Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 71

71

Щодо Лесі Українки це справедливо тим більше, що її — чи не єдину з-поміж наших класиків! — можна вважати «лабораторно чистим» українським «культурним продуктом». Взірцеве дитя, у термінах Е. Ґелнера мовлячи, «садової культури», всією своєю «соціальною генетикою», освітою й вихованням вона завдячувала виключно «локальній спільноті», — таємному («катакомбному») «королівському двору» України останньої третини XIX ст., де «королева-мати», з метою максимально ізолювати дітей від впливу імперської школи, ростила їх у спеціально сконструйованій «культурній пробірці» — експеримент, що його потім пробувала наслідувати українська інтеліґенція в міжвоєнній Польщі[611] і, глухим відгомоном, який іще застала в дитинстві авторка цих рядків, — наші «шістдесятники»: за типологією — щось середнє між монастирською школою й Касталією Г. Гессе («Гра в бісер»). Власне в якості «лабораторного продукту», і в цьому сенсі справді «винятку» (NB: але не «девіації»!), Леся Українка й виявляється за свою спільноту безцінним свідком-відпоручником, що йому одному можемо «вірити на слово»: отой її, за М. Зеровим, «світогляд і <…> світопочуття, обвіяні вольовою стихією та тонким сприйняттям трагічного», що так не гoдяться зі «світоглядом українського інтеліґентського народництва, заснованим на українських традиціях з 40—60-х років та на науці кількох монументальних представників російської радикальної думки»[612], — це результат того, що психологи звуть «імпринтинґом», до- і позасвідомим відбитком культурних норм родинного середовища, — а в середовищі тому, за всіма ознаками, лицарський міф таки культивувався цілком свідомо, і то значно ширше, ніж ми тепер годні собі уявити (прецікавий матеріал тут дають спогади В. О'Коннор-Вілінської, поховані в бібліотечних архівах, як і ввесь основний масив української мемуаристики, — серед іншого, в них згадується, як у 1880-х гімназистки-однокашниці Лора О'Коннор і Людя Старицька написали «лицарську драму у віршах» [sic!] і ставили її в домі Старицьких: Лора, «в штанях і з шаблею», грала лицаря, який мав визволити з башти ув'язнену принцесу, Маня Старицька — короля, Людя — відьму-ворожку і т. д.[613]: парадоксально, але ці домашні спектаклі, що посідали таке важливе місце в культурі «локальної спільноти», чомусь зовсім не розглядаються літературознавцями як чинник становлення Лесі Українки-драматурга[614], хоча суто емпірично мало би бути очевидно, що саме в тих дівчачих «лицарських драмах» київських салонів 1880-х pp. і слід шукати першовитоків і «Камінного господаря», і цілого Українчиного міфа). Одначе до цих, автентичних джерел Лесиної «науки» наше лесезнавство від часів М. Зерова так ніколи й не дійшло. Навіть про найближчу й найголовнішу в її долі вчительку — «королеву-матір», Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія, наколи б була написана, могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти XIX — початку XX ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона «мати Лесі Українки», — а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються вголос сказати навіть «найпоступовіші» політичні історики.

Першою на цю кричущу лакуну звернула увагу М. Богачевська-Хом'як: «…Українські націоналісти 1930-х років не оцінили Пчілку належно. Статус батька сучасного націоналізму лишився Міхновському, Пчілку згадують лише як матір Лесі Українки»[615]. Нітрохи не «просунутішими» показали себе й націоналісти сучасні: на початку 1990-х ОУНівський «Визвольний шлях» видрукував присвячену Олені Пчілці ювілейну статтю Г. Аврахова, яка відкривалася різким і справедливим «покаянним» зізнанням, складеним від імени цілої культури: «Ми не знаємо Олени Пчілки»[616] (з чим важко не погодитися!), — а по такій обнадійливій «здравиці» фатально сходила на ту саму «заупокійну»: на «виболену мудрість великої Матері» та її «гоже, просвітнє наставництво»[617]. Думається, час, нарешті, сказати прямо: в стосунку до дійсної, а не вигаданої Олени Пчілки — «жінки-університету», жінки-епохи (до речі, й першої української жінки-академіка — члена-кореспондента УАН з 1924 p.), — ця, майже сто літ бездумно тиражована риторика є чистим  блюзнірством. Бо великою жінкою Олена Пчілка безперечно була, вшановувати її, нівроку, таки є за що (а сучасники її буквально божествили!), — але от називати її «великою Матір'ю» можна хіба з позиції тих, не конче гідних наслідування, соціумів, де «велич» будь-якої жінки автоматично вимірюється кількістю народжених нею дітей (пор. радянське «Мати-героїня»)[618]. Якраз «гожого наставництва» в ній, як і в її братові, не було й близько (І. Франко й через десять літ по смерті М. Драгоманова не міг простити небіжчикові, що той поводився з ним «непедагогічно», і скаржився на його «безоглядний еґоїзм у поводженні з людьми» та «брак вирозумілости»[619], і сестра нічим не поступалася братові під цим оглядом), — не було, за справді-таки «виболеним і мудрим» присудом її славетної дочки, навіть простого «нормального відношення до здоров'я і волі своєї дитини!» [11, 375]. Вольова, владна, пристрасно-імперативна, одержима «одною ідеєю» — національною, — і, як знати з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична[620] (у неї закохувалися навіть у старості, а вже в 1870—1880-ті косачівський дім і поготів мусив подобати на безперервний «бал де Альваресів»[621], де рій лицарів знай благав свою королеву: «Ми просимо, щоб ви самі вказали, / хто має вам служить в которім танці», — і вона вказувала: цьому «фанту» — перекладати українською Гомера й Данте, цьому — передплатити «Киевскую старину» для бібліотеки дворянського зібрання, цьому — припровадити до неї провідного, натоді, імперського історика Дм. Іловайського, щоб її малолітній син втер йому носа в науковій дискусії[622], і т. д.), — Ольга Драгоманова-Косач, ця перша в нашій історії «модерна жінка» ібсенівського типу (Марко Вовчок з усім її «жоржзандизмом» порівняно з нею просто провінційна інженю!), була закроєна щонайменше на мірку матріарха нової церкви (і такою в очах своїх дітей і залишилася!), але аж ніяк не на «мадонну з немовлям»: такі жінки взагалі рідко бувають добрими матерями[623]. У XX ст. в будь-якій із європейських країн на пані Косачеву з певністю б чекала блискуча політична кар'єра — у колоніальній же Україні XIX ст. про неї найточніше випадає сказати словами В. Петрова про П. Куліша: «парламентар без парламенту, лідер без партії, громадський діяч без трибуни, журналіст без журналу»[624]. Різниця хіба в тому, що за своє життя ця невгамовна «єресіархиня», де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і «трибуну» (показова тут історія сливе детективного проникнення «громадівців» у київське «Литературно-Артистическое Общество» 1890-х та поступового перетворення його на українську культурну інституцію, — аж доки влада, спохопившись, його не закрила), і «партію» (нав'язані контакти між Україною й Галичиною, співпраця між київською й полтавською «громадами» та історичне святкування ювілею Котляревського 1903 р. — це все до великої міри її особисті заслуги, ніким іще належно не облічені), і «журнал» (це-бо вона була й першою українською жінкою-видавцем — часопису «Рідний край» у 1906—1916 pp.), — та й першим українським «парламентарем», хоч і в країні «без парламенту», встигла побувати — у складі делегації найбільш «парламентарно придатних» громадівців (крім неї, туди входили «дипломатичний геній», директор Київської гімназії В. Науменко та юристи М. Дмитрієв і І. Шраг — останній потім став і правдивим парламентарієм: послом до Першої Державної Думи, де очолював українську фракцію) у січні 1905 р. їздила до Петербурга на переговори з прем'єр-міністром Вітте про скасування Емського указу (факт, який у нашій історіографії так само помітного місця не посів, а дарма — все-таки то були перші переговори з імперським урядом, де Україна була презентована як певна автономна цілість, хай тільки мовно-культурна). Куди більшою мірою, ніж її брат (який до «єретичних націоналістичних ідей» все ж, за сердитим закидом Д. Донцова, «не додумався»: «чому <…> могла додуматися Олена Пчілка, а він ні?»[625]), Олена Пчілка втілювала в собі той маркантний для європейської історії XIX ст. тип  н а ц і є т в о р ц я, «ідеаліста як Бог приказав», котрим так захоплювався був І. Франко в особі «Мойсея нового Ізраїлю» Теодора Герцля, — де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято «творила собі новий» і порядкувала в ньому за власними правилами. У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла, і тяжкою зневагою до її справжніх заслуг є впихання цього істого «Герцля в спідниці» в геть неспівмірне її масштабам «жіноче гетто» дому й родини.

вернуться

611

Див. про це: Рудницька М. Школа і родинний дім // Мілена Рудницька. Статті. Листи. Документи. — Львів: Б. в., 1998. — С. 215—218.

вернуться

612

Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Українське письменство. — С. 411.

вернуться

613

Див.: О'Коннор-Вілінська В. Лисенки й Старицькі. — Львів: Червона калина, 1936. — С. 36.

вернуться

614

Згадками про них рясніють її дівочі листи, і сама вона брала участь у багатьох виставах, як, напр., Лисенкової дитячої опери «Зима і Весна» 1892 p., де, за спогадами Галини Лисенко, була «режисер і балетмейстер, костюмер і декоратор», «щодня <…> приходила муштрувати нас (дітей. — О. З.), приміряти костюми, повторювати по десять раз найтрудніші сцени, <…> повторювати рухи» (див.: Лисенко Г. З давнини // Спогади… — С. 292—293) і т. д. Схоже, аматорський театр був для Лесі Українки головним каналом утилізації того «пакета» її мистецьких здібностей, який, поза літературою, лишався незапотребованим, і її перехід до драматургії зумовлено ще й потягом до пластично-музично-словесного синтезу, якого не годна забезпечити ні «чиста» лірика, ні «чиста» епіка. В кожному разі, зрозуміти «театр Лесі Українки» — його чисто платонівську діалогічність, розраховану на «малу сцену», і одночасну поліфонічність образів, що імпліцитно передбачає «свого» глядача з активно задіяною уявою, — поза цим «живильним бульйоном», котрим був для неї домашній театральний салон Старицьких-Лисенків 1880-1890-х, боюся, ніколи до кінця не вийде.

вернуться

615

Богачевська-Хом'як М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884—1939. — К.: Либідь, 1995. — С. 61.

вернуться

616

Аврахов Г. Олена Пчілка: кольори особистости і феномен духу: До 140-річчя від дня народження // Визвольний шлях. — 1993. — Кн. 4. — С. 436.

вернуться

617

Там само. — С. 444.

вернуться

618

Характерно, що образ «великого Батька» в колоніальній культурі з засади відсутній — «великий чоловік» може бути «батьком нації», «батьком-отаманом» і т. д., але як батько своїх дітей він або дисфункційний (архетип Ґонти-«дітовбивці»), або умовно-символічний (Стусові «Листи до сина»). У кожному разі, на мікросоціальному рівні батьківство в українській літературі представлене слабо, свого «Домбі і сина» (чи бодай «Батьків і дітей») вона не породила, і не дивно: у колоніальній-бо культурі всі «батьківські» інститути (освіта, військо, спадкове право і т. д.) лежать по стороні колонізатора, «своєю» залишається тільки територія «дому» — материнська. Тому пані Косачева, яка могла покинути новонароджену Лесю на руки чоловіка й податись на півроку до Італії зцілятись «од анемії» (мовою сучасної медицини — од постпологової депресії), у фокус цієї культури на правах «великої Матері» все одно потрапляє, раз «учила дітей української мови», а батьківська жертовність П. А. Косача, який, не здаючись на няньок, спеціально взяв відпустку, щоб доглядати за грудним немовлям (див.: Косач-Кривинюк О. Вказ. праця. — С. 885—886), — жертовність, котру Леся Українка засвоїла, так і хочеться сказати, «з батьківським молоком» (sic!) як етичну норму, — безтурботно виноситься за дужки як щось «культурно безвартісне».

вернуться

619

Див.: Франко І. Передмова // Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. — Львів: Укр.-Руськ. вид. спілка, 1906. — С. 8—9.

вернуться

620

Повірмо тут на слово М. Славінському, Лесиній першій amitie amoureuse, на якого, схоже, мати справила свого часу чи не сильніше враження, ніж дочка, і під цим враженням він лишився на все життя: «Сила Олени Пчілки залежала не від того, яких політичних переконань вона трималася, навіть не від її літературних заслуг, що їх вона безперечно мала. Сила її була в її індивідуальності» (Славінський М. Заховаю в серці Україну. — С. 344).

вернуться

621

О. Косач-Кривинюк, свідомо усуваючись від оцінки Олени Пчілки як культурної діячки («не з моєю кебетою писати про неї в цілому об'ємі її значення для української культури». — Вказ. праця. — С. 36), її портрет у родинному інтер'єрі відтворює, натомість, таки надзвичайно опукло. Зокрема, в пам'яті малих Косачат лишилося багато «людей, що брали участь в аматорських гуртках разом з нашою матір'ю, але мало хто з них подобався дітям. Може, тому, що мати була тоді дуже гарна, інтересна молода жінка і могла багато кому подобатися, а діти звичайно не люблять навіть зовсім невинних материних зальотників» (Там само. — С. 38). Ця «дитяча ревність» у «Камінному господарі» озивається голосом Командора, коли він невміло допитує Анну після сцени з Дон Жуаном в альтанці («Чого ж було стояти на колінах? — Кому? — Та вже ж йому тут перед вами! — Не навпаки? — кепкує Анна. — Ну, то про що ж розмова?»), і взагалі образ дому, в якому «королева» постійно сяє «на людях», «як біла хвиля, у хибкому танці», а «король» на задньому плані «спокійно», «мов камінь», забезпечує всьому цьому блискові й ряхтінню тривкий фундамент (NB: не тільки матеріальний!), є в «іспанській драмі» таки недвозначно косачівський.

вернуться

622

Як багато важив для Олени Пчілки цей зрежисований нею диспут, у якому «малий Михась навіть переспорив Іловайського», видно з її «Автобіографії», де вона з гордістю переповідає цей епізод (Спогади… — С. 86). Шкода, що наші дослідники ніколи не завдали собі труда «оцінити мізансцену»: з одного боку, Д. І. Іловайський — один із стовпів російської історіографії, автор офіційного гімназійного підручника з «русской истории», чоловік, за свідченням його нерідної внучки Марини Цвєтаєвої (див. її автобіографічну повість «Дім біля Старого Пимена»: так дві найбільші письменниці двох літератур виявляються пов'язані між собою за логікою вже й не житейською, не історичною, а прямо міфологічною!), котрий у балачку навіть із рідними дітьми й внуками заходив виключно для того, щоб екзаменувати їх з історії (М. Цвєтаєва наводить свої з «дєдушкою Іловайським» розмови: «„В гімназії вчишся?“ — „Так“. — „З якого підручника?“ — „З Виноградова“. (Варіант: Віппера). — Невдоволене: „Гмм…“», на чім «розмова» й кінчалась), — історик не просто монархічної, а так-таки чорносотенної складки, запеклий ненависник «жидів» і «інородців». З другого ж боку — на сорок років молодший Михась Косач, якого до гімназії, на «русскую историю» за Іловайським, навмисне не віддають і до 5-го класу вчать удома за іншою, маминого виробу програмою, — і в зайшлій між цими двома дискусії (sic!) про Червону Русь Іловайський змушений скласти зброю, тільки й сказавши матері: «О, это у вас растет какой-то дока», — а хлопчик ще й відмовляється від такої чести («Не то что дока, а просто очень любит читать книги по истории Украины»), либонь відчувши з маминого настрою, що це «екзамен» не йому, Михасеві. І справді — це Пчілчин поєдинок із її багаторічним, в особі Іловайського, противником — імперським шкільництвом, це вона вивіряє ефективність своїх навчальних методик, це її перемога, яка каже про неї куди більше, ніж усі наші неопоганські славословія «великій Матері».

вернуться

623

«Адвокатові Мартіані» — першій драмі Лесі Українки, де в центрі уваги опиняється, сказавши за Л. Толстим, «думка сімейна» (на цю тему прецікаво задумувалася в неї ще одна п'єса — «Родина Бажаїв», — але з неї, на жаль, лишилась написаною тільки перша сцена), — одну з версій такого «ненатурального материнства» (при якій материнський обов'язок приноситься в жертву громадському) представляє Альбіна, мати недужої Люцілли: «…Я кидала те хворе немовлятко / для служби вірі, я його труїла / своїм перегорілим молоком. / Ой, я її струїла ще в утробі / своєю кров'ю, що горіла палом / надземних поривань!..». Наступні десятиліття відкинули нашу колоніальну літературу назад у домодерну фазу, так що і в 1990-ті pp. заризикована авторкою цих рядків у романі «Польові дослідження з українського сексу» «спроба поглянути на матір не як на символічну фігуру, що уособлює більш-менш обов'язковий набір рис <…>, а як на індивіда, на людину», чиї «материнські якості не безвідносні» до її особистости (Агеєва В. Жіночий простір. — С. 226), була сприйнята як чиста «єресь» і «дисидентство», — так, ніби на календарі в нас була епоха Марка Вовчка, а Олена Пчілка й Леся Українка ще не народилися.

вернуться

624

Цит. за: Шерех Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. — Т. II. — С. 27.

вернуться

625

Цит. за: Сварник Г. Кілька штрихів до ідейної біографії Дмитра Донцова // http://www.franko.lviv.ua/ Subdivisions/um/um1/Dokumenty/3-svarnyk%20halyna.htm