Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 30

— Я не хочу! — закричала Тенар. — Не зможу! Це неправда!

— А вже потім, — Гед провадив далі, стишивши голос, — я заберу тебе від принців і вельмож, бо серед них тобі й справді буде нудно. Ти надто молода і надто мудра. Я відвезу тебе на свою батьківщину, на острів Ґонт, до мого наставника Оґіона. Хоча він уже старий, проте має світлий розум і смиренне серце. Люди прозвали його Мовчуном. Оґіон живе у хатині серед височенних стрімчаків Ре-Альбі. Тримає кілька кіз і доглядає невеличкий сад. Щороку восени він сам-один подається в мандри навколо острова — блукає лісами, горами, долинами рік. Колись я жив у нього, ще коли був молодшим за тебе. Але, зрештою, мені забракло глузду залишитися там. Я пішов звідти, полюючи на зло, і таки вистежив його, авжеж... А ти прийдеш туди, щоби знайти притулок від зла, жадаючи свободи і спокою, щоби, зрештою, відшукати власний шлях у житті. І там твій ліхтар світитиме, не потривожений вітрами. Хіба ти не хочеш нарешті стати собою?

Між їхніми обличчями снували сірі клапті туману. Човен легенько погойдувався на хвилях. Навколо все ще стояла ніч.

— Гаразд, — погодилася Тенар, глибоко зітхнувши. І після тривалої паузи додала: — Швидше б уже дістатися туди...

— Все буде добре, крихітко!

— А ти хоча зрідка туди припливатимеш?

— Припливатиму, коли зможу.

Сяйво між ними згасло. Їх щільно оточила ніч...

* * *

Не раз сходило та заходило зимове сонце, не раз ясну погоду псували крижані вітри, доки "Світозор" дістався до Найдальшого моря. Спритно оминаючи торгові кораблі, Гед і Тенар перетнули жваві морські шляхи, минули Евалнорські протоки і, зрештою, прибули у Хавнорський порт.

Перед очима подорожан височіли білосніжні вежі славетного міста. На червоних дахах лежав сніг, а на щоглах сотень кораблів крижаним сяйвом виблискувала паморозь. Звістка про Гедове повернення неслася попереду їхнього човна, бо хто ж тут не знав червоного латаного-перелатаного вітрила "Світозора"? На засніженому березі зібрався велелюдний натовп, а в прозорому зимовому повітрі над головами хавнорців майоріли стяги.

Тенар у своїй чорній мантії непорушно сиділа на кормі човна. Час від часу вона позирала то на каблучку, що прикрашала її зап'ясток, то на строкату юрму, то на палаци, увінчані високими вежами. Та ось Тенар підняла свою руку вгору, і срібний браслет Ерет-Акбе заіскрився у сонячному промінні. З берега долинули радісні вигуки, які потонули у гомоні хвиль. Гед спрямував човен до причалу, і кільканадцять дужих рук ухопили линву, яку він кинув на пірс. Чаклун вистрибнув із човна і подав руку Тенар.

— Ходімо! — посміхаючись, мовив Гед, і Тенар, тримаючи його за руку, повагом рушила білими вулицями Хавнору. У цю мить вона була дуже схожою на дитину, котра повертається додому.