Декамерон - Боккаччо Джованни - Страница 127

Небагато минуло з того часу років, як жила в Флоренції одна молода жінка, хороша на вроду і гордовита на вдачу, шляхетського стану і неабиякого достатку; звали її Елена. Зоставшись удовою по своєму чоловікові, не хотіла вона виходити вдруге заміж, бо закохалась із своєї вольної волі в одного гарного й милого молодика; лишивши на боці всі турботи, вона з допомогою своєї служниці-вірниці сходилась із ним частенько і втішалась так до любої вподоби.

Саме в ту пору вернувся до Флоренції з Парижа один юнак, флорентинський-таки шляхтич, на ймення Ріньєрі{278}, що довго там учився, ? не для того, щоб потім наукою своєю вроздріб торгувати, як то робить дехто, а для того, щоб спізнати суть і природу всіх речей, як годиться благородній людині; вернувся та й жив собі в городі, оточений загальною шанобою за рід свій і за свої знання. Та буває й так, що люди, які одзначаються глибоким розумінням речей, легко потрапляють у любовні тенета; так сталось і з нашим юнаком. Раз якось гуляв він на одному святі, і впала йому в око та красуня Елена в чорному удовицькому вбранні: вона здалась йому такою вродливою і принадною, що рівних їй він ніколи доти не бачив; блаженний той, думав він, кому судилося з Божої ласки таку красу в своїх обіймах любо пестити. Глянув він на неї потай раз, удруге і, розуміючи, що без труда не добудеш нічого великого й дорогого, вирішив докласти всієї сили своєї і снаги, щоб підійти вродливиці під ласку і завладати її любов'ю. Молода вдовичка не любила вриватись очима в чорну землю; знавши собі ціну (а може, й перебільшуючи її), вона водила ними жваво навкруги, помічаючи, хто дивиться на неї з уподобою; постерегла вона й тепер сього Ріньєрі і подумала собі, осміхаючись: «Недурно ж я сьогодні сюди прийшла: бач, якого селезня впіймала!» Давай тоді й собі на нього скоса поглядати, щоб показати, ніби й вона ним зацікавилась: думала, бачите, що чим більше мужчин до себе привабить і принадить, тим вище в ціні буде її краса, особливо в очах того, кому вона оддала її разом із своїм коханням.

Учений бакаляр, закинувши всі свої філософські думки, оддався їй цілою душею; сподіваючися, що зможе їй сподобатись, він дізнався, де вона живе, і почав на ту вулицю ходити, нібито мав там якісь інші справи. Пані тим пишалась непомалу (а чого, ми вже сказали) і вдавала, що їй дуже любо його бачити; тоді він знайшов спосіб поговорити з її служницею, сказав їй про своє закохання і просив, щоб вона допомогла йому засягти паниної ласки. Служниця наобіцяла йому того й сього і розповіла все панії, а та, вислухавши її, зареготалась і сказала:

? Ти бачиш, який? У Парижі розуму набрався, а тут його стратив. Ну гаразд ? він матиме, чого домагається. Як іще раз із тобою заговорить, то скажи йому, що я люблю його ще дужче, ніж він мене, але мушу пильнувати своєї доброї слави, щоб не хилити низько голови серед іншого жіноцтва: якщо він і справді такий мудрий, як кажуть, то ще більше мене цінуватиме!

Бідна ж її голівонька! Не знала вона, мої любії, що то значить ? із бакалярами заводитись…

Коли служниця побачила його знову, зробила все так, як пані веліла. Зраділий бакаляр почав просити ще пильніше, знай, листи писав до неї та гостинці слав: усе те приймалось, а відповіді були такі ? ні туди, ні сюди; довго вона так його надіями манила. Розказала про те й коханцеві своєму, той аж сердитись уже почав і ревнувати потроху; тоді вона, щоб показати йому, що підозри його даремні, послала до бакаляра, який настійливо свого домагався, служницю свою, щоб таке йому од її імені сказала: пані, мовляв, давно вже впевнилась, що він її щиро любить, та досі не мала змоги нічим його потішити, але сподівається зійтися з ним на різдвяні святки (недовго вже чекати!), нехай же, коли хоче, приходить на другий день свята ввечері до неї в двір, а вона вийде до нього, як тільки зможе.

Бакалярові тут і світ угору піднявся; як настав призначений час, він пішов до двору своєї коханої; служниця впустила його і замкнула в дворі, а він став чекати вдовичку. Вона ж на той самий вечір запросила до себе полюбовника свого: повечеряла з ним веселенько і розказала йому, яку вона штуку затіяла.

? Побачиш, ? каже, ? як я люблю й кохаю того бакаляра, що ти мене до нього так по-дурному ревнуєш.

Коханець вислухав тої мови з великою втіхою; йому дуже кортіло побачити на ділі те, на що вона словами натякнула.

Як на те, у святвечір випав великий сніг ? усе кругом завіяв; постоявши якусь часинку в дворі, бакаляр добряче-таки змерз, але терпів той холод, сподіваючись любої нагороди. Через деякий час Елена сказала своєму коханцеві:

? Ходімо в нашу кімнату і подивимось у вікно, що там робить твій, як ти гадаєш, суперник і що він казатиме служниці, ? я послала її на переговори.

От підійшли вони до віконця, ? їх із двору не видно було, а вони все бачили й чули.

? Ріньєрі, ? озвалась до бакаляра служниця з вікна іншої кімнати, ? пані моя у превеликій досаді: сьогодні ввечері до неї завітав один з її братів; він довго з нею розмовляв, потім зостався вечеряти та й досі ще сидить. Але, здається, він піде вже скоро додому. Тим пані й не могла до тебе вийти; та тепер уже недовго ждати. Вона просить тебе не гніватись за те, що доводиться чекати.

Бакаляр думав, що все те правда, і одповів так:

? Скажи моїй дамі, нехай про мене не турбується, якщо їй зараз незручно вийти; а як буде змога, то нехай не бариться.

Служниця вернулась і лягла спати, а пані сказала своєму коханцеві:

? Ну, що тепер скажеш? Якби я його любила, то хіба б я морозила його отак у дворі?

По сій мові повела заспокоєного коханця до ліжка і довгенько з ним там любо втішалася, жартуючи й глузуючи з бідолашного бакаляра. Ріньєрі ходив туди-сюди по двору, рухався, щоб хоч трохи зігрітися, та не мав де сісти, не мав де голову в затишку притулити; він проклинав паниного брата, що так довго в гостях затримався; кілька разів йому вчувалось, що двері рипнули, що зараз йому одчинять ? та марні були всі надії. Набувшися досхочу з своїм коханцем (а вже звернуло з полуночі), Елена сказала йому:

? Ну, як тобі, моє серце, подобається сей бакаляр? Як по-твоєму, що більше: його розум чи моя любов до нього? А той холод, що я на нього нагнала, ? хіба не погасить вогню ревності, що запав тобі в душу од моїх жартів?

? Серце моє коханеє, ? одказав юнак, ? тепер я твій навіки, бо ти моє добро, мій спокій, утіха моя й надія.

? То поцілуй же мене тисячу разів, ? сказала вдовиця, ? щоб я побачила, чи правду ти мені кажеш.

Коханець міцно обійняв її й поцілував, мабуть, не тисячу, а десять тисяч разів. По сій любій розмові пані сказала:

? Ану, встаньмо на хвильку, подивимось, чи не погасло те полум'я, що палало в душі мого нового зальотника, як він писав мені про те раз у раз?

Вони встали, підійшли вдвох до вікна і виглянули в двір. Бакаляр стрибав і витанцьовував по снігу, з великого холоду придзвонюючи до того танцю зубами; такого шпаркого танцю вони ще зроду не бачили.

? Що ти на се скажеш, мій любчику? ? сказала пані. ? Бач, як у мене мужчини без козиці й без дудки танцюють?

? Бачу, бачу, втіхо моя! ? одповідав коханець, сміючися.

? А тепер ходімо до дверей, ? сказала йому вона, ? ти мовчи, а я з ним поговорю, почуємо, що він нам скаже, то, може, ще й не так посміємося.

Вийшли вони потихеньку з кімнати і спустились до вхідних дверей; не одмикаючи їх, пані півголосом окликнула бакаляра крізь щілочку. Почувши, що його гукають, бакаляр оддав дяку Богові, бо думав, що зараз його впустять; підійшовши до дверей, він сказав:

? Я тут, мадонно! Одчиніть, на бога, бо я зовсім замерзаю!

? Бачу, ? каже Елена, ? що тобі таки холодно; мороз, мабуть, великий, бо снігу випало небагато; та в Парижі, я чула, ще й не такі зими бувають. Я ще не можу тобі одчинити, бо капосний брат як прийшов учора звечора в гості, то й досі не йде; та скоро вже, либонь, піде, і тоді я тобі зразу одчиню. Насилу оце я од нього одвихнулась, щоб тебе трохи втішити, щоб не так досадне було ждати.