людина мусить завжди і при будь-яких обставинах стояти вище своїх почуттів. На те вона і людина. А ти ще молодий і знайдеш собі пару. Не зійшовся ж світ клином на Ольвії?

Родон говорив, аби лише не мовчати, а сам болісно думав про свою далеку, навічно втрачену дружину… І як не силкувався, а не міг вигнати її образ із серця. Не міг його ні вирвати, ні зцілити рану… Вона подарувала йому короткочасне щастя і принесла довге-предовге горе, що терзає його увесь час і терзатиме до кінця днів. Відтоді, як він у пориві шаленого гніву так жорстоко покарав свою юну дружину, він не знаходить собі місця. Не знаходить місця, хоч і минуло вже вісімнадцять літ! Іноді він ладен степовим вовком вити, бо ж вісімнадцять літ кануло у безвість, а він і досі не в силі її забути. І сниться вона йому й досі, сниться чарівна, юна, бентежна… Він простягає до неї руки, та зненацька з'являється страховидна химера — демон з головою лева, тулуби-щем кози і хвостом дракона — і хапає юну й вродливу його дружину… І прокидається він з невимовним болем і мукою в серці… І ніхто, ніхто у всьому світі не може йому зарадити. Він то прохав крилатого Гіпноса не навіювати йому її образ у сні, то потай заздрив герою Лінкею, погляд якого проникав крізь землю й каміння. О, коли б йому таку здатність, щоб глянути хоч одним оком на неї: де вона і що з нею?..

Родон здригнувся, наче зі сну пробудився.

— Знайди в собі силу і перебори те кохання! — вигукнув у відчаї архонт, а сам подумав: «Але де брати ту силу?.. Я так і не знайшов її за вісімнадцять літ».

— А для чого?.. — зненацька запитав Ясон. — Щоб моє серце зробилося порожнім, як морська черепашка? Чи щоб закам'яніло без кохання, як земля без дощу?

— Серце воїна завжди кам'яне. Але від мужності й відваги!

«Він не людина, а ідол, — подумав Ясон. — Йому ніпочім людські болі і муки. У нього давно не серце у грудях, а камінь. Та й той уже встиг обрости мохом».

«Він молодий і дужий, — подумки заздрив архонт Ясону. — Він ще знайде в собі мужність, аби вирвати Ольвію з серця і назавжди забути її, а де я візьму силу на старості, коли замолоду не знайшов?.. І що мене чекає попереду?..

Одинока, самітна старість? Мав єдину дочку, і ту скіфи забрали з собою…»

Скреготнув зубами, аби подавити мимовільне зітхання, це йому вдалося, і обличчя його зробилося таким, яким воно завжди було на людях: холодним, різким і безжалісним.

— Надів панцир воїна — годі нидіти! — владно мовив, старанно маскуючи свій голос, аби він не забринів, бува, зрадливо: — Пам'ятай про свого славного батька, а мого побратима. Він був моїм найвірнішим Ахатом. Він був і назавжди залишився героєм нашого міста. Так будь же достойним його вчинків і пам'яті. Хай справедливість буде завше з тобою. Пригадуєш, як сказав поет:

Хай встане між нами з тобою правдивість! Вище, святіш, як вона, нічого нема на землі!

А сам подумав: «Не те… Зовсім не те і не тими словами кажу. Простіше треба і — душевніше. Із сином свого побратима говорю. Та й слабкий ще Ясон духом. Не змужнілий, не загартований. Треба б частіше з ним зустрічатися, бесідувати…»

«Тиран!!! — люто думав про нього Ясон. — Деспот! Єдину дочку свою не здригнувшись кинув у пазурі того дикого кочівника! Нема в тебе ні людського, ні батьківського почуття!»

«Який він нещасний, — подумки зітхнув архонт. — І нікому у цілім світі його приголубити, пригріти… Ох, який він нещасний!..»

І хотів було наостанку сказати кілька теплих слів, але не знайшов їх, а натомість сухо кивнув головою і пішов важкою ходою самовпевненого і грізного владики міста, думаючи, що меч, який довірило Ясону місто, викує з нього справжнього воїна.

Та Родон помилився: військова служба не полонила юнака, не вигоїла його зранену душу, не загартувала сили волі. Життя віднині втратило для нього смак і з кожним днем, що минав без Ольвії, здавалось йому зайвим і непотрібним гнітом, котрий він мусить як приречений нести і нести… А куди? А для чого?.. Немає відповіді, всюди стіна, стіна, стіна… І пустеля. І самотній він серед людей, самотній, і ні з ким поговорити, ні перед ким відвести свою душу.

Хоч він зовні ніби й чинно походжав містом і щоранку з'являвся в магістратурі, доповідаючи, що все гаразд і ніхто не загрожує місту, але очікуваної ревності чи бодай зацікавленості справою, не виявляв. Так і текли його самотні, сірі й надто гнітючі дні.

Негадана і така тяжка для нього загибель батька спершу ніби відсторонила Ольвію, в ті дні він не згадував її, бо серце ятрив інший біль. Та батька поховали у «царстві тіней», поховали, як він і прохав, біля Лії, і життя пішло своїм, узвичаєним шляхом. Про полемарха говорили в місті ще кілька днів, співчували його синові, а потім почали забувати — інші клопоти стали на часі. Перші дні Ясон відвідував могилу батька, а як вона почала заростати молодою травою — все рідше і рідше з'являвся в некрополі. Там уже ховали інших городян, і загибель полемарха відійшла в минуле. «Та й чого журитися, — спокійно кажуть городяни, — всі будемо в «царстві тіней»».

Отож все рідше й рідше ходив Ясон до батька. Та й чого ходити, з того світу його все одно не повернеш. А живий про живе думає, життя ж бо не стоїть на місці…

Ось тоді, як він почав потроху заспокоюватись, перед ним знову постала Ольвія, і він уже нічого не міг із собою вдіяти. Бачив дівчину так зримо, наче вона була поруч, здавалось, руку простягни, і він доторкнеться до неї. І очі заплющував, а все одно її бачив. Ночами ж у сни приходила. І зовсім витіснила вона із його серця батьків образ. Та, зрештою, батько на тім світі зустріне матір, а кого він зустріне на цім світі?

Служба його не цікавила.

Спершу гопліти дивувалися: кого це над ними поставлено? Мало того, що безвусого юнака, так ще й байдужого до охорони міста, до військової справи. Та згодом звикли. Службу свою несли справно і, здавалось, зовсім обходились без начальника. І він також не звертав на них уваги. Завше ото був зайнятий своїми думками, нікого не бачив і нікого не чув. Та, мабуть, і не хотів нікого бачити чи чути.

Іноді вийде Ясон за місто, зійде на узвишшя, мовчазно стоїть, насуплений та відлюдькуватий. А що в нього на серці — піди розберися. Але й так видно — немилий йому світ білий і життя не життя, відколи скіфи забрали архонтову дочку. Але чому за нею так журитися? Чому тліти? Хіба мало у місті дівчат?