Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 61

61

Від доччиного голосу трохи полегшало на душі, посміхаючись сама до себе, з тугою подумала, що вона все ще любить свавільного вождя. Любить і нічого не вдіє з собою.

І навіть зла у душі на нього не має.

Хіба що образу…

— Тапур, Тапур… — прошепотіла, дивлячись на дочку. — Що ж тепер буде? Опинилась я наче між Сціллою і Харібдою — ти мені рабством погрожуєш, а перси — смертю…

Несміливо теленькнув дзвіночок, і в юрту, зігнувшись, заплив раб із кільцем у носі.

— Щезни геть, маро! — крикнула Ольвія, і раб, дзенькнувши дзвоником, справді щез, а в її вухах ще довго теленькало і дзвеніло.

Присіла, спершись на оксамитові подушечки, зітхнула, задумалась… Що ж тепер?.. Голова як не розколеться, ніби хто по скронях камінчиками — дрібними та гострими — б'є… Де вихід? Де? І чи є він взагалі, вихід? О боги, чим я вас прогнівила, що ви послали мені такі тяжкі випробування? Невже я ніколи не була щасливою і безжурною, як чайка морська?

І здалося їй, що вона вдома, у легкому світлому хітоні біжить берегом моря, і над нею носяться білі чайки… І теплий морський вітер обвіває її лице, тріпоче волоссям… А вона сміється і біжить понад морем… Ні, не біжить, а наче летить, розкинувши руки, летить сонячна, легка, безжурна, сміхотлива… І не знає вона, що таке горе й біда, і не треба їй думати й шукати вихід із скрути, бо життя її безжурне, юне, вічне…

О боги, невже вона колись була такою щасливою? Невже була такою, коли не треба було ні про що думати, не приймати ніяких рішень, а пурхати, літати над морем білосніжною чайкою…

Чиясь тінь упала на її обличчя, вона тихо скрикнула і схопилась, насторожена і тремтяча.

— Хто тут?!

У юрті сидів (де він узявся? коли зайшов?), схрестивши під собою ноги, старий довгобразий дід з рідкою, наче лляною бородою, у білій повстяній шапці, схожій на царську тіару, на плечах біліла накидка.

Він дивився на неї примруженими добрими очима, гладив свою ріденьку бороду сухою, зморшкуватою рукою і лагідно усміхався. І видався він Ольвії добрим-добрим богом, святим її рятівником.

— Ти… хто такий, дідусю? — запитала Ольвія з надією на порятунок і навіть підійшла до нього ближче.

— Я той, хто заспокоює людські серця і показує дорогу розуму, — лагідно мовив він. — Я допоможу тобі, голубко, яка потрапила у тяжке сильце.

— Ти… ти жрець? — здогадалася вона.

— Так, я служу богам, — одказав він тихо. — Але богам служу в ім'я людей. Я відкрию тобі очі, я покажу тобі зараз твоє щасливе завтра. Сядь і заспокойся.

Ольвія підкорилась йому і сіла, але заспокоїтись не могла.

— Хай твоя дочка спить, а ти слухай мене, і твоє серце виповниться мудрістю, і ти приймеш єдино правильне рішення, і побачиш світлий промінь, що виведе тебе із царства тьми у твоє сонячне завтра.

— Як ти здогадався, старий?.. — прошепотіла Ольвія. — Я — в пітьмі, у мороці, в безвиході…

Старий у білій шапці і білій накидці злегка похитувався у такт своїй розповіді:

— Вихід із тьми у світле завтра не кожному дано знайти. Люди сліпі, бо діють за велінням серця, а не розуму, не твердого і точного розрахунку. І гинуть, блукаючи в мороці, поруч із своїм світлим завтра. Бо серце — сліпе. Зрячий тільки розум. Слухай мене, голубко, і ти побачиш зараз той світлий промінь, що виведе тебе на широку, світлу дорогу у твоє безжурне, і багате, і знатне щастя.

Здійняв свої довгі, тонкі й кістляві руки, провів ними в повітрі, наче щось розгрібав, і закричав:

— Бачу… За мороком бачу все, все! Бачу знану на увесь світ славну столицю Ахеменідів, славетну Парсастахру[28], що значить «сила персів». Бачу на кам'янім узвишші незрівнянний диво-палац царя царів. В день весняного рівнодення на честь Ноурузу[29] з усіх усюд Персиди з'їхались сатрапи всіх областей, країн і племен, везучи царю царів славні дари… Ранній ранок. Гості йдуть мимо двох великих статуй охоронців врат, через різні помешкання потрапляють у свята святих палацу — до зали, де за завісою знаходиться цар царів. По знаку астролога завіса відкривається, і на троні в ранкових сутінках, зовсім невидимий, сидить цар царів, живе уособлення самого бога на землі. Перший промінь сонця, що сходить, пробивається скрізь маленьке віконце у стіні, відбивається у воді святого колодязя і падає точно на царський трон і в ранкових сутінках запалює царську корону… Не всім смертним дано те побачити, а тільки кращим із кращих, достойним із достойних, сильним із сильних, знатним із знатних… В трепетнім мовчанні всі, хто прибув, ідуть у відкритий двір, де відбувається церемонія піднесення дарів. На чолі дароносців виступають правителі країн і племен. Бачу, як несуть дари із підкореної щойно Вавилонії, несуть із Мідії, Єгипту, бачу, як ідуть ефіопи і індійці, греки із Малої Азії і араби, бактрійці, согдійці, саки… І всі несуть дорогі дари, ведуть незвичайних коней із розчесаними гривами, в золотих вуздечках… Бачу…

— Старий… — зітхнувши, перебила його Ольвія, — хоч і гарно тебе слухати, але до чого все це? Мене не цікавить, хто і які дари підносить вашому царю. Я не знаю, що зі мною буде сьогодні, завтра, у цю мить.

— Дивись розумом, а не серцем! — крикнув старий і затрясся. — І ти побачиш тоді те, що буде із тобою завтра. А я вже бачу… Бачу!.. — закричав він і затрясся, як у пропасниці. — Бачу скіфів. Йдуть скіфи з Борисфену, йдуть із своїм сатрапом, коней золотистих ведуть, мечі несуть… А ще я бачу сатрапа Скіфії. Він твій муж, Ольвіє!.. Бачу тебе жоною всесильного правителя Скіфії, якого поставив цар царів, великий Дарій. Бачу тебе царицею Скіфії, бачу твоє світле й щасливе завтра, дочко грецького архонта! Бачу!.. Бачу!.. Поглянь і ти на своє царське завтра. Не серцем дивись, котре сліпе, а — розумом. Розумом дивися і твори свою долю, твори, доки боги тобі допомагають!

Ольвія мовчала, була розчарована і від того втомлена. Вона думала, вона понадіялась на цього старого, як на диво яке, як на доброго-доброго бога, а він виявився звичайнісіньким умовляльником… Він схопився. Простер до неї кістляві тремтливі руки.

— Вагаєшся?.. У ваганні твоя загибель! Лови своє щастя! Хапай його! Я кинув тобі промінь світла, біжи за ним, лети, він виведе тебе з мороку у сонячне завтра. Спіши! Остання мить надходить, і промінчик згасне. Назавжди! Навіки! Поспішай за ним! Іди! Лети! Квапся! До сонця, до щастя, до царської поваги і ласки!

І зник…

Наче розтанув у сутінках юрти.

Наче вилетів у горішню дірку для диму…

Скрикнула Ольвія:

— Чаклун!..

Німа тиша.

Ольвія стояла, звісивши голову й безпомічно опустивши руки, стояла, наче у якомусь сні, і бачила перед внутрішнім зором багату і славну столицю персів, і сонячний промінь, що запалив корону царя, і багаті дари, які підносили живому богу підкорені народи.

Тільки скіфських дарів там не було.

— Старий?! Чаклун!! — раптом голосно крикнула Ольвія. — Де ти, лихий віщун? Ти не все побачив! Бо ти засліплений своїм царем. Скіфи піднесуть дари твоєму царю не у вашій столиці, а в своєму степу! І серед тих, хто піднесе дари, буде і мій Тапур. Чуєш, лихий віщун? Мій Тапур буде підносити у степах Скіфії дари своєму богові!.. А тепер… тепер чиніть… робіть зі мною, що хочете!

І в ту ж мить важкі і тверді руки лягли їй на плечі, здавили їх так, що ледь не хруснули кості, і почали її гнути, ставити на коліна, і вона, з останніх сил рвонувшись, гордо випросталась…

Розділ п'ятнадцятий

І зібралися всі чоловіки Сифії

Скільки не було кибиток у Скіфії — чорних і білих, багатих і бідних, — всі, до єдиної, на скрипучих дерев'яних колесах, з жінками і дітьми, із домашнім скарбом вирушили на північ.

Скільки не було у Скіфії табунів прудких коней, скільки не було стад корів, худоби — молочних корів та тяглових волів і биків, — скільки не було отар овець, всіх, до останнього коня, корови, вола, бика та вівці, пастухи погнали різними шляхами, але в одному напрямку — на північ.

вернуться

28

Парсастахра — давня назва столиці Ахеменідів, що означає «сила персів». У грецькій передачі — Персеполь.

вернуться

29

Ноуруз — Новий рік за іранським солярним (сонячним) календарем.