Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин - Страница 20

20

(1990–1991)

Це навіть не вірш

Я не помер, не треба цих плачів, не треба розтинів покинутого тіла. Я у свічаді за спиною, у свічі, я не помер і нетля не згоріла. Стою, сміюсь до тебе, — не журись! Ми ще побачимось і я вам заспіваю, бо скільки між світами не блукаєш, а все ж сюди повернешся колись. …А ти читай тим часом і молись, безкровні жертви квітнуть на світанні. Усі мої обіцянки збулись, тож збудеться і перша — чи остання.

Нічні пастухи буття (1991)

А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.

Євангелія від святого Луки, 2.8

Людина — пастух буття.

Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»

Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці             сліпі, непроглядні ночі! Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!

Вілій Москалець, «Нічні пастухи»

* * *

холодний падолист вологі пасма диму сурма над водами проклятими і міст далеко в небі сяє аметист розкішного утраченого риму далеко рідний край стрункі його собори і сніг далеко — чистий золотий і триєдине втілення мети і вічні голоси дітей знадвору ти знов поквапився воскреснути — і от заранні пошуки добірного народу не принесли сподіваного плоду побільшивши число земних марнот що ж виплекай безсоння і святкуй сяку-таку нікомуненалежність і збережи невитрачену ніжність очікуючи смерть свою гірку

Єва

простоволоса й боса ти стоїш на вітрі з ароматом помаранчів довкола землі світяться вигнанчі вуста самі про себе шепчуть вірш і ти не хочеш повертатися туди де голос люблячий прокинутись благає життя теперішнє й тутешнє — сон без краю тебе ніхто не зможе розбудить

Храм

І

                                    Василеві Івашку

Я цілу ніч не спав. Густої тиші мед точився спроквола на землю березневу; я по рядку пригадував сонет, якого написав Микола Зеров. І догорала свічка як на зло, дрімали по кутках сумні примари, життя нікомуненалежне пропливло, мов сірий дим над valle lacrimarum[2]. …А вже коли займалося на світ і очі відмовлялися від зору, сонет згадався — суто Партеніт, стрункий так само, вічний і прозорий. ІІ

                                    Олесеві Ільченку

Гербату п’ю. Надворі ніч густа. Далеко гори, і вуста, і доня. Сніг випав, сніг тихесенько розтав у Богових натруджених долонях. А вірш Сашків із голови не йде, і, затуляючи його, мов свіжу рану, усміхнено повторюю оте: «Як хороше летіти так до храму…»

Молитви до чужого

І             Кручуся, як мертва сорока з фіалкою в дзьобі. Її підвісили за лапки, перед входом, вершники.             «Костику» — і мертва пташка, яка крутиться на вітрі з чотирма сходинками, відбиваючись у ошатній вітрині зі срібними причандалами.             І тільки фіалка, що обертається вкупі із тілом, ще свідчить про воздаяння рубінової крові, ущерть налитої до фіалу. II Аякже, вежа, добре обтесане каміння,             переходи, балкони, ґалереї,             вежа, покрита ґонтою, і висока,             і, знову ж таки, самотня — між             хмар, які течуть на північ, друзки,             двох-трьох вибухів сонця забутого,             призабутої радості і вміння. Задля того, щоб потім довше блукалося             Галереями, балконами, переходами             від одного місячного сяйва до             іншого. — У розкинутих, як жінка, квітучих             абрикосових галузках, що були             перш ніж ти оселився тут і заходився тужити, на вежі, аякже. III             І ця незвична трава, така трава надвечір, коли вже поїхала остання електричка на північ, а ти тільки посміхався, передчуваючи люте безсоння, якого не буває у трави, такої трави, такої тихої-і-лагідної, наче голос мами, що запитує, чи купив я мінеральної води, а вслід за цим надходить звістка про чиєсь самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець- два, хто скільки може, хто скільки хоче, — трава така от, незвична, зелена, густа, перша і остання. вернуться

2

Долина сліз (латин.).