Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 17

— Рабовласник, — зауважую я, спостерігаючи за тим, як працюють жінки.

— Добре платить, — заперечує дама. І після короткої паузи додає: — Дурні вони.

— Але ж він добре платить?

— Дурні, — повторює Мод. — За десять років вони вже ні на що не будуть здатні.

— Ну, потім вони вийдуть заміж.

— Авжеж. Щоб слугувати іншому чоловікові, який навіть не платитиме.

Розмова припиняється, бо одна з цих дуреп приносить нам на величезній таці все, що замовила моя дама, їсть вона, як і завжди, з апетитом.

— І все-таки ви мене дивуєте, Мод, — кажу я під кінець вечері.

— Тим, що не запросила вас до своєї кімнати?

— Йдеться не про мене. Ви ж не можете бути цілодобово тільки службовою особою.

— А я й не казала, що здатна на такий подвиг.

— Ви мене дивуєте, — повторюю я. — Не уявляю вас в сімейній чи в інтимній обстановці. Дивно, чи не так?

— Нічого дивного. Така обстановка для мене справді незвичайна.

— А ви, часом, не…

— Ні, — заперечливо хитає головою Мод. І, зітхнувши, додає: — Вічна історія. Якщо жінка не звертає на вас уваги, ви вважаєте її лесбіянкою.

— Ясно, — киваю я. — Жінка-холостячка.

— Ви читаєте й такі романи?

— Боюсь, що ви переоцінюєте мою ерудованість.

— Я б замовила морозиво, — змінює тему розмови дама.

— А каву?

— Каву для вас.

Отже, настала черга для десерту, і Мод знову на якийсь час виключається з розмови.

— Може, ви й сильні в риториці, та все-таки ви мене дивуєте, — повторюю я, витримавши паузу.

— Просто я жінка.

— А як же тоді народжуватимуться діти?

— Навіщо їх народжувати? Щоб готувати до атомної смерті? Чи для того, щоб населення планети скоріше становило двадцять мільярдів?

— Я не замислювався над цими питаннями.

— Ще б пак! Адже ви не народжуєте. Приходите, берете, що вам треба, і йдете далі. А біль залишаєте для жінки.

— Ви цього зазнали?

— Ледве не зазнала. Вчасно зрозуміла, що мені треба й чого не треба, під час свого першого і, сподіваюсь, останнього шлюбу.

— Все-таки шлюб вас не обминув.

— Атож, не обминув. Бо ми як мавпи, недарма від них походимо. Інші прагнуть шлюбу — то й ми прагнемо і думаємо, що шлюб — це альфа й омега життя. І навіть зазнавши гіркоти сімейного ярма, все одно вдаємо, наче купаємося в щасті, навіть думаємо, що шлюб — це й справді щастя, тільки нам особисто не пощастило. І не знаємо, що всі інші, так само як і ми, тільки прикидаються щасливими. Наслідуємо одне одного, й. не більше. Так само, як мавпи.

— Це від Сеймура, — констатую я. — І не намагайтеся заперечувати. Це від Сеймура.

— Думаю, що ви даремно згадуєте ім'я цього чоловіка, — майже люб'язно зауважує Мод. — Коли б ви знали його краще, то зрозуміли б, що він ніколи не став би вести зі мною таких розмов.

— Ви по вуха закохані в нього, — знову кидаю я пробну кулю.

— Я поважаю його.

Нарешті хоч одна істота, що любить Сеймура. Він тримався за Грейс, а та показала йому язик. Ця закохана в нього, а він має її за ніщо. Звичайна історія.:

— Яке безглуздя, — каже Мод, немов прочитавши мої думки. — Людям здається, що вони сходяться, а насправді вони розлучаються. Не можуть жити окремо, не можуть існувати одне без одного, і водночас вони нічого не значать одне для одного, ну геть нічого! А взагалі, якщо мені потрібен чоловік, його знайти неважко. Але ж я не можу кожного кретина пускати до себе в ліжко.

— Дякую за комплімент, — кажу я.

— Я не вас мала на увазі. Ви — особливий випадок.

— Особливий не я, особлива ситуація.

— Це одне й те саме. Треба діяти за розкладом. І за вказівками. Ви вже випили каву?

— Майже.

— Тоді розрахуємось.

Видно, що розмова ця її і втомила трохи, і розважила. Розрядила атмосферу цього нудного очікування. Чекати — важка професія.

Виходимо з бару в готель. Дама, як завжди, супроводжує мене до дверей кімнати, щоб я, бува, не загубився в коридорі.

— Гадаю, хоч раз ми могли б порушити і інструкцію, і нашу самотність, — пропоную я, просто аби щось сказати.

— А ви нахабніший, ніж я гадала, — зітхає Мод. І додає: — Тільки порушуватимемо її в моєму номері. Не у вас.

— Хіба у вашому номері немає підслухувальної апаратури? — запитую я.

Знову зітхання:

— Альбере, ви переоцінюєте вагу своєї особи в цій ситуації. Гадаю, що в даний момент вам цілком вистачить мене як апаратури.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Треба підскочити в Майнц, — через два дні каже мені Мод.

Нарешті хоч щось.

— Підскочити чи переїхати?

— Підскочити, Альбере. Збирати багаж зайве.

Ранок дощовий і туманний. У цьому гірському краю раннє літо нагадує ранню осінь. Ми квапливо залізаємо в «мерседес», а важкі дощові краплини вже глухо тарабанять по даху кузова.

Перетинаємо містечко вздовж, протискаючись заповненою автомобілями Майнцерштрассе. Рух тільки на шосе. Тротуари порожні. В цьому маленькому містечку відстані такі великі, що з центру на околиці всі дістаються тільки машинами.

— Туман… — констатує дама, коли ми виїжджаємо з міста.

— …І темрява, — додаю я. — Все, як у нашій з вами історії.

Щодо темряви я трохи перебільшив, але важкі вологі хмари облягли все небо, і здається, що вже вечоріє. З туманної сутіні блимають фари зустрічних автомобілів.

— Радійте темряві, Альбере, — радить мені дама. — Після темряви завжди настає світанок.

— Так, але не для всіх. Кажуть, люди найчастіше вмирають уночі.

Мод не відповідає, вона напружено дивиться вперед — там поворот, з-за якого вихоплюється машина з потужними фарами. Мод зменшує швидкість, автомобілі розминаються.

— Ми зупинимося в готелі? — питаю я.

— Звичайно.

— Але ж у мене немає паспорта.

— Вже є. В моїй сумочці.

— Мабуть, його місце не у вашій сумочці.

— Навпаки, саме там, — не ви, а я товчуся біля адміністраторів, — відповідає дама. І додає наче здивовано: — Ви й досі мені не довіряєте?

Звивистою дорогою видираємося кудись угору. Туман попереду стає прозорим і синюватим, як розведене молоко, а потім зовсім розсіюється. Ліс зникає, натомість з'являються темно-зелені луги, над якими здіймається легка пара. Дощ припинився.

— Вас чекає знайомство з однією жінкою, — повідомляє Мод. — Треба було сказати вам зранку, щоб ви взяли новий костюм, та я не зробила цього з ревнощів.

— Певно, нова секс-бомба.

— В даному випадку це не зовсім те. Але не виключаю, що вона вам сподобається.

— Тільки якщо вона схожа на вас.

— Цілковита протилежність. У всіх відношеннях.

— В такому разі, не сподобається. Ви навіть не помічаєте, як разом з паспортом ви привласнили й моє серце.

— Не люблю брехунів, — бурчить Мод. — Хоч таку брехню іноді приємно слухати. Особливо коли вона не дуже груба.

— У брехні часто буває доля правди.

— Будемо сподіватись.

Вродлива, хоч і не богиня, порядна, хоч і не свята, відверта, хоч і не порушує службових інструкцій, — ця жінка — справжня знахідка для такої, як я, людини, звиклої мати справу із співрозмовниками, які кажуть зовсім не те, що думають. Така не встромить тобі ніж у спину. Хіба що Сеймур накаже їй порішити тебе.

«Будемо сподіватись» — ці трохи скептичні слова, здається, стали для неї звичними.

Тієї ночі, коли я вперше прийшов до Мод у кімнату, вона сказала:

— Ця деталь залишиться між нами, гаразд?

— Я не припускав, що ви соромитеся Сеймура.

— Соромлюсь. Але не в тому розумінні, як ви думаєте. Я не звикла порушувати дисципліну.

— Він наказав вам триматися від мене на відстані?

— Казав, щоб я була насторожі.

— Ну, тепер вам уже не доведеться бути насторожі. Маленька таємниця завжди зближує людей.

— Я теж сподіваюсь, тільки не тішу себе особливими ілюзіями.

Той факт, що вона тримає мій паспорт у своїй сумочці, не дуже надихає.