Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро - Страница 2

Мар’яна відкладає ганчірку і неквапом обдивляється паросток. «Як?!.. Я ж у суботу прибирала!.. Козора короткорова… корова короткозора… Пересадити в горщик», — і Мар’яна стала розмірковувати над наступним питанням: «Хто мені паркет розбере?» Думка просто зрізати, вирвати паросток навіть не виникала в Мар’яни, і якби її спитали: «чому?», відповідь була б проста й по-дитячому правильна: «Воно ж живе. Жити хоче, як ми».

Наступного ранку з дверей випав складений аркушик паперу. «Ну нарешті!» — промайнуло в Мар’яни майже з полегшенням. Проте розгорнувши, вона впізнала чергове «особисте» запрошення на курси антицелюлітного масажу й позбавлення зайвої ваги.

Спустившись поверхом, жінка сміливо натиснула ґудзик дзвоника, інтуїтивно впевнена, що це безрезультатно й тому безпечно. Почекавши хвилю і, справді, не розпізнавши в квартирі жодних рухів, Мар'яна вже збиралася йти, коли двері помешкання навпроти відчинились. Виходила старша жінка з онуком, допомагала йому витягти торохкітливий барвистий велосипедик. Мар’яна привіталася, поцікавилась, куди поділися сусіди з «першої» і, діставши відповідь від онука, що округлив очі і викрикнув: «Умерли!», а від старої з фальшиво-солодкою усмішечкою: «Не знаю, не виділа сьогодні, і вчора не виділа…», дещо здивована, попрямувала надвір. Позаду чувся дзвінкий дитячий голос, що запитував російською:

— Ба-а… а ба?.. Куда люди после смерти деваются?

— Нікуди. На удобрення. На удобрення йдуть, — злостиво відгиркувалась стара.

З пересадкою несподіваного мешканця була морока. Мар’яна не наважувалась самотужки розібрати старий паркет. Це було рівнозначне тому, щоб розрити якийсь гробівець, порушити табу, а в бібліотеці, на роботі, колектив підібрався зі старих дівиць. Лишень прибиральниця «тьотя Аля» мала пенсіонера-чоловіка, який колись був учителем музики і раз або двічі на рік підтягував струни розхлябаної бібліотечної «України». Просити його розбирати трухляву підлогу Мар’яні було незручно. Звичайно, вона розказала всім про дивовижний паросток у кімнаті, і це було темою розмов на наступні півдня. Усі пригадували випадки зі свого життя, коли насінини проростали у найнесподіваніших місцях: у порожньому слоїку, на запилюженій шафі, під умивальником. Хтось навіть перегорнув підшивку газет і знайшов повідомлення, що в Мексиці спори якогось кактуса проросли в тілі дівчинки, яка ним вкололася.

Зрештою, Мар’яні порадили розколупати мостини кухонною сокиркою.

Поволі піднімаючись сходами на свій другий поверх, жінка почула стукіт й побачила учорашнього сантехніка, що тарабанив до її дверей. Мар’яна зупинилась і вперла руки в боки.

— Я ключ тут не лишав? — похмуро прогудів сантехнік, завваживши господиню.

— Ключ?

— Ну, газовий такий, залізний, — він показав, ніби ріже щось, тримаючи обіруч за вушка великі ножиці.

— Не бачила, — Мар’яна перегородила собою сходи. — І трояк свій не бачила. А от кран, за який ти горівку пив, бачила. Він тече. Так що давай, заходи.

— А не вийде.

— Чому?

— Я без інструмента…

Розкрутивши змішувач голіруч, сантехнік тихо вилаявся, стиснув зуби, впрів, заґвинчуючи, і змішувач запрацював як належить.

— Чарку? — запропонувала господиня.

Він хижо вишкірився.

Мар’яна поманила його рукою в кімнату, увімкнула світло і вклякла на мить. Паросток був уже вдвічі вищим, ніж вранці, і грубшим!

— Оце? — дядько без усяких емоцій заглянув під стіл. — Зара зріжем.

— Та ні, — ледь оговталась жінка. — Я хочу, щоб ви паркет розібрали і викопали його з підлоги, з корінцями.

— Е! Тут чарки мало…

Невдовзі мостини безжальною чоловічою рукою було розкидано, і навіть незворушний сантехнік був подивований і чухав потилицю, озвучуючи те, що Мар’яна й сама чудово бачила:

— Пані, а його не можна витягти. То балка проросла.

Рослина розсунула не тільки паркет, а й пробилася поміж старих дощок, що лежали під ним. Стебло заглиблювалося таки значно нижче, і при неяскравому світлі люстри можна було бачити, що воно виходить із коричневої масивної поверхні. Наче свіжа гілка від кострубатого стовбура.

— Тіко відпиляти, пані…

«Але як!? Балка — просушена й просмолена дубова колода, захищена від гниття й будь-якого шкідника, що лежить тут уже понад сотню років!..»

— Та-а, тоді ше не робили залізобетон… — лунав у повітрі коментар сантехніка.

— А що буде, як лишити його рости?

— Не знаю. Будете мати дерево… Ну, то я сходжу, пилку візьму, а ви туво… ехе-х… — дядько дуже пластично й виразно потримав у руках невидиму пляшку, підтримуючи її пальцями за горлечко.

— Обійдешся. А за ключем за тиждень приходь. Може, знайдеться.

Він пішов, а Мар’яна всілася на мамине високе ліжко, зібране, як і любила мати: у головах пір’яна подушка із вишитими хрестиком великими червоними квітами. Тичинки у квітів чорні, а стебла — чорно-червоні. Мар’яна наспівала «червоними і чорними…», і кутики її очей зблиснули. «То, може, душа мами так говорить…»

Мар’яна злізла з ліжка, підсіла навпочіпки до рослини і знизала плечима. Паросток став темнішим, подібним на свіжу гілку, роздвоївся. За формою листя Мар’яна не змогла визначити вид. Вона, щоправда, зналася на деревах не краще від загалу, але була певна, що це саме дерево. Не квітка, не кущ. В українському фольклорі душі можуть перекидатись на дерева.

Уранці, зачинивши за собою вхідні двері, Мар’яна відчула нестерпний запах. Чим нижче вона спускалася сходами, тим важчою ставала концентрація. Ніби Мар’яна рухалась не під’їздом, а зверху-вниз власним організмом, поступово наближаючись до того місця, де смачні наїдки перетворюються на предмет погорди й уникання. Місцем апогею виявився простір під сходами, де лежала купка, наче видушена з велетенського тюбика. Протяг ворушив кількома зім’ятими папірцями з характерними заглибинами від пальців. То були списані олівцем аркуші блокнота, і це чомусь видалося Мар’яні неприродним.

Лихословлячи на адресу істот, що часом справляли свої потреби в парадному, яке не замикалося, жінка вийшла на сонце. Вітер котив колами сміття. На асфальті бавились діти: кидали волохату китицю, намагаючись влучити у надбиту кришталеву вазу. Мар’яна підійшла до крейдяної лінії:

— Діти, ви не бачили чужого, що в під’їзді біди наробив?

Сміх:

— Ми нє дєті. Ми пацани.

— А то не чужий, — закричав малий у футболці з написом «Shevchenko», — то його папа! — він показав пальцем на Мар’яниного сусіду з першого поверху, і обидва хлопці негайно почали бігати одне за одним, а ще за мить — битися.

— Припиніть!! — наказала Мар’яна. — Припиніть мені негайно!! — вітер підкотив до її ніг колись білу, а тепер сіру від бруду китицю, певне, з дівчачої шапочки. Мар’яна легко копнула її, китиця несподівано пружно відскочила і не без допомоги вітру втрапила всередину вази.

— Відєл!? Відєл!?.. — закричала компанія, і всі, включно з тими, що билися, наввипередки помчали до кришталевого «кошика».

«Окремо взяті відірвана китиця і надбита ваза — це смуток. Та в грі — це задоволення… А сир куплю в тієї охайної жінки…»

Коли Мар’яна повернулась з роботи, перед дверима її очікувало двоє чоловіків. Один був подібний на розвідника Штірліца, з вольовим обличчям, стрімким поглядом і сивиною на скронях. Його супутник був молодим і числився, певне, простим роботягою. Мар’яна колись бачила обидвох. Солідний чоловік пояснив Мар’яні, що він інженер ЖЕКу, і хотів би подивитися на її дерево. Мар'яні мужчина сподобався.

Отож, він став навколішки біля дерева, що було вже з метр заввишки, посвітив ліхтариком у шпарину біля його основи, хитнув головою й присвиснув.