Декамерон - Боккаччо Джованни - Страница 143

143

Анджульєрі аж нетямився, що сей пройдисвіт обікрав його та ще й загаює його своєю балаканиною; він не сказав йому більше ні слова, повернув коня та й рушив на Торреньєрі{301}. Та злосопротивний Фортарріго пустився за ним бігом, як був, у самій сорочці ? миль зо дві доганяв його, та все торочив про каптан. Анджульєрі гнав коня швидше, щоб той йому в ушу не лящав, та Фортарріго раптом побачив попереду селян, що працювали на полі край дороги, і загукав на все горло:

? Ловіть його, ловіть!

Селяни подумали, що Анджульєрі пограбував того, хто біг за ним у самій сорочці й кричав, кинулись йому навперейми, хто з заступом, хто з мотикою, і таки затримали його. Даремно намагався він їм пояснити, хто він такий і як було діло насправді. Фортарріго підбіг і люто гримонув на нього:

? А вбити тебе мало, драбуго окаянний! Бач, ограбував мене і тікає!

Звернувшись потім до селян, він сказав:

? От бачите, панове-добродійство, він програвся до цурки, а потім мене обчистив ? оттак і зоставив у гостиниці. Тепер, дякувати Богові та й вам, яко ґречним, я хоч дещо собі повернув. Спасибі вам, добрі люди, вік сього не забуду.

Анджульєрі теж говорив своє, та ніхто його не слухав. Фортарріго з допомогою селян стягнув його з коня, роздягнув, а сам убрався в його одежу, сів на коня і, покинувши Анджульєрі голого й босого, вернувся сам до Сієни, розказуючи всім по дорозі, що коня й одежу він виграв у Анджульєрі. А той бідолаха, що вирядився був їхати до кардинала як багатий чоловік, повернувся в Буонконвенто голий, як бубон; соромився так і в Сієну назад їхати. Позичив у когось сяку-таку одежу, сів на шкапину, на якій раніше їздив Фортарріго, і подався до своїх родичів у Корсіньяно, де прожив деякий час, поки батько не прислав йому допомоги. Отак Фортаррігова лукавість перешкодила Анджульєрі здійснити свій добрий намір; правда, згодом Анджульєрі знайшов-таки спосіб оддячити йому за те.

Оповідка п'ята

Каландріно закохується в одну дівчину, і Бруно дає йому чари, щоб її привернути; скоро він тими чарами до неї торкається, вона йде за ним, та їх застукує Каландрінова жінка і зчиняє велику драчу

Коли Неїфіла доказала свою коротеньку сторійку, що не викликала ані зайвого сміху, ані довгих розмов, королева звернулась до Ф'ямметти і веліла їй оповідати далі. Та сказала веселенько, що з дорогою душею, і почала такими словами:

? Коханії мої подруги, ви, мабуть, знаєте, що хоч скільки б оповідалося про якусь річ, про неї завжди можна сказати щось цікавого, аби тільки оповідач вибрав для того слушний час і слушне місце. Зваживши на те, для чого ми тут зібрались (певне, що для втіхи й розваги, а не для чогось іншого), я гадаю, що сюди якраз і підходить все веселе та втішне, коли навіть тисячу разів про ту саму річ розказувати, аби доладно й цікаво. Хоч тут уже багато говорилось про Каландрінові пригоди, я погоджуюся з Філостратом, що всі вони кумедні, і хочу докинути ще одну оповідку про нього. Якби я захотіла розминутися з правдою, то могла б щось придумати і розповісти під іншими іменами, але тим що всяке відхилення від істини в будь-якій історії вменшує непомалу втіху слухачів, я розкажу вам усе, як було насправді, і ви мені признаєте рацію.

Один наш земляк, Ніколо Корнаккіні{302}, чоловік вельми багатий, володів численними маєтками; була в нього садиба і в Камераті{303}, де він поставив новий гарний будинок і найняв Бруна з Буффальмакком, щоб вони його розмалювали; тим що роботи було багато, маляри взяли собі на допомогу ще Нелла й Каландріна та й заходились працювати.

У тому домі було вже кілька кімнат, цілком упоряджених до житла, але жила там тільки одна стара служниця, що стерегла панського добра, іншої челяді не було; тим-то господарів син Філіппо, молодий і ще не одружений, водив туди часом собі на втіху жінок: побуде з нею день чи два та й одішле назад.

Раз якось він привів собі одну дівчину на ймення Нікколозу, що її тримав у себе в домі в Камальдолі{304} один негідник, на прізвисько Зажера, і позичав добрим людям за плату. Вона була з себе гарна, хороше вбиралася і, як на свій стан, вміла себе добре поводити й непогано розмовляти. Одного дня перед обідом вийшла вона якось із кімнати в білій спідничині, коси викладені віночком, стала в дворі коло криниці та й умивається, аж тут прийшов по воду Каландріно ? побачив її, поздоровкався люб'язненько. Вона йому одповіла і задивилась на нього ? не тому, що він їй сподобався, а тому, що здався якимось химерним. Каландріно теж задивився на неї, бо таки гарна була, і довгенько біля криниці барився, не вертаючись до товаришів з водою; та не знавши, хто вона така, не наважувався зайняти її словом. Вона помітила, яким оком він на неї зиркає, і, щоб пожартувати з нього, сама почала очицями стріляти і стиха зітхати. Каландріно тут же в неї сильне врізався і тільки тоді з двору пішов, коли Філіппо гукнув дівчину до себе.

Каландріно повернувся до роботи і все, знай, зітхав; Бруно теє постеріг (він увесь час за ним слідкував, бо знаходив у ньому завжди щось смішного) і питає:

? Що за лиха година з тобою, брате Каландріно? Чого се ти так розсопівся?

? Ех, друже, ? одказує йому Каландріно, ? якби знайшовся хтось, щоб мені поміг, то мені легше стало б.

? А що? ? питає Бруно.

? От що, ? каже Каландріно, ? тільки нікому не кажи. Є тут одна дівчина гарна, як русалка, і так у мене закохалась, що ну. Зараз оце я бачив її, як по воду ходив.

? Еге, ? каже Бруно, ? гляди, чи не Філіппова то коханка?

? Мабуть, що так, ? каже Каландріно, ? бо він покликав її, і вона пішла до нього в покої, та то дарма: в сьому ділі я не то з Філіппом, а і з самим Ісусом Христом потягався б. Так вона мені, брате, до натури припала, що не говори.

? Добре, ? каже Бруно, ? я вже для тебе, друже, розізнаю, що і як; хоч вона, може, й живе з Філіппом, та я тобі те діло швидко влаштую, бо то моя знайома. Тільки як зробити, щоб Буффальмакко про те не довідався? Аби я з нею слово сказав, уже він тут і вродився.

? То нехай, ? каже Каландріно, ? про Буффальмакка мені байдуже, а от Нелла треба стерегтись, бо він же Тессин родич і може нам на заваді стати.

? Правда твоя, ? каже Бруно.

Бруно таки й справді знав, хто така та дівчина, бо бачив, як вона приїхала, та й Філіппо йому казав. Коли Каландріно одвихнувся од роботи, щоб піти на неї подивитись, Бруно розказав про все Неллові й Буффальмаккові, і вони змовились нишком усі гуртом, як їм пожартувати з того закохання. От Каландріно вернувся, а Бруно й питає його потихеньку:

? Ну як, бачив?

? Бачив, ? каже Каландріно, ? то ж згуба моя!

? Ану ж, піду і я на неї подивлюсь, ? каже Бруно. ? Коли се та, що я думаю, то я вже все влаштую, будь певен.

Тоді спустився вниз і, побачивши Нікколозу вкупі з Філіппом, розказав їм, хто такий Каландріно і що він забрав собі в голову, та й умовився з ними, що кому говорити й робити, щоб із закоханого простака поглузувати. Повернувшись до Каландріна, він сказав йому:

? То вона і єсть, тільки нам треба діяти обережно, бо як дізнається про те Філіппо, то не обберемося лиха. Що їй од тебе переказати, коли мені трапиться нагода говорити з нею?

? Скажи їй первим ділом, ? каже Каландріно, ? що я бажаю їй тисячу мірок ріження, що для жінок смачніше, ніж пряженя, а тоді скажи, що я завжди до її послуг, та ще спитай, чи їй чого не треба. Зрозумів?

? Зрозумів, ? каже Бруно, ? зроблю все як слід.

Як настигла година вечері і маляри зійшли в двір, де був Філіппо з Нікколозою, вони затримались там навмисне заради Каландріна. Каландріно так уже на ту Нікколозу поглядав, так кумедно кивав їй та моргав, що і сліпий би втямив, що до чого. Дівчина й собі показувала йому всякі фіглі, щоб його ще дужче до себе принадити, хоч і потішалася в душі з його химер, знаючи все од Бруна. Філіппо, Буффальмакко та інші розмовляли між собою і вдавали, що нічого того не помічають.

вернутьсявернутьсявернутьсявернуться