Коліївщина. 1768 - Бєлочкіна Ю. В. - Страница 16

Подальша доля Залізняка теж покрита таємницею. У перших записах про Коліївщину даються відомості про смерть ватажка повстанців. Дехто з польських мемуаристів вважає, що Залізняка було посаджено на палю. Рачинський свідчить, що Залізняка було четвертовано у Львові, у споминах Вероніки Кребсової говориться, що Залізняк утік майже одразу після того, як його схопили. Цю фантастичну на першій погляд версію підтримує Скальковський у своїй історії Гайдамаччини, та навіть наводить цікаві свідчення з архіву Запорожжя про те, що Залізняка бачили серед повстанців в липні-серпні 1768 року. Таким чином, свідчень чимало, та виглядають вони досить ненадійними. Якийсь ватажок повстанців заявив, що він Максим Залізняк. І таке могло бути, бо приймати ім'я загиблого героя було традицією і на Січі, і між гайдамаками.

Лист генерала Воєйкова виглядає більш переконливим, він сповіщає кошового, що 50 козаків перейшли ріку Буг та отаборилися в урочищі Романкове і наполягає, що з ними головний командир розбишацької шайки Максим Залізняк, який має при собі хоругву та прапори. От це вже цікаво, але не треба давати волю фантазії, це ж не романи Дюма. Якби Залізняк утік, хіба був би в нього час розшукувати прапори та іншу полкову символіку? Мабуть що ні. А от припустити, що якийсь спритний гайдамака врятував частину прапорів та виніс їх з Умані, а потім скористався ними для маленької містифікації, можна.

У XX сторіччі були знайдені та опрацьовані судово-слідчі акти у справах Коліївщини. Чи гідні ці папери довіри? Наприклад, протоколи допитів коліїв були явно «урізані», але відомості про подальшу долю повстанців скоріш за все вірні. Там говориться, що Залізняка з іншими схопленими під Уманню повстанцями-запорожцями було доставлено до київської тюрми. 25 липня почалися допити ватажка повстанців у київській канцелярії генерал-губернатора Воєйкова. Полонених повстанців тримали мов звірів, в них відібрали майже увесь одяг.

Дізнання йшло до початку вересня, десь 5 чи 6 вересня відбулося засідання Київської губернської канцелярії, на якому винесли присуд Залізняку.

Ось цей коротенький акт:

«Силою рескрипту високої її Царської Величності, постанов військового закону й розпорядку присуджено наступне: 1. Проведене Київською губернською канцелярією слідство виявило, що обвинувачений запорожець Максим Залізняк скористався фальшивим твердженням, нібито йому було наказом доручено захищати монастирі, церкви й людей грецького віровизнання на території Польщі та винищувати поляків і жидів… він приєднав до себе запорожців і польських підданих та пішов на гидку справу – викликання у сусідній польській провінції спротиву й бунту тамошніх жителів, а потім, з'єднавшись з ними, не лише в різних містах, містечках і селах Польської України, але й на території світлої Оттоманської Порти, у місцевості Балті та Голті, напавши, допускався нелюдяних розбоїв, грабежів і вбивств, а коли його і всю його шайку оточили війська її Царської Величності, чинив спротив, себе самовільно звав полковником й, одним словом, усьому злу був головним керманичем і виконавцем. Тому, оцінивши всі ці такі численні злочини, а зокрема з огляду на напад на землі великої Порти, як найдружнішої Росії держави, з якою вона дійсно бажає перебувати у добросусідських взаєминах і у згоді, згідно з існуючими між двома державами договорами, її підданого Максима Залізняка як головного порушника миру, колесувати, поклавши живим на колесо; але ця кара замінюється на кару биття батогом сто п'ятдесят ударів, вирізання ніздрів, випалення на чолі й на обличчі тавра каторжника та на довічну каторгу в Нерчинську».

Вирок був виконаний у Орловському форпості 26 вересня 1768 року. Повстанців постійно охороняв посилений конвой, так що не було ніякої можливості втекти. Але після екзекуції на початку листопада велика група в'язнів, поміж котрих було чимало товаришів Залізняка, була відправлена маршем у Сибір. Тяжкі випробовування не зломили волелюбного духу Залізняка, він змовився з іншими в'язнями і під час ночівлі біля Охтирки вони виламали двері тюрми та втекли. Але ця втеча була відчайдушною авантюрою, бо вціліли охоронці відразу підняли тривогу. Втікачів було 51, та тільки 16, можливо, пощастило, двох вбили під час погоні, а 33 було зловлено й серед них, якщо вірити рапорту, був і Залізняк.

Подальші відомості про долю Залізняка досить розпливчасті. Російський письменник Г. Державін у своїх записках подає на підставі зізнання одного з в'язнів московської тюрми, що наприкінці 1768 або на початку 1769 року Максим Залізняк чекав етапу до Нерчинська у московській тюрмі. Державін вважає, що Залізняк загинув на каторзі. Швидше за все так і було. Наведене Голобуцьким свідчення запорожця Д. Поповича, що Залізняк таки втік і навіть приєднався до повстанців Пугачова, є легендою та доказом, що ім'я Максима Залізняка було відомим і славетним не тільки в Україні. Легендарний герой України Максим Залізняк залишався живим для прагнучих волі ще багато років після своєї смерті.

Та, мабуть, найцікавішою постаттю між ватажками коліївського повстання є Іван Гонта. Хоч він й не був серед засновників руху та безумовно зіграв провідну роль у головних подіях Коліївщини. Постать Ґонти викликає велику кількість запитань. Він і лицар, і зрадник, йому притаманна середньовічна жорстокість до ворогів та бажання допомогти тим, до кого він має приязнь. У багатьох дослідників та мемуаристів викликає здивування той факт, що Гонта приєднався до хлопського руху. Але мабуть це тому, що вони вперто не визнають того факту, що Коліївщина була не лише бунтом селян проти панів, а загальним національно-визвольним рухом.

Та повернемося до біографії Ґонти, інформації про нього, на відміну від Максима Залізняка, досить багато, але уся вона походить від польських мемуаристів та дослідників, тож необхідно бути готовими до упередженості. Це для українців Гонта герой, поляки ж бачать у ньому винуватця багатьох нещасть, в першу чергу Уманської різанини. Серед сучасників Ґонти треба виокремити Вероніку Младанович (в заміжжі Кребсова), доньку тодішнього губернатора Умані Младановича, яка знала Ґонту особисто. Під час Уманської різанини їй виповнилося 18 років, тож вона могла добре пам'ятати чимало подробиць про того, хто зрадив батька, але врятував її життя. От як вона описує Гонту у своїх спогадах: «Гонта був гарний, добре збудований чоловік і до того він не тільки говорив, але і прекрасно писав польською, а виховання його було таке, що й тепер (на час написання мемуарів) його можна б було узяти за шляхтича». Може, з її слів Равіта-Гавронський подає: «Гарний, тридцяти-кількалітній мужчина, умілий у бесідах з дамами, здобув освіту, здається, в польських школах, не поступався нічим ніякому шляхтичеві». На жаль, Вероніка Кребсова зовсім не цікавилася датами, вона просто пише: «Коли мій батько приїхав в Умань (це було у 1757 p.), він застав уже там полковника Обуха і старшого сотника Ґонту, селянина з Росошок». Згадує вона і про родину Ґонти, його доньок-підлітків та малого синка. Тож можна припустити, що під час Коліївщини Ґонті було понад сорок років.

У творі К. Широцького «Коліївщина» подається, що Гонта «народився коло 1721 року в селі Росошки, Уманщина… десь у 1755 його зробили сотником, Потоцький подарував йому Росошки й Урадівку». Тож під час повстання Гонта мав десь 47 років. Це збігається з твердженнями Вероніки. її молодший брат Павло Младанович видав дуже мальовничий твір з багатьма подробицями про Ґонту, але відразу постає питання: звідки йому це відомо? Під час повстання він був ще малим хлопцем, тож це переказ, але з чиїх вуст? Ось що повідомляє Младанович-молодший: народився Гонта на Поліссі, у 18 років зробив якийсь злочин і мав згинути на шибениці. Але у справу втрутився батько Павла, що був тоді (!) губернатором Умані. Він викупив хлопця та записав його в надвірні козаки. Щось тут не дуже сходиться, бо Младанович став губернатором Умані у 1757 році, та навіть якщо описані події мали місце в перший рік його служби, то під час Коліївщини Гонта мав не більш як 29 років. Занадто молодий, щоб бути батьком дівчат-підлітків. Ось як він описує зовнішність Ґонти: «Гонта козак пристойний, вродливий, високого росту… Із простого козака зроблений сотником ще молодцем, потім оженився по власній уподобі, а не по примусу. Вийнятий з-під команди полковника Обуха й від самого Младановича залежний… одержав два села, Росошки і Хримову». Правда чи брехня? Якщо Гонта і зробив у юності якийсь злочин, малоймовірно що це було під час губернаторства Младановича. Павло Младонович міг навмисне перенести цю подію у часі, наприклад, щоб підкреслити великодушність свого батька та чорну невдячність Ґонти.