Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Москалець Костянтин - Страница 25

25

Зблисне у грудях кристал невідомою гранню — Впіймано промінь, послання, уловлено звістку Мовою ангелів. Високогірня вітчизна чиста і вічна. («Знову — це буйне шаленство…»)

Чи не внаслідок отакої виразно прочутої приналежності до високогірньої вітчизни у віршах Людмили Таран з'являється неприхована і, сказати б, ранньохристиянська відраза до грішного падолу, де безупинно розширюється «майдан залежності і рабства», «де сюжети облич — як олжа, що з усіх проступає шпарин…» Гострі доторки безсмертя й позачасся формують відмінний від поширеного штиб чуттєвості та моралі, коли еротична насолода постає ієрофанією («Гарячим язиком — по шовку…»), одночасно викликаючи непереборне почуття провини перед ангелами, котрі «почувши наші стогони любовні, Зіжмакались зі страху, як папір». З часом здобутий досвід коливань між крайнощами вихолоняє в прозору перлину сталості й знову-неторканості, в остаточну свободу:

Я — вільна від самої себе, І в тиші строгій і стрункій Я чую: ангели на небі Перегортають сторінки Книжок улюблених. («Я — заспокоїлась. Я — тиха…»)

Довершений закон свободи відкриває для душі нові потреби — скажімо, потребу смирення, тримаючи її в повсякчасній готовності до відгуку на вищі поклики й незримі провідини:

Не озиратись — озиватись: в пітьмі, у сяєві софітів, У натовпі, самотині — я скинусь, Отче мій, мов риба. Бо що в мені моє? Скелет? Чи дихання моє в легенях? Чи кров у венах? Тільки нить Незрима, що сягає неба. («Я знаю, Господи: щодня…»)

Свобода від самої себе — це нова тотожність, не менш правдива за зужиту попередню. «Книга перевтілень» сприймається як відверта сповідь про сходження, про болісне й солодке прилучення до таємничих джерел душі, які, на відміну від скороминущого Его, підвладного змінам, старінню, смерті, залишаються постійними, юними й безсмертними. Таке прилучення, однак, не означає розлучення з буденними планетами людей. Навпаки, тільки воно й дає змогу пильної любові до найнепомітніших, найминущіших виявів тутешнього перебування. Відстороненість утворює простір, де сакральними та святковими постають усі речі та явища: від колоній моху в Карпатах — до пралісу темної папороті в Грузії, від ніжних пахощів дитини — до благісного, всепрощаючого розчулення, викликаного звуками улюбленого блюзу або ж тими перетвореннями, що відбулися в тобі:

…Раювання — це вертикаль. У цих синкопах, що стискають горло, — Вітчизна. Похмуре море, Mare terrebrarum, Відхлинуло. І простір — непорочний. Ангеларій. Сферична таїна, що розрослась До вічности. («Улюблений блюз…»)

«Книга перевтілень» Людмили Таран є вагомим внеском до сучасної української поезії. Її місце на поличці — поруч із не менш цікавими збірками Ірини Жиленко, Наталки Білоцерківець, Теодозії Зарівної, що з'явились останнім часом. Тут немає ексгібіціоністського «розверзання ложесн», яким зловживають ті, кому взагалі нічого сказати й показати, ця поезія достатньо герметична, щоби відлякати так званого «масового» читача. Натомість вона сповна відкрита для тих, хто зважується на самостійне прочитання й осмислення. Безмежна ніжність і лякливість, раптова мудрість і екстатична відвертість віршів Людмили Таран іще не раз спонукатимуть повертатися до них, перечитувати, перевтілюватись і хтозна-чого почувати себе щасливим.

Переживаючи непомірне тепер

Нова збірка поезій київського поета Олеся Ільченка «Міста і острови» — п'ята за рахунком у його творчому доробку. Перед цим були «Зимовий сад» (1991), «Сузір'я Ас» (1993), «Інакший краєвид» (1997) і, після семирічного мовчання, книга вибраних фото та віршів «Аркуші» (2004). «Аркуші» з'явилися незадовго перед «Містами і островами», одразу привернувши увагу поціновувачів поезії оригінальним авторським задумом: вірші тут чергувалися з раритетними світлинами київських архітектурних пам'яток, які щезли з міського ландшафту протягом останніх десятиліть, не витримавши дикунського наступу цивілізації скоробагатьків. Щемка ностальгійна домінанта, властива «Аркушам», була викликана незворотністю щезання краєвидів дитинства та юності; її ж таки ми впізнаємо на перших сторінках «Міст і островів». Але цього разу ностальгійний щем породжений значно драматичнішими катаклізмами, тими, що зрушують зі своїх місць серця, а не будинки. Йдеться про смерть найдорожчих людей, про цю нестерпну й неминучу абетку, котру кожний із нас мусить вивчати протягом усього життя, наперед знаючи, що останньою виявиться «я», навіть тоді, коли застосуєш магію дзеркальної граматології або спробуєш символічно обміняти букви кирилиці та літери латинського алфавіту:

a. дід помер 1969 року b. мамин тато прожив 84 роки c. бабуся відмучилася d. друга тяжко нездужала перед тим e. мами не стало через хворобу f. батько жив би ще якби g. зрозуміло чия тепер черга h. все одно дивно стати першим у шерегу і. коли запитують хто крайній j. пошепки відповідаю к. образливо не вмерти а все забути l. може все ж таки там зберігають пам'ять m. яке відчуття взяти із собою n. до граду небесного о. до островів пекельних

Пам'ять не просто збирає померлих за одним столом («Сиджу у колі померлих…»); вона зводить докупи життєвий світ людини, загадковим, непіддаваним аналізові чином створюючи цілі серця з розрізнених на позір відчуттів, дум і подій. Пам'ять є Словом, котре вимовляється одним подихом, а отже, вона є щасливою амнезією, гостро необхідним забуттям законів морфології смерті. Тому для поета життєво насущним виявляється питання про збереження дару особистої, нерозщеплюваної пам'яті там — «у занебессі, у потой-зір'ї». Адже зберегти пам'ять — означає з-цілитися самому й одночасно врятувати своїх померлих. Тому якось незручно трактувати книгу Ільченка, зокрема її першу частину «Нічна станція», як збірку суто художніх творів. «Нічна станція» є мініатюрною книгою в книзі, нагадуючи радше молитовник сучасної світської людини, а молитва, за слушним зауваженням Бахтіна, належить до вчинків, а не до художніх творів. У «Нічній станції» феноменологія того, що/хто помирає та відсторонений, подеколи навіть іронічний опис незаангажованого спостерігача змінюється причетністю того, хто поминає. Поминання як реальне застосовування пам'яті й слова виходить за межі латентного стану відчуження, вибухаючи сплеском несамовитої любові до того, кого більше нема («Як дивно згадується там…»). Констатуючи наявність інфраструктури смерті, котра обсновує життєвий світ і спорадично стає видимою, Ільченко свідомо виопуклює найнеістотніші з її прикмет («Після стояння на цвинтарі всі пожадливо сьорбали гарячий капусняк»), щоби зненацька застати те, що залишається в тіні як неможливе уявне: ототожнення з померлим: