Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 79

79

Принаймні один серйозний висновок методологічного характеру наш читач із цього мав би засвоїти: що до кожного написаного Лесею Українкою слова треба ставитися з тою максимальною («релігіозною», авжеж!) увагою, з якою ставилася до кожного даного слова вона сама, —  с л о в о  л ю д и н и  л и ц а р с ь к о ї  к у л ь т у р и  з а в ж д и,  з а  в и з н а ч е н н я м,  є  «с л о в о  ч е с т и», і самим своїм підписом (=«чесним ім'ям») автор засвідчував принципову готовність у будь-який момент відповісти за написане/сказане перед будь-якою інстанцією, до сакральної включно. Я б не стала наголошувати на цьому моменті, якби його розуміння в сучасній українській культурі не було так драматично закаламучене досвідом радянського й пострадянського «дискурсу брехні» із його велемовною тавтологічністю й пустослів'ям. Зміна чуттєвости позначилася не лише на предметі літератури, звузивши діапазон переживань героїв, — вона позначилася й на стилі, тобто на ставленні автора до писаного ним (=даного ним) слова: це слово втратило характер «слова чести», і до великої міри наш смак зі шкільної лави розбещено власне такою «безчесною»,  с в а в і л ь н о ю  літературою («Права без обов'язків — то сваволя»!) — літературою слів, «кинутих на вітер», тобто не обтяжених жодною персональною відповідальністю (=«обов'язком»!) автора за їхній зміст. Спектр такого свавілля надзвичайно широкий — від бездумного вживання готових вербальних кліше («чужих слів») задля «звукового шуму», «заповнення порожнечі», і до перекручувань та фальсифікацій, якими буквально кишить наше інформаційне поле й за які колись у «порядному товаристві» відмовляли від дому. Ця девальвація публічного слова й породжена нею інерційна бездумність читання (ковзання очима по всякому тексту як потенційно «безчесному») складає, либонь, чи не найфатальнішу перепону між сьогоднішнім читачем і класичною спадщиною, і доки серед літературознавців не буде прийнято на правах аксіоми, що Лесю Українку треба читати інакше, ніж, скажімо, П. Загребельного чи О. Гончара, доти ми ненабагато більше в ній і вичитуватимемо — і не лише в ній. (Літературознавець, що у своєму «благому намірі» посмертно «помирити» Лесю Українку з І. Карпенком-Карим не кліпнувши оком заявляє, ніби К. Квітка в публікації 1914 р. «міг переплутати» останнього з якимось іншим Карпенком[697], не розуміє, що цим «безчестить» не лише К. Квітку — «переплутавши» його з сучасним журналістом або «критиком», який, без сорома казка, заробляє собі на життя «рецензіями» на книжки, котрих не розгортав, — а й Лесю Українку — припущенням, ніби вона могла носити ім'я чоловіка, здатного публікувати неперевірені відомості як достовірні!) Діти «культури свавілля», ми, непомітно для себе, продовжуємо розігрувати трагедію Дон Жуана: адже ж Дон Жуан, нотабене, цілий час держиться в «іспанській драмі» виключно тим «словом чести» (verbatim, «на чесному слові» держиться!), яке дав був Долорес разом із обручкою і яке підтвердив їй на прощання («Я ніколи вас не зраджу»), — тільки зламавши своє слово (віддавши Анні персня), він перестає бути «тим самим» Дон Жуаном, втрачає тожсамість і робиться тим, ким його й хоче бачити Анна, — замінним на іншого, ерзацом Командора: тепер і його «можна сплутати» — «безчесне» маніпулювання словами відкриває шлях до такого самого маніпулювання людьми.

Це справді блискучий здогад Лесі Українки, точно передбачена нею затальноцивілізаційна тенденція на століття наперед: там, де слово — дане, промовлене, написане, — втрачає вагу «слова чести», зараз же позбувається визначености й світ людини — втрачається опертя, дійсність усувається з-під ніг, починає «текти», як у кафкіанських «перетвореннях» («перетворення» Дон Жуана в дзеркалі — це вже прямий крок до кошмару Ґреґора Замзи!). І тоді, дійсно, нема різниці — Дон Жуан чи Командор, К. Квітка чи сучасний газетний писака, Леся Українка чи Олесь Гончар: всі замінні, бо всі — «люди без властивостей», «незаменимых людей нет!» (Сталін). Ширше про це піде мова в наступному розділі, а тут я поки що тільки виставляю ті розпізнавчі «межові знаки», за якими нам належить відрізняти культуру Лесі Українки і її оточення від пізніших (і тогочасних!) «інокультурних» домішок. Час тепер підбити перші підсумки.

Ми встановили смисл  с п а д к у  як центральної для цього культурного типу етичної категорії — під цим розуміється вірність заповіданому попередниками («предками велебними», «світочами свого народу», як сказано в баладі «Граф фон Ейнзідель») шляхові «посвячених» — шляхові жертовного служіння «Святому Духу» (духовному визволенню людини — народу — людства). Повсякчасне «нагадування»-імпульс від предків нащадкові — «Ми лицарі всі без догани й страху, / Ми в серці ховали не марну пиху, / А цноти, що зрощує слава» («Граф фон Ейнзідель»), — набуває конкретних історико- й соціокультурних координат, коли порівняти його з характеристикою шляхти у французького соціолога А. де Токвіля, чи не найвидатнішого з теоретиків аристократичного республіканізму, з чиїми працями був добре знайомий М. Драгоманов[698] (факт тим прикметніший, що на Заході Токвіля по-справжньому «відкрили» щойно в XX ст.): «Клас, який стільки сторіч ішов на чолі суспільства, в цьому тривалому володінні незаперечною величчю набув певну гордість душі (власне цим пояснюється зневага до зовнішніх перешкод! — О. З.), природну впевненість у своїх силах (пор.: «коли ти  м о ж е ш, то се вже досить для жінки з косачівського роду» — О. З.) і звичку бути об'єктом загальної уваги (звідки й вищеописана культура самовладання, ввібраної «у кров» дисципліни[699]. — О.З.) — звичку, що робила його точкою найбільшого опору в суспільному організмі»[700] (курсив мій. — О. З.). Виділене курсивом — це і є ті «цноти, що зрощує слава», тобто, кажучи по-геґелівськи, позарелігійні («чисті») форми шляхетсько-лицарської суб'єктивности, тільки що в культурі нашої «локальної спільноти» вони «релігіозно» підкорялися, як головному життєвому вектору особистости, «принципу лілеї» — не «до себе», а «з себе», назовні, на самовіддачу: це «цноти», призначені допомагати служінню. Як це відбувається, добре видно з листа Лесі Українки від 8.12.1904 р. — тоді вона приймала рішення (з якого, на щастя, нічого не вийшло) пожертвувати не багато не мало, як безумовною, для митця, надцінністю — власним «Орфеєвим даром» (sic!), змінявши літературу на журналістську роботу, і ось як вмикається при тому шляхетський психокомплекс в усій красі:

«Звістка про „оскудение“ України аж до Матушевського-редактора вразила мене так, що я подумала-подумала — та й смальнула телеграму Славинському, щоб рекомендував мене в редактори „Южных записок“!.. Даремне представляв мені Кльоня весь риск сього проекту (NB: „рисків“ більш ніж досить — і власному здоров'ю, й матеріальному благополуччю родини, вже не кажучи про такі, за її власним слівцем, „благоглупості“, як житейський комфорт… — О. З.) <…> коли діло зладиться, то я таки  м у ш у  їхати. Мені досадно, щоб вважалось, ніби українців-літераторів „просто нема“, і досадно, щоб і такий, хоч не український, та все ж сприяючий і поки що єдино можливий орган зовсім уплив з наших рук. <…> Те, чого я  н і з а щ о  не зробила б ради конвенансів або фальшивих гордощів, я  м о ж у  зробити ради того, чому служила ще з дитячих літ (NB: значить, таки присягала „служити“, — інакше такими заявами Леся Українка б розкидатися не стала! — О. З.). Я не скажу, щоб мені се було легко, я почуваю, немов дві великі сили тягнуть мене в різні боки і розривають, <…> та що робити — c'est plus fort que moi» [12, 124].

вернуться

697

Див. прим. 73 до розд. VI (в електронному варіанті — прим. 531. — Примітка верстальника).

вернуться

698

Див. про це: Лисяк-Рудницький І. Драгоманов як політичний теоретик // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 304.

вернуться

699

Це, між іншим, проголошено як девіз ще у Шевченка: «Нічого, друже, не журися! / В дулевину себе закуй, / Гарненько Богу помолися, / А на громаду хоч наплюй!» («Хіба самому написать…»), — тут та сама військово-аристократична апологія «панциря» («дулевина» — то не що інше, як Українчина «твердая криця», високоякісна гартована сталь), ношеного, наслідком віками виробленої «звички», вже й «на самоті», безвідносно до «загальної уваги» («громади»).

вернуться

700

Токвіль А. де. Давній порядок і революція / Пер. з фр. — К.: Юніверс, 2000. — С. 102.