Декамерон - Боккаччо Джованни - Страница 129

Пані й собі вирядилась у дорогу з своєю служницею до тої садиби; як настала ніч, вона вдала, що вже лягає спати, одіслала й служницю на спочинок, а сама тихенько вийшла з дому і попрямувала до тої вишки на березі Арно. Озирнулась кругом ? не видно й не чути нікого; тоді розляглась, поклала одежу під кущем, скупнулась сім разів з тою фігуркою в руках і пішла з нею до вишки як була гола. Бакаляр іще звечора причаївся з своїм слугою під вербами коло тої вишки і весь час стежив за нею. Як побачив він, що вона проходить повз нього голим-голісінька, нічну темряву білим своїм тілом перемагаючи, як подивився на її перса та інші розкішні принади й подумав, що з ними станеться незабаром, то аж жалко йому зробилося; та ще й жага така в нім раптом загорілась, що біда ? що дрімало, враз устало; хотів уже він вискочити з криївки своєї, схопити її і жадання своє вволити. Якби ще трохи, то й піддався був би або жалощам, або хоті своїй жагучій; та згадавши, хто він і хто вона, здумавши, якої наруги довелось йому од неї зазнати, він знов закипів лютим гнівом і геть одігнав і жалі свої, й поваби тілесні; надумавши довести свій замір до краю, він так і не зайняв її, дав пройти.

Вилізши на вишку і обернувшись лицем до півночі, вдова стала промовляти закляття, що навчив її бакаляр, а він тим часом підкрався туди нищечком і зняв драбину, по якій на вишку діставалась, та й почав дивитись, що вона далі казатиме й робитиме. Прочитавши сім разів ту замову, пані стала ждати тих двох дівчат і доти ждала, доки й на зорю почало займатися, ? аж ізмерзла бідолаха, того не сподіваючись. Засмучена тим, що бакалярові чари не діють, вона сказала собі подумки: «Боюсь, що той вражий бакаляр хотів мені таку саму всеношну справити, як я йому; та що то за помста, коли ніч на третину коротша, та й холод не який». Не бажаючи сидіти на тій вишці до білого дня, вона думала злізти; дивиться ? аж драбини немає. Так усе на ній і охололо, мов вона крізь землю от-от провалиться; не витримала, бідна, і впала на кам'яний поміст вишки. Зібравшися трохи на силі, почала плакати жалібно й нарікати; догадалася вже напевне, що то бакалярова робота, і каялася ревне, що так із чоловіка поглумилась, а потім здуру довірилась тому, кого повинна була вважати за свого ворога. Довго вона отак бідкалась, потім стала шукати способу, як би додолу злізти; нічого не придумавши, знов почала рюмати і думала собі смутно та невесело: «Бідна моя голівонько, що скажуть брати мої, родичі й сусіди, всі флорентинці, коли дізнаються, що мене тут голою застали? Моє чесне ім'я, що скрізь було славне, вкриється ганьбою; якби й надумала я, як із сієї халепи вибрехатись, то той вражий бакаляр, що всі мої справи знає, виведе на чисту воду. Ох, нещасна я, безталанна я! Воднораз і невірного коханця, і честь свою утратила!» І так уже горювала та побивалась, що мало з вишки вниз не кинулась. От уже й сонце вгору підбилось; підійшла вона до краю помосту і давай дивитись, чи не йде там якийсь хлопець-пастушок, щоб послати його по служницю. Гульк ? аж там бакаляр, що задрімав був у верболозі; вона його побачила, а він її.

? Доброго ранку, мадонно! ? обізвався він до неї. ? Ну, як, приходили ті дівчата?

Почувши ті його слова, пані знову гірко заплакала й попрохала його підійти ближче до башти, щоб вона могла з ним поговорити; бакаляр охоче вволив її волю. Тоді вона лягла долічерева на помості, тільки голову з вишки вистромила, і сказала йому крізь сльози:

? Доправди, Ріньєрі, якщо я тобі справила тоді лиху ніч, то ти тепер добре на мені помстився: хоч у нас надворі й літо, та я тут уночі трохи не задубіла, бо гола ж. Я вже так жалкувала на ту кривду, що я тобі вчинила, та на свою дурну довірливість, так плакала, що мало очей не виплакала. Прошу ж тебе ? не з любові до мене (бо ти мене любити вже не можеш), а з поваги до самого себе (бо ти чоловік благородний), ? нехай уже на сьому твоя помста за наругу й перестане; кажи принести сюди мою одежу, не однімай у мене того, що вже не міг би повернути, якби й хотів ? мого чесного імені; ту ніч я не впустила тебе до мого дому, та тепер, аби ти тільки того зажадав, я оддам тобі багато ночей за ту одну. Задовольнися ж тим, що ти вже зробив: ти й так, як чоловік розумний, добре оддячив за кривду й провчив мене як слід; не показуй більше своєї сили проти жінки ? яка то слава орлові, що він голубку переміг? Зглянься ж наді мною, ради Бога святого і власної честі.

Бакаляр, згадуючи спогорда ту наругу, якої од неї дізнав, і слухаючи тепер її плач та слізні благання, відчував одночасно зловтіху і жалощі в душі своїй: утішався тим, що помстився, як того прагнув, а жалів нещасну, бо так веліла людяність. Та людяність так і не змогла перемогти в ньому жорстокості; тому він сказав:

? Мадонно Елено! Якби мої прохання (я, правда, не твоєї вдачі і не розводив їх ні слізками, ані лестками), якби, кажу, мої прохання подіяли були на тебе тоді, як я замерзав уночі на снігу в твоєму дворі, і щоб ти впустила мене хоч на хвильку погрітись, то, може, я тепер послухав би твоїх благань; та як ти й нині дбаєш передусім за свою честь і не хочеш тут зоставатись голою, то звертай свої благання до того, в чиїх обіймах ти не соромилась утішатись тої пам'ятної ночі, коли чула, як я, дзвонячи зубами, тупцявся по снігу в твоїм дворі; нехай він поможе тобі, хай принесе твій одяг, хай приставить драбину, щоб ти могла злізти; нехай піклується про твою честь, що нею ти не вагалась ризикувати заради нього ні тепер, ні в тисячі інших випадків. Чого ж ти не кличеш, щоб він порятував тебе? Кому се більше й пристало, як не йому? Ти йому належиш, то нехай же він тебе шанує й рятує. Поклич його, необачна, та й подивися, чи твоя любов до нього і ваші великі розуми, складені докупи, порятують тебе од мого недоумства; адже ти питала в нього, глузуючи з мене, що, на його думку, більше: чи моя дурість, чи твоя до нього любов? І не накидайся мені з тим, чого я вже не хочу; я знаю, що якби я тепер того забажав, то ти б не могла мені одмовити. Бережи свої ночі для того любчика, якщо тобі вдасться вихопитися звідси з душею: нехай то будуть твої і його ночі, а з мене буде досить тієї одної, коли ви вдвох глузували з мене. Тепер ти хитромовне хвалиш мене, лестками підходиш, узиваєш мене благородним і мудрим чоловіком і хочеш непомітно того добитись, щоб я з великодушності своєї не довершив кари за твою злорадність; але твої облесні речі не отуманять голови моєї, як колись твої підступні обіцянки; я себе добре знаю. Як учився я в Парижі, то за всі ті роки не спізнав себе так, як за ту одну ніч, що ти мені влаштувала; спасибі ж тобі за науку! Якби я справді був великодушним, то не того ти десятка, що заслуговує великодушності: кінцем покути й покари для таких диких звірюк, як ти, може бути тільки смерть; а для людей було б і сього доволі. Хоч я і не орел, та й ти ж не голубка, а отруйна гадюка, і я буду переслідувати тебе люто і нещадно, як свого одвічного ворога. Власне кажучи, те, що я з тобою роблю, слід назвати не помстою, а карою, бо помста повинна перевершити злочин, а кара з ним не зрівняється; якби я захотів одомстити тобі за те, що ти мені накоїла, то на се не стало б і твого життя, та що твого ? і життя сотень таких, як ти! Я убив би всього-на-всього підлу, нікчемну й ледачу бабу. Чим ти, справді, в біса краща (лишімо на боці твоє сяке-таке личко, яке за кілька років змарніє і зів'яне), ? чим ти краща од першої-ліпшої убогої наймички? А через тебе мало не помер благородний чоловік (ти сама мене так допіру назвала), який, живучи на світі, в один день може дати людству користі більше, ніж сто тисяч таких істот, як ти, за всі віки! Отсе ж я й вирішив дати тобі пам'яткового, щоб знала, як знущатися з мудрого, як глумитися з ученого; як живою зостанешся, то й десятому тої дурниці закажеш! Якщо тобі так дуже хочеться додолу дістатись, то чому б тобі не кинутися сторч головою? Скрутиш собі в'язи, дасть Бог, то й тобі полегшає, бо ти, кажеш, таку муку терпиш, і мені на душі веселіше стане. Більше не хочу з тобою й говорити: я зумів загнати тебе на вишку, зумій же тепер із неї злізти, бо ти ж була така розумна, коли з мене сміялась?