Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 4

Одначе встромляючи ноги у щілини між каменями, вилізти на стіну було зовсім легко — не треба й драбини! Якось навесні Арха та її подружка, дівчинка на ім'я Пенте, видряпавшись нагору, сиділи верхи на мурі, незважаючи на те, що в цю мить їм належало бути на горищі Великого Дому, серед інших дівчат, які там пряли і ткали вовну. Але сталося так, що Арха і Пенте (до речі, їм обом уже виповнилося дванадцять років) вибігли до криниці напитися води. А тоді Арха сказала: "Ходімо зі мною!" і повела подругу вниз до стіни. Невдовзі Великий Дім сховався за пагорбом. І тепер вони сиділи на мурі, теліпаючи босими ногами і розмовляючи про різні цікаві речі.

— Я так хочу побачити море! — мрійливо промовила Пенте.

— Навіщо? — запитала Арха, покусуючи вирвану з-поміж кам'яного мурування гірку стеблину молочаю.

Весна була в розпалі: з низькорослого степового зілля щойно осипався білий, жовтий, рожевий цвіт — землю встеляли зів'ялі пелюстки і крихітне летюче насіння. А віддалік, скільки засягало око, тяглося невиразне піскувато-буре пустище, впираючись на обрії у гори, помережані сріблясто-блакитним цвітом шавлії.

— Навіть не знаю... Просто хочеться побачити щось незвичайне. Адже тут так нудно! Ні подій, ні новин...

— Все, що відбувається у світі, починається тут, — відказала Арха.

— Воно-то так, але... Мабуть, мені цього замало! — Пенте посміхнулася. Її приємне юне личко просвітліло. Почухавши п'ятку об нагріте каміння муру, дівчина продовжила:

— Знаєш, по суті, я виросла на узбережжі — море починалося одразу ж за дюнами, що оточували наше село. І ми, дітлахи, бігали на берег бавитися. Якось далеко в морі ми побачили кораблі. Вони скидалися на червонокрилих драконів, а деякі судна й справді були прикрашені вирізьбленими з дерева драконячими головами. Кораблі, здається, поверталися з Атуану, але то був не карґадський флот. Наш староста сказав, що вони з Внутрішніх земель. Усе наше село зібралося на гребені найвищої дюни, щоби подивитися на ті кораблі. Втім, люди трохи боялися, що чужинці пристануть до берега. Але вони просто пропливли повз нас. Ніхто так і не дізнався, куди йшли ті судна... Хоча це, можливо, й добре: адже то були брудношкірі з чаклунських островів! А тамтешні люди знаються на чарах: зурочать — не встигнеш і оком кліпнути.

— Тільки не мене! — гордовито відповіла Арха. — Я б на них і дивитися не стала! Кляті відьмаки! Як вони взагалі наважуються так близько підпливати до Священних Земель?!

— Ет, пусте! Рано чи пізно всі стануть рабами Богокороля. Але я все одно хотіла би знову побачити море. Знаєш, у калюжах, які залишаються на березі під час відпливу, трапляються маленькі восьминоги, і вони біліють від страху, коли голосно на них крикнути. Онде, глянь! Манан іде! Мабуть, по твою душу...

Попід муром і справді плентався підстаркуватий стражник, визбируючи з-поміж рудої трави зів'ялі паростки дикої цибулі, добрячий жмут якої стирчав із його великої долоні. З віком Манан погладшав, а його жовтий голомозий череп аж лиснів під сонцем.

— Ховаймося на людському боці! — зашипіла Арха.

Дівчата спритно, наче ящірки, переповзли назовні стіни і причаїлися біля її підніжжя — з боку Гробниць ніхто б не зміг їх побачити. Невдовзі поблизу почулася важка хода Манана.

— Гоп! Гоп! Картопляний лоб! — глузуючи зі старого, пошепки озвалася Арха.

Стражник зупинився.

— Агов! — пролунав непевний голос. — Маленька? Арха?

Тиша.

Манан рушив далі.

— Гоп! Гоп! Картопляний лоб!

— А у нашого Манана навіть пузо картопляне! — підхопила Пенте.

— Гей, хто тут? Знову тиша.

— Ех-хе-хе, — тихо зітхнув стражник і неквапом подався геть. Коли він опинився біля підніжжя пагорба, дівчата знову вилізли на мур. Арха аж нетямилася від люті:

— От старий бовдур! Скрізь він за мною нипає...

— Мусить нипати, — резонно зауважила Пенте. — Його обов'язок — дбати про тебе.

— Про мене дбають ті, кому я служу. Я слухаюся тільки їх — і більше нікого! А всім отим старим бабам і підтоптаним бевзям до мене зась! Бо я — Єдина Жриця!

Пенте глипнула на Арху.

— Авжеж, — сказала вона тихо, — я це знаю, Архо.

— Тож нехай вони дадуть мені спокій! І не чіпляються.

Якийсь час Пенте сиділа мовчки, теліпаючи засмаглими ногами і вдивляючись у неозору далечінь.

— Ти чудово знаєш, що невдовзі сама владарюватимеш над ними, — нарешті тихо промовила Пенте. — Через два роки нам виповниться чотирнадцять і ми станемо дорослими. Щоправда, у моєму житті мало що зміниться — я служитиму при храмі Богокороля. А ось ти станеш справжньою Верховною Жрицею! І тоді навіть Тар і Косіль доведеться коритися тобі.

Арха нічого не відповіла. Вона сиділа зосереджена, насупивши чорні брови, і в її очах відбивалася небесна безодня.

— Нам уже, мабуть, пора повернутися? — промовила Пенте.

— Ще чого!

— Але про те, що ми десь повіялися, вже могли доповісти Тар. А крім того, скоро співатимуть Дев'ять Гімнів!

— Я нікуди не піду... І ти теж не йди!

— Тобі-то, може, й нічого боятися, а от мені перепаде... — важко зітхнувши, заперечила Пенте, але все-таки залишилася з Архою.

Сонце поволі хилилося до обрію. Вдалечині, посеред пологої рівнини, бекали ягнята — отара поверталася додому. Час від часу з пустища долинав духмяний весняний вітерець.

Коли Арха і Пенте повернулися до Великого Дому, решта дівчат закінчували співати Дев'ять Гімнів. З'ясувалося, що Мебет бачила втікачок, коли вони сиділи на "людському мурі", і доповіла про це своїй покровительці — Косіль, Верховній Жриці Богокороля.

Косіль, дебела жінка з грубими рисами обличчя, безбарвним голосом наказала дівчаткам іти за нею і повагом рушила кам'яним коридором. Вони вийшли надвір і схилом пагорба дісталися до храму Атуаха й Вулуаха. Там Косіль про щось перемовилась із Тар, високою і тонкою, мов бадилина, Верховною Жрицею Богобратів.

— Скидай сорочку! — зрештою, наказала Косіль Пенте, і коли дівчинка заголилася, жриця аж до крові відшмагала її скрутнем шорсткого очерету. Пенте терпіла побої мовчки, тихцем ковтаючи сльози. Її залишили без вечері й відправили до прядильні. Крім того, Косіль зажадала, щоби Пенте постила ще й протягом наступного дня.

— А якщо тебе ще хоч раз побачать на "людському мурі", — сказала жриця, — то це тобі не минеться так легко, як зараз. Ти мене зрозуміла, Пенте? — голос Косіль лунав тихо, але зовсім не лагідно.

— Зрозуміла, — відповіла Пенте і пішла геть, кривлячись від болю, якого завдавали їй криваві садна на спині.

Арха стояла поруч із Тар і бачила, як карають подругу.

— Тобі не личить лазити по мурах і поводитися, як дурне дівчисько, — напучувала її Тар. — Ти — Арха.

Дівчинка мовчала, насупивши брови.

— Краще б ти займалася тим, чим тобі належить займатися.

Арха глипнула на Тар, потім на Косіль, і в її очах кипіла така страшна лють, що годі й передати! Але Тар удала, що нічого не помітила. Навпаки, вона, немов під'юджуючи, нахилилася до дівчинки і прошепотіла:

— Ти — Арха. Не залишилося нічого. Все поглинули Вони!

— Все поглинули Вони! — відлунням обізвалася дівчинка. Відтоді, як їй виповнилося шість років, вона повторювала це щодня.

Тар стримано схилила голову, а відтак вклонилася й Косіль, відклавши убік скрутень очерету. Арха не відповіла на їхні поклони, але покірно повернулася і пішла геть. День добігав кінця: залишалося тільки повечеряти, прочитати вечірні гімни, накласти на двері священні слова і відбути щоденний Ритуал Несказанного, після завершення якого дівчата вирушали до своєї спальні і, доки не згасала єдина свічка, грали в різноманітні ігри. А відтак, уже вклавшись спати, вони ще довго перешіптувалися в темряві.