Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро - Страница 19

— Відпочивати не час. Швидше, швидше, а то весна закінчиться!

Ми з Мулою не хотіли, аби весна минула до того, як ми скопаємо город, і тому починали працювати з подвоєним завзяттям.

Коли нарешті велика ділянка була скопана, ми розмітили її, поробили грядки, порозсипали добрива та якісь піґулки проти бур'яну, а наша дівчина саджала насіння.

Вона була спритна, мов білочка.

Згодом вона взялася вчити Мулу пекти смачні тістечка й тортики, а за кілька днів, коли в Мули почало виходити, дійшла черга до мене та до моїх книжок. Вона спустилася до мого льоху, до моєї занедбаної словесної лабораторії, обнюхала мої книжки, показавши відстромленого великого пальця і сказавши: «Супер!.. Особливо ця ванільна», і взяла кілька на ніч почитати.

Приходу наступного ранку я чекав так, як не чекав ще жодного ранку у своєму житті. У мене навіть тремтіли руки! Річ у тім, що, крім мене, моїх склеєних книжок ще ніхто на світі не читав. Мула був неписьменний, а коли я кілька разів спробував почитати йому вголос, він дуже швидко засинав, навіть сидячи із розплющеними очима, і потім годі було видобути з нього хоч якусь думку.

Отже, зранку я чекав на Неї, як ніколи ні на кого не чекав. А вона не з’являлася зі своєї кімнати.

Уже минув час сніданку, а її все не було, і я чомусь подумав, що наша дівчина зачиталася моїми книжками: читає й нічого не помічає. Я послав до її кімнати Мулу, а сам зійшов до свого підвалу.

За кілька хвилин вона спустилася до мене, потягуючись і радісно позіхаючи:

— Доброго ранку! Давно так чудово не спала!.. Знаєш, після твоїх книжок такі кольорові сни!..

Я зрадів.

— Ти не ображайся, — продовжила вона, — але самі книжки, ну… не дуже добрі… погані. Це тому, що ти ліпив їх із чужих слів. Ліпи зі своїх — так вони виходитимуть значно кращими. Я відчуваю.

— Дякую, — сказав я і раптом зауважив, що в цьому завжди темному льосі стало ясно, мов удень.

Наша дівчина була світла, ніби сонечко.

Ми взяли її з собою нарешті, щоби розкрити перед нею нашу найбільшу таємницю — нашу Нейздісненну Мрію.

Ми з Мулою повели нашу дівчину в місто, і дорогою вона все дивувалася, чого ми такі незвично мовчазні й таємничі, і сміялася з нас, а ми були врочисті, передчуваючи, як вклякне зачудовано вона, побачивши ЦЕ.

Ми довели нашу дівчину майже до рогу двох великих вулиць, і я попросив її заплющити очі.

— О, та це буде сюрприз! — вигукнула вона. — Та що ж це таке?!..

Ми обережно підвели нашу дівчину до скляної вітрини і попросили тепер розплющити очі.

Вона розплющила та зайшлася сміхом:

— То оце і є ваша Велика Таємниця та Нездійсненна Мрія?.. Машина?.. Це ж дурниця! І навіщо вона вам потрібна?.. Дир-дир-дир… — наша дівчина закрутила уявне кермо та натискала уявні педалі. — Ви — малі діти!

— Ні, — відказали ми з Мулою, — ми придурки.

— Хіба? — з іронією зауважила вона. — Ну, та що, я буду переконувати вас у протилежному? — вона махнула рукою. — Ходімо, сьогодні ще слід прополоти наші грядки…

Коли ми повернулися додому, на нашому городі стояла якась велика вантажівка з ніби невеликою телевізійною вежею на ній. У центрі вежі була влаштована вісь, ця вісь оберталася, занурилася в землю й буравила дірку в нашому городі. Поруч із вантажівкою ходило троє дядьків-робітників.

Ми підійшли до них ближче й зупинилися, здивовані.

— Навіщо нам дірка в городі? — запитав я в робітників.

Один із них зареготав, другий стояв мовчки, а третій, що порався в кабіні, крикнув:

— Воду шукаємо!

— Геодезисти, — сказав Мула.

— Ідіоти! — вигукнула наша дівчина, кинувшись зі стиснутими кулачками до робітника, що стояв мовчки. — Ви не бачили, що це був город!?.. Наш город!

Тоді мовчазний робітник теж зареготав і сказав:

— Вам заплатять.

— Ходімо, — мовили ми з Мулою нашій дівчині, — все одно тепер з ними нічого не зробиш.

І ми втрьох пішли до хати, де все одно було чути дирчання мотору, що обертав вісь із буром, який свердлив дірку в нашому городі.

А через ніч раптом прийшов той день — сонячний весняний день, клятий день — день, коли вбили Продавця лотерейних квитків.

Вона прокинулася так рано, що коли прокинулися ми, вона вже начаклувала силу силенну фантастично смачнющих тістечок та яблучних пирогів. Мула сам не подужав би понести їх на ринок, і я взявся йому допомагати. За якісь дві години ми розпродали все це і поверталися назад щасливі, бо в нас були гроші, а ще ми вже знали, що надокучливого Продавця лотерейних квитків більше не буде. Ця новина огорнула наше невелике село вмить, бо вона з тих новин, які навіть не слід передавати із уст у вуста — вона носить себе сама. І знову ж таки, нас із Мулою, як і всіх, цікавило: хто наважився убити Продавця лотерейних квитків?..

Наша дівчина чекала нас на порозі нашого будинку. Вона була усміхнена і промовила:

— У мене є для вас новина.

— Знаємо, — відповіли ми, — нема цього набридайла — продавця квитків.

— Як! — вигукнула вона. — Цього гладенького пузанчика?!.. Невже він більше не завітає до нас?! — і зразу стала сумна.

— Ти хіба не чула? — здивувалися ми з Мулою. — Усі вже знають.

— А я хотіла сказати, що поки вас не було, приїжджали люди від якогось Великого Боса і пропонували за цю хатинку десять тисяч.

— Невже! — вигукнув тоді я. — Вона ж не коштує більше тисячі!

— Я сама здивувалась, — відповіла наша дівчина, — та ті люди сказали, що тут побудують торговий центр.

— Я не продам нашої хати й саду, — сказав я.

— Продаси, — заперечила наша дівчина. — Усе одно продаси. Вас змусять. Великі боси не відступають… А тепер я повинна йти від вас. Дякую, що були гостинні.

І ми не почули від неї більше жодного слова — вона негайно від нас пішла: спустилася зі сходинок ґанку, покрокувала далі стежкою до вулиці й вулицею, не обертаючись.

Вона пішла від нас.

Мені й Мулі стало так погано, що ми навіть не змогли її наздогнати, та мені здається, ми знали, що колись той клятий день настане, і ми розлучимось із нашою дівчиною; ми передчували це, бо не могли про це думати. Придурки ж бо не вміють думати. Вони вміють лише передчувати.

Вона від нас пішла. Я пам’ятаю той день до найменших подробиць, і тепер, коли ми з Мулою летимо в прірву, він кипить у моїх очах виставкою кольорових картин. Здається, я зміг би відтворити розташування й обриси всіх хмар на небі того дня, і я переконаний, що запам’ятав усі зірки в ніч опісля.

Мула і я не спали, хворіли цілий день і ніч до ранку. Мула напік пляцків, і це були пляцки горя. Їх неможливо було їсти, на них неможливо було дивитися без сліз: так багато він вклав до них нашої журби, солі, перцю і ще якоїсь гидоти.

Я палив надворі залишки своїх зліплених із чужих слів книжок, а Мула над ранок зник і повернувся аж по обіді. Зі собою він приніс коробку, а в ній — із десяток згорнутих трубочками ґумових жінок.

— Навіщо це? — поцікавився я.

— Замість неї, — відповів він. — Покладемо їх у її кімнаті.

Ми довго, до потемніння в очах, червоніючи, дмухали в цих жінок, напомповуючи їх повітрям, а затим занесли до кімнати нашої дівчини, поставили й посадовили в усіх закутках. Мула запихав одну жінку навіть під ліжко і, коли це робив, знайшов під ліжком кілька зім’ятих лотерейних квитків.

— Дивись, наша дівчина грала в лотерею, — сказав Мула.

— Ці квитки — усе, що лишилося в нас від неї, — додав я.

Ми поклали їх на її тумбочку. Ми чекали, що наша дівчина повернеться. Але вона не повернулась ані через день, ані ще через день, і тоді нам із Мулою стало зрозуміло, що всі ці десятеро мовчазних ґумових жінок в її кімнаті не замінять нашу дівчину.

Я вийшов у яблуневий сад, де вже другу добу сидів на дереві, виглядаючи її, Мула, і сказав:

— Мула, вона не повернеться.

— Я знаю, — відповів він, — але я сумую.

— Я теж, — мовив я. — Треба її знайти.

— Її не можна знайти! — гукнув він мені зі своєї старої яблуні. — Вона ж не загубилася. Вона пішла!