Невидимий риф - Угаров Григор - Страница 27

Дум, дум-дум! Дум, дум-дум! — вистукував барабан якийсь незвичайний ритм.

— Ви мене чуєте, сер? — знову прошепотів голос. — Прокиньтеся, сер!

Загорський відчув чиєсь гаряче дихання. Хтось торкнувся його обличчя. І ось в молочно-білій імлі знову закружляли тіні. Зненацька виплив корабель. На капітанському містку стоїть, розставивши ноги, кремезна широкоплеча людина, неголена, з бакенбардами й дужими ведмежими руками. Вона похмуро вдивляється в море, кусаючи мундштук люльки, й випускає носом дим.

По палубі шугають матроси. Один з них, довгий, із скривленим обличчям, очманіло озирається довкола. Він лякливо ховається під білий фартух молодика в окулярах, та раптом вертоліт закрутився, як дзига, і все затулив своїм корпусом.

«Жорлінг!» — згадав Загорський ім'я цієї людини.

І все зникло, розчинилося в молочно-білій імлі.

Із землі стирчать конусоподібні, низенькі очеретяні халупи; височать, схожі на парашути, крони пальм; рясна гущавина переплетена ліанами, що звисають, мов аркани; положистий берег встелений пошматованими кореневищами; піняться хвилі прибою, оголяючи роз'їдені морем червонясто-коричневі шари грунту. Над халупами здіймаються цівки диму, кружляють пташки з пурпуровими крильцями. Метушаться чорношкірі чоловіки, татуйовані, з кільцями у вухах, з очеретяними пов'язками на стегнах і списами в руках. У віттях дерев свистить вітер, розсіюючи дим.

Професор Загорський примружився, глибоко зітхнув і знову нерішуче розплющив очі. Опустившись на коліна, перед ним стояв юнак із запалими очима на пораненому вилицюватому обличчі.

Загорський напружено вдивлявся в юнака. Йому здавалося, ніби він уже десь бачив його. І взагалі —де він? Як опинився в цій невідомій країні? Хто такі ці чорношкірі? Хто цей юнак?

Хлопець схилився над Загорським:

— Професоре!

— Де я? — промурмотів Загорський.

— Ви живий, сер! — радісно вигукнув юнак.

Загорський, силкуючись щось пригадати, помахом руки зупинив його:

— Зачекай, зачекай, а ти хто такий?

— Я — Абдул Хамід! — нетерпляче відповів асистент.

— Абдул Хамід? — повторив замислено професор. — Знайоме ім'я.

— Я ваш асистент, сер!

— Асистент? Який асистент?

Хамід сумно всміхнувся:

— Ви — мій професор! Пригадайте: наш корабель плив до Абалули!

— Абалули?

— Так, так, сер! Ми вивчали загадкові сили, що оточили острів Абалулу.

Загорський заплющив очі, болісно напружуючи пам'ять, і зітхнув:

— Мені в голові геть усе переплуталось! — Він помацав на лобі пов'язку, і його різонув гострий біль. — То я — ваш професор? Мабуть, ви помиляєтесь!

Абдулові Хаміду раптом стало моторошно: Загорський втратив пам'ять.

Ледь стримуючи нервовий дрож, Хамід допоміг Загорському підвести голову. Негри, що оточували хворого, враз розступилися. Старий зморщений негр, з кільцями у вухах і татуїровкою на обличчі, подав списом якийсь знак, і двоє чоловіків швидко побігли звивистою доріжкою, що губилася в хащах джунглів.

Професор Загорський подивився на старого негра, і на обличчі в нього майнула ледь помітна усмішка. Очевидно, це всміхнене чорне обличчя допомогло йому щось пригадати.

Загорський довго мовчав, напружуючи пам'ять, і раптом стрепенувся:

— Ти — Лабала, чи не так?

Абдул Хамід заперечливо хитнув головою. Негр притулив до чола очеретяний спис із химерними візерунками, приклав руки до серця й щось проказав.

Загорський розвів руками — він нічого не зрозумів

— Лабала вмер! — мовив Абдул Хамід.

Асистент підтримував Загорського, який, підвівшись, зачудовано розглядав негрів, густі пальми й папороті, переплетені ліанами обіч вузенького путівця. Старий негр із зморщеним обличчям почастував Загорського бананом. Загорський тремтячими руками очистив соковитий плід і зволожив ним губи.

«Що діється зі мною? Я сплю чи, може, збожеволів? Що сталося? Де я бачив цього юнака — Абдула Хаміда?»

Абдул Хамід не хотів стомлювати професора й не квапився заходити з ним у розмову. Він бачив, що Загорський поволі повертається до пам'яті й починає потроху пригадувати минуле, а кожне подразнення може тільки ускладнити його хворобливий стан.

— Як ми тут опинилися? — запитав перегодя Загорський.

— Ми зазнали катастрофи, професоре! — відповів Хамід, поправляючи йому перев'язку. — Вертоліт упав у море. Ми вивчали загадкове випромінювання навколо Абалули. Але вертоліт перекинувся, і ми повисипалися з нього, мов яблука. Аварії, власне, не було. Зупинилися двигуни, вітер чи якась інша стихія перевернули машину, й вона полетіла в море. Ми випали з неї, а парашути самі розкрилися в повітрі. У вертольоті лишився тільки Жорлінг — він не встиг вискочити…

Загорський тримав голову вобіруч.

— Жорлінг лишився живий? — запитав він після хвилинного мовчання.

— Якісь незнайомі люди намагалися врятувати його.

Професор допитливо подивився на нього.

— І врятували?

— Не знаю, — невпевнено проказав Хамід.

Загорський знову затиснув голову руками.

— Що сталося з нами потім?

— Вас при падінні поранило — випадково зачепило уламком гвинта.

Загорський довго дивився на Хаміда. В його свідомості зринали окремі епізоди пережитого. Він, мов оператор, який під час монтажу склеює шматки знятої плівки, намагався з'єднати всі події в тій послідовності, як вони відбувалися. Але в його голові миготіли тільки окремі кадри. Він згадав своє перебування на кораблі, людей, які оточували його. Потім у пам'яті спливла сцена в кабінеті Фенімора Кріпса, промайнула згадка про вертоліт і Вільямса Жорлінга. Але Загорський не міг визначити час і послідовність цих подій.

Коли асистент сказав Загорському, що його поранено, він спитав:

— Мене поранив Шнайдер?

— Ні, сер. Вас зачепило гвинтом вертольота, коли ви були вже в морі.

Загорський знов напружив пам'ять, у голові йому запаморочилось, і він знепритомнів…

Опритомнів Загорський вранці. З вікон, завішених оксамитовими фіранками й прозорим тюлем, лилося м'яке, заспокійливе світло. Він лежав у просторій кімнаті, з білою гіпсовою стелею і лискучою люстрою. Усе в цій кімнаті було йому знайоме — наче він колись уже мешкав тут.

«Де це я? — зітхнув Загорський. — Здається, допіру лежав десь у затінку пальм, а тепер опинився тут…»

Він обмацав собі голову. Голова була забинтована, і пов'язка трохи муляла йому. Обвів поглядом кімнату: лікарняна шафа, важкі двері, оббиті білою шкірою. Нараз Загорський здригнувся.

«А хто ця русява жінка в білому фартусі?»

Він замружив очі й подумав: «Мабуть, у мене галюцинація!»

Потім обхопив голову руками, затулив долонями обличчя, протер пальцями очі. Він боявся поглянути навколо себе. В голові все змішалося, запливло туманом. Як він опинився в цій кімнаті, хто ця. жінка, де він? Загорський поворухнувся і знову обвів поглядом кімнату. Тихою, нечутною ходою до нього підійшла жінка в білому фартусі. Загорський уп'яв у неї очі — вона здалася йому знайомою. Він підвівся на лікті й стрепенувся: в глибокому шкіряному кріслі біля невеличкого круглого столика сидів старий з клинцюватою борідкою, кошлатими бровами, в окулярах у золотій оправі. Старий трохи підвівся й привітно всміхнувся до Загорського.

«Цю людину я також знаю!» — здивувався Загорський.

— О, професоре, ви вже цілком одужали! — мовила русява синьоока жінка.

— Сподіваюсь! — промурмотів їй у відповідь Загорський, намагаючись пригадати, де він бачив цю жінку.

Старий з клинцюватою борідкою не по роках спритно підхопився з місця й швидкими кроками вийшов з кімнати.

— Я до ваших послуг, сер! — усміхнулася русява жінка. — Вам щось треба?

— Чи можу я побачити свого асистента? — спитав Загорський.

— Він прийде до вас о п'ятій годині!