Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 39

— Про які ускладнення ви торочите, шановний! Ваше свідчення, коли виникне така потреба, буде пред'явлено тільки Райєнові, а Райєн зовсім не зацікавлений роздзвонювати про це.

— Може, воно й так, але…

— Так, без «може» й без «але», — уриває мене господар. — І ще одне: треба заздалегідь повідомити мені про день і час укладення угоди. Якщо справа дійде до угоди.

— Це справа нескладна.

— Всі складності, як завжди, лягають на Томаса. А ваша справа нескладна. Тільки дозвольте попередити: я не такий недовірливий, як Райєн, і на відміну від нього довіряю людям. Та якщо вам ненароком спаде на думку обманути мою довіру, будьте певні, що на вас чекатимуть ускладнення значно серйозніші за ті, яких ви намагаєтеся уникнути.

— Цього можна було й не казати, — кидаю я. — Ви могли б уже зрозуміти, що я волію працювати з такою людиною, як ви, ніж з такою, як Райєн.

— Мені дуже приємно, якщо це так, — киває Томас і схвально кліпає очима. Потім переводить погляд на заповнені скриньками полиці й каже: — Сподіваюсь, що ви не змушуватимете мене порпатися в цьому старому мотлосі. Я приготую для вас дещо набагато сучасніше. І в значно більшій кількості!

Візит до Сеймура цього разу зовсім короткий і діловий, без філософських відступів та історій про двох цапів. Місце зустрічі — знову квартира Мод, але господиня порається на кухні, чим і обмежується її участь. Переказую майже буквально розмову з Томасом, поки Сеймур міряє кроками кімнату, і наповнюючи її тютюновим димом.

— Мені здається, що ми нарешті поставили операцію на рейки, — констатує американець, коли я закінчую.

— На рейках теж трапляються нещасні випадки, — зауважую я.

— Облиште про це. Обговоримо детальніше можливі варіанти вашої зустрічі з Райєном. Ця зустріч, певно, вже не за горами, Майкле.

І ми обговорюємо варіанти, а потім переходимо до легкої печері, яку приготувала Мод, так що я аж насамкінець ледве встигаю кинути репліку, що вже давно крутиться на язиці:

— Ви не казали мені, що до фактури доведеться додати ще й моє власноручне свідчення. Певно, не припускали такого вибрику з боку Томаса?

— Припускав, звичайно, але не хотів передчасно вас лякати.

— Вичікували, коли я буду на все готовий.

— Ви ніколи не будете на все готовий. В цьому ваше лихо. — . І все ж оце харакірі в формі письмового самовизнання…

— Коли б ви тільки знали, яким набридливим ви іноді буваєте! — зітхає Сеймур. Потім поблажливіше додає: — Не турбуйтеся, Майкле. Я не примушуватиму вас писати. Я вже вам казав: обіцяти — ще не означає виконати. Принаймні в нашій професії такого правила немає.

Під час розмови Сеймур холодно доброзичливий. Жодного натяку на мою недавню спробу втекти, наче такої спроби й не було. Навіщо дратувати мене напередодні зустрічі з Райєном.

Зустріч з Райєном… Я й досі не певен, що вона відбудеться.

Через два дні під час нашої вечері в «Лавальє» Мод повідомляє:

— Раджу вам, Альбере, лягти сьогодні раніше й добре виспатись.

— Облиште свої медичні поради, — бурчу я. — Краще скажіть: коли й де?

— В кабінеті головного шефа, звичайно. Рівно об одинадцятій. Його контора міститься у Франкфурті, отже, ми виїдемо звідси о дев'ятій.

І от ми знову у Франкфурті. Чудовий липневий день, тобто сонячний і спекотний. Мод залишає автомобіль на подвір'ї паркінгу, неподалік від імпозантної цегляної будівлі, до якої-мені належить увійти через п'ять хвилин.

— Фірма на другому поверсі, — інструктує мене дама. — Скажете, що йдете в об'єднання, цього досить. Нагадую ще раз: після переговорів Райєна бажано вивести. Запропонуйте йому разом пообідати чи випити. Ось вам запасні ключі від автомобіля. Він у вашому розпорядженні…

— Не перевтомлюйтесь, — спиняю її. — Ви вже втретє повторюєте мені одне й те саме.

Масивна бронзова табличка на другому поверсі з лаконічним написом: «Семсон. Запасні частини».

Мені відчиняє секретарка старого зразка, тобто не дуже молода й не дуже приваблива.

— Мені призначено зустріч.

— Як доповісти?

Подаю свою візитну картку.

— Будь ласка, зачекайте тут.

Вона робить гостинний жест у бік вузенького холу, мовби запрошуючи мене посидіти, й зникає у дверях. Я не сідаю з тієї простої причини, що сісти тут можна тільки на підлогу. Обстановка досить неприваблива. Масивні металеві двері сталево-сірого кольору, плакати із зображенням велетенських, гвинтів, зубчастих коліс і шарикопідшипників.

Секретарка старого зразка повернулася.

— Проходьте, — запрошує вона. — Двері в глибині коридора, будь ласка.

Наступний етап — секретарка самого Райєна. Це вже жінка не старого зразка, хоч і не нового, швидше перехідна ланка між двома зразками. А точніше — літня дама з сивиною, яку я недавно бачив на віллі у Томаса.

— А, містере Каре, — вона, усміхаючись, показує на ще одні двері. — Вас чекають.

Нарешті я в святилищі. Нічого спільного з показними імпозантними кабінетами з товстими килимами й масивними меблями. Приміщення невелике, але кожний сантиметр раціонально використаний. Переважно для металевих запчастин сірого кольору. Шафи, стіл, стільці, рама, вікна, абажури — все металеве. Виняток становить хіба що сам господар. Можливо. Будемо сподіватися, як каже Мод.

Спершись ліктями на письмовий стіл, він нагадує в цей момент не стільки сталевий болт, скільки черепаху. Довга шия з маленькою голівкою, що жваво рухається туди-сюди. Кістлявий ніс з горбочком, осідланий окулярами в золотій оправі, крізь скельця яких поблискують маленькі чорні очиці. Панцир скроєний з отого класичного матеріалу, що зветься англійською фланеллю, звичайно, також сірого кольору, як і все інше в цьому кабінеті, що нагадує вогнетривкий сейф.

Пихата черепаха з іронічним тоном. Я розумію це з першої ж репліки:

— Я до ваших послуг, містере.

Промовивши ці слова неприємним скрипучим голосом, шеф змінює позу й постукує кістлявими пальцями по письмовому столу, даючи зрозуміти, що вільного часу він не має.

— Щоб вам не набридати, я склав у письмовому вигляді щось на зразок заявки, — кажу я і дістаю з портфеля аркушик паперу, одержаний від Мод. — Ідеться про…

— … Про запасні частини, — квапиться підказати мені Райєн.

Тон скрипучого голосу означає: багато не базікай, — тому я замовкаю. Господар схиляє свій ніс з горбочком над заявкою, наче й не читає її, а нюхає. Здається, в нього гарний нюх, бо він робить це дуже швидко.

— Заявку можна виконати, — блимає на мене окулярами шеф.

— Чи міг би я довідатися про ціну?

— Цілком природна вимога.

Райєн дістає з кишені авторучку й звичним жестом накреслює на аркуші кілька цифр і подає його мені. Як я й сподівався, претензії господаря набагато вищі, ніж у Томаса.

— А знижка?

Черепаха дивиться на мене трохи здивовано, наче збирається запитати, яка це ще знижка, потім неохоче гугнявить:

— Звичайні десять процентів.

— Десять процентів навіть за цей пристрій? — здивовано вигукую я, роблячи жест, ніби цілюся з карабіна.

— А менші запчастини? — запитує Райєн, у свою чергу роблячи жест, немов стріляє в мене з автомата. — А найменші й найдефіцитніші? — І уявний автомат поступається місцем уявному пістолету. — Боюсь, що в мене немає часу вести далі розмову, — кидає нарешті черепаха, нагадуючи мені, що ми не на базарі.

— А в мене, на жаль, немає зайвих грошей, — відповідаю я, підводячись.

Певно, моя артистична гра справляє враження, бо Райєн каже трохи поступливіше:

— Я вас розумію. Вам теж хочеться зекономити. Тільки ж фірма не моя, я не можу робити як мені заманеться.

Він замовкає, немов оце тільки зараз обмірковує, як же бути далі, потім витягує вперед шию й пропонує:

— Залиште мені ваше замовлення, я в спокійній обстановці детально вивчу його. Завтра в такий же час я дам вам точнішу відповідь.

І щоб я не подумав, що торг повториться, різко відкидає назад свою маленьку голівку й виголошує: