Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 25

Одначе Безіменні ніколи і нікому не відповідали.

Тенар і Гед увійшли до тунелю під Тронною Залою, піднялися сходами і вперлися у ляду в стелі. Вона була зачинена — Тенар завжди замикала її. Дівчина натиснула на пружину, яка підіймала віко, але ляда не відчинилася.

— Зламалася, — сказала Тенар. — Ляда замкнена.

Гед піднявся вище і спробував підважити віко спиною. Воно навіть не зрушилося з місця.

— Мабуть, ляда не замкнена, зверху її чимось пригнітили...

— Але ти зможеш відчинити?

— Спробую. Мабуть, і Косіль чекає нас там. З нею можуть бути стражники?

— Дюбі, Уато, можливо, ще хтось із євнухів — чоловікам сюди не можна...

— Я не зможу водночас накладати чари на ляду, протистояти Безіменним і стримувати людей, — сказав він твердо. — Доведеться шукати інший шлях. Спробуємо вийти через Невільницькі двері. Косіль знає, що вони не відчиняються зсередини?

— Знає. Колись вона сама розповіла мені про це...

— Отож, тепер за ними не пильнуватимуть. Ходімо туди!

Дівчина рушила вниз кам'яними сходами, що гуділи та бриніли так, ніби у глибині під ними хтось напинав гігантську тятиву.

— Що це тремтить?

— Не звертай уваги! — твердо сказав Гед і Тенар підкорилася.

Тунелями та сходами вони повернулися назад до жахливої печери Підмогилля. І там на дівчину навалився такий страшний тягар сліпої зненависті, що Тенар у нестямі здалося навіть, що то сама земля оскаженіла від люті, намагаючись живцем поховати її під холодними брилами. Дівчина аж зіщулилася від болю і заволала:

— Вони тут! Вони тут!

— Нехай же знають, що й ми теж тут! — вигукнув Гед, і патериця в його руках спалахнула білим сяйвом, розбризкавши по стінах сотні і тисячі діамантових іскринок.

Огорнуті осяйним серпанком, Гед і Тенар побігли навпростець через печеру, їхні тіні вистрибом мчали візерунчастими стінами, ховалися у мерехтливих нішах, падали на порожню розриту могилу. Пригнувшись у низькому тунелі, дівчина потягла чаклуна за собою, прямуючи до Невільницького входу. Їх і досі осявало сліпуче світло, кам'яні мури дрижали, а земля двигтіла під ногами. Раптом Тенар побачила перед собою неживе кам'яне обличчя і крізь підземний гуркіт до її вух долинуло одне-єдине слово, промовлене хрипким, невиразним голосом. Вона впала навколішки, і в цю мить Гедова чарівна патериця вдарила у бурий камінь зачинених дверей над її головою. Немов охоплене полум'ям, каміння спалахнуло білим сяйвом і розлетілося на друзки...

Саме займалося на світ. Перед очима втікачів блідо зажевріло небо, поцятковане поодинокими холодними зорями. Тенар підвела очі вгору, її щік торкнувся приємний свіжий вітерець. Вона й досі клячала між небом і землею, не в силах зіп'ятися на ноги. Постать чаклуна виразно вимальовувалася на блідому тлі світанкового неба. Нараз він обернувся і смикнув дівчину за руку, піднімаючи із землі. Його обличчя було чорним і перекошеним, як у демона. Тенар відсахнулась від нього і заволала не своїм голосом:

— Ні! Не руш мене!.. Геть!.. Забирайся! — і, судомно звиваючись, поповзла назад, у ревучу пащеку Гробниць.

Чаклун відпустив її руку і тихо промовив:

— Тенар, іменем тих уз, які ти носиш, я наказую тобі жити!

Вона побачила зоряне сяйво на каблучці Ерет-Акбе, яка була на її руці. Прикипівши очима до срібного оберега, Тенар підвелася, хитаючись, як мара. Потому взяла мага за руку і рушила за ним.

Гед і Тенар поволі сходили до підніжжя пагорба, а позаду них, із чорної вирви між скелями, долинав розпачливий, хрипкий рев зненависті та болю. Навколо хижо ворушилося каміння та стугоніла земля. А Тенар, як зачарована, не зводила очей із зоряного сяйва, що мерехтіло в неї на зап'ястку.

Вони вже дійшли до похмурої долини, що тяглася на захід від Гробниць. Дорога спиналася вгору.

— Поглянь... — раптом озвався Гед, обернувшись до Тенар.

Дівчина озирнулася і побачила, що вони опинилися на одному рівні з Могильними брилами, дев'ятьма монолітами, які стриміли над підземною діамантовою печерою. Ті брили, що стояли сторчма, зараз важко хиталися, наче корабельні щогли. Один із каменів дедалі вищав, немовби виростаючи з-під землі, а тоді нараз дрібно задрижав і гепнув об землю. На повалену брилу навхрест звалилася ще одна. Затремтів плескатий купол Тронної Зали, що чорнів за Могильними брилами на тлі вранішнього неба. Корчилися стіни древньої кам'яниці — її обриси розпливалися, наче глина у бистрій воді, й нарешті, здійнявши хмару пилу та уламків, Зала захиталася і з гуркотом гримнула додолу. Земля стугоніла і ходила ходором. А за мить пагорб судомно здригнувся і пустище між брилами Гробниць розпанахала глибока тріщина, роззявивши страшну пащу, в якій клубочилися хмари чорного пилу. Ті брили, що досі стояли сторчма, навально запалися у прірву. Відтак із ревом, який, здавалося, відлунював у небі, чорна вирва зімкнулася. Пагорб здригнувся ще раз і завмер.

Нажахана землетрусом, Тенар обернулася до чаклуна. Він стояв поруч. Дівчина вперше бачила його при денному світлі.

— Ти приборкав його, — сказала вона, і її голос після могутнього стогону землі бринів, як легіт поміж очерету. — Ти вгамував землетрус — гнів пітьми.

— Ми мусимо йти далі, — сказав Гед, обертаючись спиною до зруйнованих Гробниць. — Я стомився і змерз... — він спіткнувся, і Тенар узяла його за руку.

Обоє втікачів геть вибилися із сил. Повільно, наче двоє крихітних павуків, що повзуть по нерівній стіні, вони дибали вгору широченним схилом пагорба, доки не дісталися до порослого дикою шавлією перевалу. Осяяні вранішнім промінням, вони замилувалися горами, що височіли на заході, — сонце визолотило далекі вершини, підніжжя яких іще ховалося у фіалкових досвітках. Гед і Тенар трохи постояли, а тоді рушили далі, геть від Гробниць. І небавом зникли за перевалом, над яким займався новий день.

ЗАХІДНІ ГОРИ

Тенар прокинулася, ледве опам'ятавшись від нічного жахіття. Їй снилися Гробниці: вона блукала підземеллям так довго, що з неї почала відпадати плоть, і їй стало видно, як біліють у темряві голі кістки зап'ястків... Прокинувшись, дівчина відчула пахощі шавлії. Золотаве проміння сонця вдарило їй у вічі. Тенар одразу охопило радісне піднесення. Вона витягла руки з чорних рукавів мантії, сіла й озирнулася навколо з невимовним задоволенням.

Вечоріло. Сонце поволі ховалося за гори. Вітер хоча й ущух, але було досить холодно. Жодне шемрання не порушувало тиші. Промені призахідного сонця торкалися кожної галузки, золотавим павутинням мріли у повітрі. Тверді, як стерня, стебла пустельних трав кололи руку, якою дівчина спиралася на землю.

Чаклун лежав на голій землі, ліворуч від Тенар. Закутавшись у плащ і підклавши під голову кулак, він міцно спав. Уві сні його обличчя було серйозним, навіть трохи суворим. Друга рука Геда вільно лежала у грязюці під кущем чортополоху, всіяним дрібними шпичаками та сірим пухом. Чаклун і пустельний будяк. Рослина і сплячий чоловік... Це було дуже дивно, адже сила цього чужинця мало чим поступалася Одвічним Силам Землі, він розмовляв із драконами, словом приборкував землетруси. А зараз просто лежав долі, торкаючись рукою приземкуватого куща, і спокійно спав.

Нараз Тенар подумала про те, що життя у цьому світі є чимось набагато значнішим і загадковішим, ніж вона досі могла собі уявити. Небесне сяйво торкалося її запилюженого волосся, золотило стебла хирлявої трави, шавлії та будяків. Сутеніло. Із настанням темряви дедалі холоднішало. Тенар підвелася і заходилася збирати суху шавлію, ламаючи її міцне, грубе бадилля, яке супроти кволої травички здавалося справжнім деревом. Украй знесилившись, Гед і Тенар зупинилися у цій місцині пополудні, коли ще було тепло. Західний схил гори, з якої вони щойно зійшли, та кілька миршавих кущів ялівцю давали цілком пристойний притулок. Напившись води, втомлені мандрівці вклалися спати.

У вечірньому небі займалися зорі. Назбиравши оберемок хмизу, Тенар руками вирила яму в кам'янистому ґрунті, поклала туди купку сухого бур'яну та паліччя і викресала вогонь. Багаття спалахнуло майже одразу і невдовзі над ямою затанцювало рожеве полум'я. Смолистий димок легко звивався вгору. При світлі вогнища навколишня темрява здавалася ще густішою.