Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев - Страница 46

— Протилежна сторона й досі мовчить, — коротко повідомляє американець. Він клацає запальничкою, затуливши вогонь долонями, й на мить з темряви проступає його обличчя, осяяне жовтим полум'ям.

— Про який зв'язок ви мені розповідаєте, коли жодного разу не скористалися радіо!

— Навпаки, скористався. Один-єдиний раз. Учора. Довідався, що документи наших з вами досліджень передано куди треба.

— Тим-то ви такий спокійний.

— Я завжди спокійний, Майкле. Набагато спокійніший за вас. Ви тільки прикидаєтеся спокійним і робите це досить уміло, та все це — маска.

— А я й не заперечую вашої переваги щодо цього.

— Йдеться не про перевагу. Людина завжди спокійна, коли знає, що їй нема чого втрачати.

— Людина завжди має що втрачати.

— Можливо. Але все залежить від того, наскільки дороге тобі життя. Ви ніколи не розглядали самогубство як особисту проблему?

— Звичайно, ні.

— Так я й думав. Вам бракує для цього уяви.

— Те, що я дурний, ви вже натякали не раз, — кажу я, спостерігаючи, як то з'являється, то зникає його обличчя, коли спалахує й гасне оранжевий вогник сигарети.

— Дурість справді могла б служити вам найбільшим виправданням, — бурчить Сеймур. — Тільки ж ви не дурний. Ви — фанатик.

— І це я вже чув.

— Але не втямили. З давніх-давен рід людський поділяється на скептиків і віруючих. Тільки не думайте, що оті, другі, — привілей лише вашого суспільства. Віруючі й фанатики — цього наброду скільки завгодно і в нас. Дехто й досі вірить у Христа, інші — у перевагу білої раси чи в історичну місію Америки. Одні стовбичать у церкві, другі лінчують негрів, треті карбують крок під музику військових маршів. Усе це добре знайоме мені, аж остогидло.

— Але ж люди різні, і вірять вони в зовсім різне.

— Звичайно. Та хіба має значення те, в яку ілюзію вірять — у вашу чи в нашу? Всі ці ілюзії можна перелічити на пальцях однієї руки, і всі вони однаково дурні. Недоумство людства відтворено і в його ілюзіях. Кілька безглуздих химер про рівність чи перевагу, про величність бога чи могутність людини.

Темрява не заважає мені встановити, що моя чарка порожня. Намацую пляшку, а поруч неї й відерце з льодом, і знову готую два-три запаморочливих удари для свого зголоднілого шлунка. Судячи з шарудіння на протилежному боці столу, Сеймур робить те саме.

Недокурок американця повільно описує червонясту параболу й ронить на підлогу кілька дрібних іскор, немов згасаючий фейєрверк. Потім клацає запальничка, і в темряві знову зринає бліде, трохи похмуре обличчя.

— Для вас не існує істин, — під'юджую я опонента. — Існують тільки химери.

— Істини якщо й існують, то поза вашим світом, поза світом віруючих. Ваші «істини» в лапках — ви одержали їх без особливих зусиль, як гарні діти легко одержують молитовник для церковної служби.

— Мушу вам признатися, що я ні від кого не одержав жодного молитовника.

— Одержали, як і всі фанатики. Одержали, бо всяка релігія, н тому числі й ваша, примушує своїх послідовників передусім проковтнути один-два постулати. Для набожних це існування бога, для нас — існування класової боротьби, прогресивного розвитку, людської могутності. Чи ви станете переконувати, що ці «істини» встановили самостійно й перевірили їх на практиці?

— Думаю, що я і сам встиг дещо встановити.

— Не думаєте, а уявляєте. Цей світ, Майкле, відкрили по ви й не ваші комуністи. Він виник ще до вас. Усі суспільства були двоїсті, вони базувалися на принципі: «ми й інші». І тому що «ми» завжди грабували «інших» — якщо «інші» не грабували «нас», — то між «нами» й «іншими» завжди існувала смертельна ворожнеча. Так було і, всупереч вашим наївним надіям, так буде й надалі.

— Однак, бувало, наставали й зміни.

— Ви не можете збагнути, що людство за самою своєю суттю двоїсте, що людське суспільство розвивається шляхом поділу, так само, як амеба. Авжеж, як амеба, тільки ще агресивніше. Одна частина відокремлюється від другої й накидається на неї, щоб знищити її й залишитися єдиною.

— Я не знав, що антагонізм у суспільстві — це закон природи.

— Отже, не знаєте азбучної істини. Антагонізм — це загальний закон, не тільки закон суспільства. Без антагонізму не було б магнетизму, полюсів, гравітації, електрики з позитивними й негативними зарядами матерії і антиматерії, світла й темряви, руху всесвіту, та й всесвіту взагалі.

— А я гадав, що людина створила свій людський всесвіт не внаслідок закону гравітації, а виходячи з логіки своїх розумових критеріїв, — зауважую я.

— Значить, ви ідеаліст, — відповідає Сеймур, і його недокурок знову окреслює плавну параболу. — Соромно такому, як ви, бути ідеалістом, Майкле. Ця мікроскопічна пліснява, що її ви величаєте людським суспільством і що виникла на корі мікроскопічної планети — так, так, нікчемна пліснява! — не може розвиватися за якимись самостійними законами, відмінними від законів великого всесвіту.

В розмові, якщо цю суперечку можна назвати розмовою, настає пауза: цей тип своєю риторикою завжди збиває мене з пантелику. Я не філософ, не дуже обізнаний з теоріями. Відчуваю, що він десь помиляється, та не можу встановити, де саме, тим більше що операція вгамування голодного шлунка досягла третьої чарки.

Так, цього разу операція розвивається успішно, я вже близький до блаженного стану невагомості; прохолодний вітерець, що струмує з вікна, — гарний додаток до крижаного віскі, і взагалі є всі умови для того, щоб опуститися в крісло й перестати сушити голову над питанням, де я і що мене чекає. Але цей тип дратує мене своєю риторикою, і я не маю наміру поступатися перед ним останнім словом.

— Гаразд, Уїльяме, — бурмочу я трохи згодом, — зважаючи на те, що ви не тільки поліцейський, а ще й професор, то, може, поясните мені, як проявляється ваш антагонізм у суспільстві, де немає експлуататорів і експлуатованих?

— Можу, тільки не уявляйте експлуататора неодмінно фабрикантом, а експлуатованого — робітником цього фабриканта.

— Спробую.

— В такому разі ви легко зрозумієте, що за будь-яких умов одні керуватимуть, а другі залишатимуться підлеглими,, одні одержуватимуть більше, другі — менше, одні міркуватимуть так, а другі — інакше…

— Одні працюватимуть краще, а другі — гірше, — продовжую я за нього. — Тільки це ще не антагонізм.

— Поки що ні, але згодом обов'язково стане антагонізмом, — заспокоює мене Сеймур. — В основі всієї людської діяльності лежить безмежна жадібність. Старий Ніцше називав її волею до влади, та він просто схильний все опоетизовувати. Воля до влади, зрештою, це жадоба володіти, нагромаджувати, якнайбільше грабувати. Тварина годується, але не робить запасів…

— Дз-дз-дз… — чемно озиваюсь я. — Ви забули про бджіл, Уїльяме. А ще про мурашок.

— Навіть вони не запасаються більше як на один сезон. А з людиною щось сталося, і її природний інстинкт самозбереження переродився у жадібність, вона тягне все, в тому числі речі, зовсім непотрібні для продовження роду.

— І як же ви пояснюєте ці аномалії? — цікавлюсь я.

— Як аномалії. Припускаю, що розвиток людського мозку не був біологічно запрограмований. Розвиток людського мозку і — це, власне, розростання пухлини. І те, що ви називаєте людським генієм, — звичайне ракове захворювання.

— Я вважав, що наш скромний інтелект все-таки наділений певними можливостями…

— Авжеж, порівняно з можливостями шимпанзе. Але це небезпечні можливості, Майкле. І зовсім некеровані. Щось на зразок атомної бомби в руках дурнів. Хіба так уже важко зрозуміти, що людський геній — це геній руйнування, що навіть тоді, коли щось усе-таки буде створено, воно неминуче зруйнується, бо до нього одразу ж простягнуться наші грабіжницькі руки або руки інших, простягнуться з вогнем і мечем, щоб перетворити все на руїни. Ваша велика історія — це музей руїн, дорогий мій. Кладовище — ото ваша історія.

— Саме ви енергійно взялися розширювати це кладовище…

— І ми, і ви…

— Будьте чесні, Уїльяме… Ми давно закликаємо: годі!