Ольвія - Чемерис Валентин Лукич - Страница 63

Іданфірс у супроводі вождів об'їжджав війська і казав:

— Скільки вас, опоясаних акінаками, я не знаю. І знати не хочу, бо немає коли вас рахувати. Та й що дасть рахунок, як у битві ваша сила подвоюється. Скільки у вас стріл — я не знаю і знати не хочу, хай про те дізнаються на власних пікуpax перси. Скільки у вас коней, я не знаю, бо вони у вас швидкі, як вітер. А хіба можна порахувати вітер? А ось скільки добра у персів, я теж не знаю. Про перське добро ви дізнаєтесь самі, як захопите його собі. Думаю, що добро ви зумієте порахувати і лад йому зумієте дати.

— Зуміємо, владико, — шкірячи зуби, кричали вершники. — І зуміємо, і порахуємо!..

– І добре, — схвально кивав Іданфірс. — Що-що, а чуже добро ви вмієте рахувати. І битися вмієте і любите, бо скіф із зброєю ніколи не розлучається. Коли наші предки прийшли у ці краї, тут жили кіммерійці і край цей кіммерійським звався. А що сталося? Ми побили кіммерійців, вигнали їх геть, а їхній край захопили собі, і звідтоді він зветься скіфським краєм. І буде так зватися, покіль сонце сяє. Буде, бо те, що ми беремо, нікому того не віддаємо. Ми беремо назавжди. Тепер же сюди прийшли перси. Але ми не слабкодухі кіммерійці і цих степів нікому не віддаємо. Так я кажу чи не так?

— Так, владико, так! — гриміло на рівнині.

І сказав тоді Іданфірс:

— Ви зібралися і стійте, а я буду говорити із батьком нашим, із самим Папаєм.

— Тихо, тихо… — пронеслося рівниною. — Владика з Папаєм буде говорити.

Спинив Іданфірс коня біля могили, зіскочив на землю і зійшов на вершечок могили. З ним піднялися вожді, старійшини.

Став Іданфірс на могилі високій, глянув у долину, у якій аж чорно було від чорних башликів, а нові все прибували і прибували, і звів руки до неба, і вітер на могилі маяв його білою бородою, і золотий шолом його спалахував проти сонця вогнями.

— Батьку наш Папай! — ще дужчим голосом гукнув він до високого неба над Скіфією. — Ми зібралися, ми, опоясані акінаками, ждемо твого знаку, великий наш захисник Папай! Я зібрав усіх, хто називає себе мужем справжнім, кого я не раз і не двічі водив на битви великі і малі. Я зібрав усіх, кому Арес поклав у десниці ясну зброю. Скіф вільний, як птах у небі. Земля — його постіль, а зоряне небо — ковдра. Прудкі сонячні коні несуть його, як на крилах. Так веди ж нас вперед, батьку наш Папай! Так благослови ж нас, батьку наш Папай! I поведе нас вперед Арес, як водив він нас колись походом у далекі краї, і скіфи тоді відтяли ассирійському леву хижі пазурі, і сам цар Ассирії Асархаддон відкупився від нашого царя Партатуа своєю дочкою. І ми, онуки Партатуа, не осоромимо своєї зброї. Як відтяли пазурі ассирійському леву, так виб'ємо спиці із Колеса Персиди!

І вигукнув бойовий клич свого роду:

— Ара-ра!!!

І загула рівнина, сповняючись бойовими кличами скіфських родів. Під ті кличі цар з вождями спустився з могили і ступив у велике коло, викладене з білого каміння. А навколо кола ряд за рядом стояли воїни. І приніс туди найстаріший воїн Скіфії меч Ареса, і поклав його на землю до царських ніг, і опустився на коліна. І все військо по всій широкій і великій долині в ту мить опустилося на коліна, і кожен воїн поклав на землю перед собою свою зброю.

— Земле, дай силу мечам нашим грізним! — опускаючи руки до землі, заговорив найстаріший воїн Скіфії. — Земле рідна, дай силу і лет дзвінким нашим стрілам. Щоб не знали вони промаху, щоб смерть несли кожному, хто посміє тебе, земле наша, топтати!

І вигукнули хором усі чоловіки Скіфії:

— Ніхто не спинить політ смерті на кінцях наших стріл, акінаків, мечів і списів!

Коли освячені стріли було покладено в сагайдаки, а акінаки почеплено за пояси, і мечі опущено у піхви, і списи взято до рук, у біле коло, спираючись на довгий спис, неквапливо ступив найстаріший воїн.

— Владико наш, — ґречно звернувся він до царя, і біла його борода маяла на вітрі. — Я — Ілам з роду скіфського з бойовим кличем «арара». Як міг, служив я тобі, владико, вірою і правдою усе своє життя. Не полічити битв, у яких мій спис пив ворожу кров. Давно то було, а був я тоді і молодим, і дужим. Силу мав волячу, і жадібний мій спис наскрізь проколював ворогів. А зараз я старий став. І руки мої вже не так міцно тримають зброю, як колись. Зір мій стомився, і стріли не завжди потрапляють у ціль. Тож хочу я востаннє прислужитися тобі, і твоєму славному війську, і всьому народові нашому скіфському, і землі усій нашій. Віддаю себе в жертву богам за побіду нашу над Персидою! Вели, владико, приготувати хмиз, і я з димом полечу до Папая.

— Слава тобі, мужній скіфе, — тихо сказав Іданфірс і в шанобі схилив голову перед найстарішим скіфським воїном Іламом. — Я велю приготувати багато-багато хмизу для твого вогнища, аби ти легко з димом полетів на небо до батька нашого Папая і до бога нашого бойового Ареса.

І хмиз було зібрано, і складено на рівнині у велике кострище. Старий воїн Ілам підійшов до царя, уклонився йому в пояс.

— Я готовий, владико, востаннє прислужитися тобі і війську твоєму славному!

Іданфірс підніс йому золоту чашу.

— Випий, славний муже, скіфського зілля перед далекою дорогою. Воно настояне на травах землі рідної, воно дасть твердість духу твоєму і тілу. Ти легко полетиш у небо, славний наш Іламе!

Ілам підніс чашу до губ, неквапливо випив на прощання рідне зілля рідної землі.

— Пора, владико, пора. Я чую, як тупотять коні Персиди. Треба поспішати до Папая.

Спираючись на списа, зійшов на хмиз старий воїн, на всі чотири боки вклонився військам.

— Прощавайте, бойові друга мої! Прощай, славне осине гніздо скіфів! Не поминайте мене лихом. Ара-ра!

— Прощай, друже бойовий наш! — хором відповіли війська і зняли башлики. — Доброї тобі дороги на небо!

— Вогонь — брат мій і дим — теж брат мій! — сказав Ілам. — Я швидко полечу з димом на небо і розкажу Папаю все, що на землі діється. І вимолю в нього перемогу нашій ясній зброї!

Підійшли чотири воїни з палаючими головешками в руках і підпалили хмиз із чотирьох сторін світу.

Спершу з чотирьох сторін світу появились маленькі голубі димки, а потім виглянули з хмизу червоні язички вогню.

Військо тихо заспівало давню скіфську пісню прощання…

Затріщав хмиз, спалахнув вогонь і почав жерти хмиз із чотирьох сторін світу.

Ілам стояв непорушно на хмизі, тонкий, високий, худий. Він звів руки до неба, приготувавшись летіти, і навіть не здригнувся, коли вогняні язики обхопили його тіло.

Якусь мить з полум'я ще виглядала біла Іламова голова, а тоді й вона зникла у жаркому, страшному вогні, що загоготав на всю долину. І шугнув угору дим.

— Полетів!.. Ілам полетів!.. — закричали воїни. — Ара-ра, Ілам!

Білими клубками помчав угору дим, і всі проводжали його поглядами, аж доки дим не розтав у блакиті над рівниною, над усією скіфською землею…

Догорів хмиз, впав вогонь, налетів вітер і поніс сірий попіл степами. Проходили мимо кострища війська, і кожний нахилявся і брав собі вуглину, котра віднині і завжди оберігатиме його у боях, нагадуватиме йому про старого воїна Ілама, вчитиме, як треба любити свій край і жертвувати своїм життям в ім'я народу свого, в ім'я військового товариства.

Увечері відбулася тризна по старому воїну, котрий по добрій волі полетів на небо прохати богів дарувати перемогу скіфській зброї… Пили також і за всіх чоловіків Скіфії, котрі полягли у минулих битвах.

Вожді сиділи кожен біля свого шатра, із своїми родами і племенами, в оточенні кращих своїх воїнів, мужів і ватагів. Чаша вождів ходила по колу, і з неї пили бузат тільки найхоробріші, найвідважніші, хто повалив у бою не одного ворога, чий кінь біля вуздечки носить цілі жмути чужинських чуприн.

Найбільш знатним воїнам вожді власноручно підносять золоту чашу, повну хмільного бузату. Честь яка! Не кожен її удостоюється бодай і раз за життя. А той, хто ще не вбив у своєму житті ворога, мусить стояти віддалік. І вони тупцяють, опустивши голови, не сміючи глянути в очі своїм родичам і товаришам. І подумки клянуться: в найближчому бою, а він скоро-скоро буде, самим прославитись і плем'я, і рід свій прославити.