Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 7

— А навіщо?

Арха підійшла ближче і крізь чадну млу оглянула в'язнів. Кожен із них був прикутий за руку та обидві ноги до міцного залізного кільця, вмурованого в стіну. Коли хтось із бранців лягав на підлогу, йому доводилося задирати закуту в кайдани руку над головою. Скуйовджене волосся й бороди в'язнів злиплися від бруду, а їхні обличчя приховувала темрява. Нещасні були зодягнені у зотліле лахміття, давно немиті тіла нестерпно смерділи.

Дівчині раптом здалося, що один із бранців спостерігає за нею. Втім, вона не була певною в цьому. Натомість двоє інших чоловіків навіть не поворухнулися і не підводили очей.

— Це більше не люди, — сказала Арха, відвернувшись.

— Вони ніколи й не були людьми! Це демони, тварюки, позбавлені душ, які плели змову проти священного Богокороля!

В очах Косіль відбивалося червонясте полум'я смолоскипа.

Арха знову з острахом і цікавістю поглянула на в'язнів:

— І як це вони наважилися повстати проти божества? Хіба це можливо? Гей, раби, хто напоумив вас на злочин проти Богокороля?

В'язень продовжував дивитися на неї з-під чорного скуйовдженого чуба, проте нічого не відповів.

— Перш ніж відіслати в'язнів з Авабата, їм відтинають язики, — пояснила Косіль. — Не розмовляй із ними, володарко! Це ж покидьки. Вони — твої бранці, але тобі не конче з ними говорити. Ти просто мусиш принести цих тварюк у жертву Безіменним.

— І як саме я маю це зробити?

В'язні більше не цікавили Арху. Дівчина вп'ялася поглядом у Косіль, наснажуючись силою її огрядного тіла та холодного голосу. Від чаду і смороду в Архи паморочилася голова, та все ж їй здавалося, що мислить і говорить вона цілком спокійно. Хтозна, чи не доводилось юній жриці бувати тут раніше?

— Єдина Жриця Гробниць Атуану ліпше знає, яка жертва задобрить Безіменних. Тож саме тобі належить обрати спосіб страти.

— Тоді нехай головний стражник Гобар постинає їм голови й окропить кров'ю землю перед Троном.

— Тобто стратити їх так само, як ми вбиваємо кіз? — здавалося, Косіль сміється над убогою фантазією молодої жриці.

Арха промовчала, а товстуха тимчасом вела далі:

— Крім того, Гобар — простолюдин, йому заборонено бувати всередині Лабіринту. Моя володарка, звісно, знає про це, чи не так? Якби Гобар увійшов сюди, він би не зміг повернутися назад.

— А хто ж тоді привів бранців сюди? І хто їх годує?

— Дюбі й Уато, стражники-євнухи, які служать при моєму храмі. Їм, як і мені, дозволено приходити сюди, коли цього вимагає служіння Безіменним. Воїни Богокороля довели в'язнів до стіни, а я зі своїми стражниками пригнала цих тварюк сюди — як завжди, через Невільницький вхід. Нині ми з тобою теж прийшли цим шляхом. А їжу та воду в'язням подають через ляду в стелі темниці.

Арха підвела очі вгору і поруч із ланцюгом, на якому хитався смолоскип, побачила прямокутну дерев'яну ляду. З отвору в стелі звисала мотузка — щоправда, жоден із трьох в'язнів не зміг би до неї дотягнутися. Втім, ляда й так була завузькою для того, щоби крізь неї могла пролізти людина. Щось швидко обміркувавши, дівчина знову повернулася до Косіль.

— Нехай їм більше не дають ні їжі, ні води. І погасіть смолоскип!

Косіль схилила голову.

— А що робити з тілами, коли вони помруть?

— Нехай Дюбі й Уато поховають їх у печері, через яку ми проходили — в Підмогиллі, — швидко відповіла дівчина високим надтріснутим голосом. — Сподіваюся, темрява не завадить євнухам закопати трупи. Через місяць мої Повелителі приймуть жертву...

— Хай буде так, володарко!

— Що ж, тоді ходімо звідси, — промовила Арха і голос її був пронизливим.

Вона швидко вийшла з темниці через дерев'яні двері. Темрява в тунелі здавалася тихою і мирною, як нічне небо, — без жодного проблиску світла та ознак життя. Арха розчинилась у пітьмі — під землею вона почувалась, як риба у воді. Косіль, засапавшись, поспішала за нею, дедалі більше відстаючи. Арха впевнено минала численні повороти, повертаючись до Невільницького входу. Вона швидко пройшла лунким підземеллям і, зігнувшись у три погибелі, зупинилася біля зачинених кам'яних дверей, намацуючи на в'язці потрібний ключ. Але де ж замкова щілина? Крізь глуху стіну не проникало навіть промінчика. Руки Архи нишпорили по камінні, шукаючи замок, засув або клямку, але нічого не знаходили. Куди ж встромляти ключ? І як звідси вибратися?

— Володарко!

Далеко позаду почувся голос Косіль, підсилений відлунням.

— Володарко, ті двері не відчиняються зсередини. Звідси немає вороття.

Дівчина мовчала, притиснувшись до стіни.

— Іди сюди!

Опустившись навколішки, Арха порачкувала назустріч жриці. Косіль сичала:

— А тепер праворуч, тільки швидко! Мені тут затримуватися не можна. Ходімо!

Арха підвелася з підлоги, тримаючись за вбрання Косіль. Вони довго йшли, нікуди не звертаючи. Зрештою, минувши Підмогилля, жриці повернули праворуч й опинилися у вузькому відгалуженні, з якого піднімалися вгору круті сходи. Арха йшла мовчки, заплющивши очі та міцно тримаючи Косіль за мантію.

Зрештою, попереду замріло світло. Крізь заплющені повіки воно здавалося червоним. Арха навіть подумала, що це знову горить смолоскип, і не відкривала очей. Але повітря тут було сухим, солодкуватим і відгонило знайомим запахом цвілі, а сходи, якими вони ступали, були стрімкими, ніби щаблі драбини. Отож Арха нарешті відпустила Косіль і розплющила очі. Над її головою зяяла відчинена ляда. Слідом за Косіль дівчина вилізла нагору. Вона вже знала, що опиниться в одній із кімнат за Тронною Залою — невеличкій кам'яній келії з кількома скринями та залізними ящиками. Знадвору в кімнату пробивалося денне світло.

— Затям, що через Невільницький вхід можна лише увійти до підземелля, а єдиний вихід з Лабіринту — ось тут. Принаймні, ні я, ні Тар нічого не знаємо про інші ходи та виходи! — тихцем сичала Косіль і, здавалося, у її голосі бриніли зловтішні нотки. Повняві щоки і чоло жриці лисніли від поту.

— Але я ще не запам'ятала дорогу!

— Нічого, незабаром я ще раз розповім тобі про кожен поворот. Доведеться запам'ятати! Бо я з тобою більше не піду.

Дівчина зазирнула в обличчя старої — воно було дуже блідим, неначе сполотніло від прихованого страху. Втім, Арха також зауважила в очах жриці переможний вираз: Косіль поводилася так, ніби щойно їй нарешті вдалося подолати свою найгіршу ваду.

— Гаразд, тоді я ходитиму сама, — відповіла Арха.

Дівчина повернулася, щоб іти геть, й відчула, як у неї підкошуються ноги. Кімната попливла перед її очима, і вона, немов маленька чорна грудка, м'яко впала на підлогу.

— Скоро ти до всього звикнеш, — промовила Косіль, важко дихаючи і не рухаючись з місця.

СНИ ТА РОЗПОВІДІ

Упродовж кількох наступних днів Арху лихоманило. Вона здебільшого лежала в ліжку, але іноді виходила надвір, сідала на порозі Малого Дому і милувалася далекими горами. Дівчина була дуже кволою, часом їй здавалося, що вона божеволіє. Одні й ті самі думки безперестанку крутилися в голові. Вона почувалася слабкою і дурною. І хоча на Могильному мурі так і не було виставлено жодного охоронця, проте Арха знала, що нізащо не дорікне за це Косіль. Вона взагалі більше ніколи не хотіла бачити жрицю. Дівчині було соромно перед нею за свою слабкість.

Сидячи на осонні, Арха часто думала про те, як вона буде поводитися в підземеллі наступного разу. А ще їй не давали спокою думки про наступних бранців — їхня страта має стати витонченим дійством, що відповідає духу древніх ритуалів Порожнього Трону...

Щоночі Арха прокидалася і, лежачи в темряві, волала:

— Вони ще не вмерли! Вони ще конають!

Тепер їй снилося багато снів. То вона бачила, що мусить приготувати їжу — кілька казанів гарячої каші, яку потім виливають у підземну яму. А то несла крізь пітьму глибоку мідну чашу з водою, щоб напоїти когось, хто знемагав від спраги, проте ніяк не могла донести те питво. Арха прокидалася: їй страшенно хотілося пити, але вона не мала сили піднятися з ліжка — отак і лежала у темній кімнаті, не рухаючись і не змикаючи очей.