Кораловий острів - Белентайн Роберт - Страница 51

Ті, кому не довелося бачити тропічну грозу, навряд чи зможуть уявити той страшний гурган, що налетів тоді на острів Манго. Перш ніж ми дійшли до храму, несамовито завив борвій, і тубільці, що добре знали, якого він лиха наробить, чимдуж гайнули в село рятувати свою мізерію. Ми залишились самі серед бурі. Дерева навколо гнулись од вітру, наче очерет, і ми вже хотіли були тікати в який-небудь захисток, аж раптом до нас прибіг учитель. У руці в нього був ніж.

— Дяка богові, — сказав він, перерізавши пута. — Я не запізнився! А тепер гайда до найближчої скелі.

Ми не вагалися жодної хвилини, бо гурган, що ревів, наче грім, виривав дерева з корінням і шпурляв додолу. Дощ лив, як з луба, блискавки звивалися в небі, мов змії, а високо над ревом і свистом бурі бухкав, грюкав і рокотав страшний у своїй величі грім. Що творилося в селі, важко навіть уявити. Вітер позривав з багатьох осель дахи, а деякі хати зруйнував дощенту. Тубільці гасали, як несамовиті, рятуючи своє добро, а дехто тікав світ за очі, аби сховатися від лютої бурі. Та хоч яка страшна вона була на суходолі, а на морі видавалася ще жахливішою. З океанських глибин випиналися велетенські вали, вітер куйовдив їм гребені, розсіюючи їх на білий туман, і хвилі падали на берег з таким гуркотом, що здавалося, острів ось-ось розколеться. Та це ще не все. З кожною хвилею море насувалося далі й далі, аж поки жадібно лизнуло дерева й кущі; зрештою запінена хвиля бурхнула в село й повалила, змила або зруйнувала цілий ряд хатів. Страшне то було видовисько!

Усю ніч і весь наступний день, поки лютувала буря, ми ховалися в печері. Другої ночі буря почала вщухати, і зранку ми подалися в село на пошуки їжі, бо так зголодніли, що вже не думали ані про небезпеку, ані про рятунок. Та скоро ми дістали їжу й задовольнили природні потреби, як одразу ж пошкодували, що не втекли в гори. По тому ми вирішили таки втекти, але тубільці вже оговталися, і коли ми спробували тишком-нишком вибратися з села й гайнути до гір, нас перестріли три вояки, що знову пов'язали нам руки й запроторили в ту ж саму в'язницю.

Правда, Джек вчинив їм опір і так почастував кулаком першого напасника, що той ногами вкрився, але інші його швидко подолали. Отож ми знову стали в'язнями. Нас чекали тортури й смерть.

РОЗДІЛ XXXIV

Ув'язнення. — Ми    втрачаємо    надію. — Несподіване звільнення

Цілісінький місяць ми сиділи в своїй темниці і за весь той довгий час не бачили живої людини, крім мовчазного дикуна, що раз на день приносив нам їжу.

Відколи я пам'ятаю себе, душу мою разів зо два обсідала така туга й відчай, що мені здавалося, буцімто лише смерть може полегшити мої муки. Саме так було й того разу. Попервах, коли ми чули біля печери людські кроки, нам хололо в грудях із страху, і що то, може, йде кат. Але з часом ми позбулися страху, і нас пойняло таке прагнення звільнитися, що ми не знаходили собі місця й бігали по в'язниці, наче тигри в клітці. По тому ми впали у відчай і мріяли про одне: щоб дикуни якомога швидше заподіяли нам смерть. Але настрій наш змінювався поступово, і бувало так, що ми міркували про веселіші речі; часом ми сиділи в темній печері на прискалкові й балакали про минуле, забуваючи про сумне сучасне. Але рідко зважувалися говорити про майбутнє.

За постіль нам правило потрухле листя та гілля, а за їжу — жменька ямсу й таро.

— Як тобі спалося, Релфе? — байдужливо спитав одного ранку Джек, устаючи з своєї непишної постелі. — Вітер тебе вночі не будив?

— Ні, — відповів я. — Всю ніч мені снилася домівка, мати моя усміхалася, манила до себе, а я не міг з місця зрушити, бо був скутий залізами.

— А мені теж снився сон, — озвався Пітер. — Я бачив нашу любу домівку на Кораловому острові. Мені уявлялося, що ми плаваємо в підводному саду, аж раптом де не взялися дикуни й закричали, і ми враз опинилися в печері біля Водограйної скелі, а вона якимсь чином перетворилася на цей похмурий вертеп. Я прокинувся, бачу — так воно й є.

Довге ув'язнення пригнітило Пітера, голос йому змінився, й аби я не знав, хто то балакає, то навряд чи вгадав би, такий він став сумний, такий відмінний од веселого, бадьорого голосу, до якого ми були звикли. Я довго міркував про те, як дивовижно може змінитися за такий короткий час вдача веселої людини. Буває, що одної миті яскраво світить сонце, а мине трохи часу, і вже нависли темні хмари.

Пітер знову порушив тишу, сумовито мовивши:

— Ой, чи ж ми коли побачимо свій любий острів!

Голос його затремтів, і, затуливши обличчя руками, він схилив голову й заплакав. Мені ще не доводилося бачити, щоб наш колись веселий товариш ударився в сльози, і я хтозна-як хотів би його втішити. Та ба! Що я міг йому сказати? Я не мав жодної надії, і хоч двічі силкувався озватися, але не спромігся й слова вимовити. Тим часом Джек сів поряд нього й шепнув на вухо кілька слів. Пітер кинувся йому на груди й схилив на плече голову.

Ми сиділи мовчки. Раптом знадвору долинули кроки, і зайшов наш тюремник. Ми звикли до тих щоденних відвідин і майже не звернули на нього уваги, гадаючи, що він, як завжди, поставить наш убогий харч і піде геть. Аж ні! Натомість він підступив із ножем спершу до Джека, перерізав йому пута на руках, а потім зробив те саме Пітерові й мені. Хвилин п'ять ми стояли, понімівши з великого дива, і навіть звільнених рук не підводили. Спочатку я подумав, що настала наша остання година й зараз нас повбивають; хоч, як я вже розповідав, ми з великого відчаю воліли померти, та тепер у серці моєму знову ожила природна любов до життя, а кров мені захолола з жаху перед несподіваною смертю.

Проте я помилився. Перетявши нам пута, дикун показав на війстя печери, і ми майже механічно вийшли надвір. Який же був наш подив, коли ми побачили вчителя, що стояв під деревом, склепивши перед собою руки; по його темних щоках текли сльози. Він підбіг до Пітера, який вийшов перший, і, схопивши його в обійми, вигукнув:

— О мій любий юний друже! Дяка богові, ви вільні!

— Вільні! — скрикнув Джек.

— Так, вільні, —повторив учитель, ще раз і ще раз потискаючи нам руки, — вільні йти, куди ваша душа бажає. Ми переконали Тараро облишити віру в кровожерних богів.

Ми самі собі не могли повірити. Сидячи в тій печері, ми безперестану снили про звільнення, і тепер нам здалося, що знову-таки ми бачимо сон. До того ж в очах нам і в голові потьмарилося, бо нас майже засліпило сонце, якого ми не бачили, відколи попали в темну в'язницю, і думки наші пішли обертом. Але коли ми подалися слідом за своїм темношкірим другом і вгледіли ясно-зелене листя, почули вереск папуг, вдихнули пахощі квітучих кущів, то нарешті цілком усвідомили, що нам уже не загрожує ані в'язниця, ані смерть; душі наші затопила незмірна радість, очі сповнилися слізьми, і ми в один голос крикнули голосне «Ура!»

Тубільці, що були поблизу, відповіли на те радісними вигуками, підбігли до нас і потисли нам руки, всіляко виявляючи свою приязнь. Вони подалися слідом за нами, влаштувавши цілий похід, і провели аж до оселі Тараро. Ватажок сидів на лавці перед хатою, а перед ним височіла купа дерев'яних ідолів, яких мали спалити. Навколо стояли тисячі тубільців, що прийшли подивитися на незвичайне видовисько.

Тараро сказав, що нам вільно пливти нашою шхуною, коли ми того побажаємо, і що на; м дадуть удосталь харчів на дорогу. Зрештою він ласкаво потиснув нам руки, а також потерся з нами носом.

Радісні то були новини, і ми не знаходили слів, щоб висловити свою вдячність.

— А що з Аватеєю? — запитав Джек.

У відповідь нам показали на гурт тубільців, серед яких стояла дівчина. Поряд неї ми побачили здорового хлопця, чий шляхетний і владний вигляд свідчив про те, що він ватажок непересічної вдачі.

— Той юнак її коханий. Він приплив сьогодні вранці у своєму воєнному каное трактувати з Тараро за Аватеєю. За кілька день вони поберуться й вернуться на його острів.