Декамерон - Боккаччо Джованни - Страница 53

53

? Кручуся, чоловіче, як можу.

А він їй:

? Як то крутишся? До чого те крутіння?

Жінка засміялася (така вже в неї була весела вдача, а може, і було чого сміятися) і одказала:

? Не знаєш, до чого? Ти ж сам, було, сто раз говорив: «Кому удень не доїжно, тому вночі не доліжно».

Чоловік так і повірив, що жінка не спить тим, що голодна, та й перевертається на ліжку, і промовив простодушно:

? Казав же я тобі, жінко, щоб не пісникала, так де, не хотіла слухати; а тепер, бачиш, так крутишся, що вся хата ходором ходить!

Тоді жінка й каже:

? Не бійся, я своє діло знаю, аби ти своє знав. Пильнуй свого оброку, а я вже старатимусь, скільки моги моєї.

Брат Пуччо замовк і знову заходився отченашити, а жінка з ченчиком од тієї ночі стелилися в другій кімнаті та й веселились, як хотіли, поки той покутував гріхи; коли ченчик ішов додому, жінка знов лягала на ліжко, а незабаром туди ж повертався й покутник.

Коли отак брат Пуччо спасіння заробляв, а чернець тим часом його жінку угонобляв, вона каже, було, сміючися, до свого коханця:

? А славно ти се видумав: йому покута, а нам рай.

І так їй засмакували після постування з чоловіком ті чернечі трапези, що й по відбутті тої покути знайшла вона спосіб уже поза домом із любчиком утішатися і довго ще нишком із ним сходилася. От і вийшло (пам'ятаєте, що я на початку говорив?), що брат Пуччо, гадаючи попасти через тяжку покуту до раю, привів туди ченця, який показував йому найкоротшу дорогу, і жінку свою, яка жила при ньому в великій нужді, поки милосердний чернець не ущедрив її благодаттю.

Оповідка п'ята

Дженджик дарує мессерові Франческу Верджеллезі{133} доброго коня і дістає за се дозвіл поговорити з його жінкою; вона мовчить, він одповідає собі за неї, і все стається згідно з тою одповіддю

Як докінчав Панфіл своє оповідання про брата Пучча (пані слухали його не без сміху), то королева дуже люб'язно попрохала Елізу оповідати далі. Та почала трохи ніби насмішкувато ? не думайте, що з лукавства, просто в неї була така вдача:

? Багато є таких мудрагелів, що думають, ніби інші нічого не знають і, хотячи когось одурити, самі, буває, шиються в дурні; так і я вважаю, що вельми нерозумно ті чинять, котрі без потреби у людей ума вивіряють. А що, може, не всі ви поділяєте сю думку, я хочу розповісти вам, раз уже на мене черга пала, що прилучилося одному пістойському шляхтичеві.

Жив колись у Пістойї один шляхтич із роду Верджеллезі, на ймення мессер Франческо, чоловік тяжко багатий, розумний і у всьому статечний, тільки, на лихо, дуже скупий. Раз якось іменовано його подестою[38] в місто Мілан, і він уже зовсім спорядився був у дорогу, щоб поїхати туди з належитою почестю; бракувало йому тільки доброго коня під верх ? ніяк він не міг знайти собі підходящого і вельми тим клопотався.

У той самий час жив у Пістойї також один молодик на ім'я Річчардо, чоловік роду незначного, але теж дуже заможний; він завжди ходив так хороше і чепурно, що всі в тім городі називали його Дженджиком. Він оддавна був закоханий у дружину мессера Франческа, панію гарної вроди і честивих звичаїв, і залицявся до неї, та все даремно. Сей Дженджик мав найкращого на всю Тоскану верхового коня і дуже любив його, що він такий гарний. Усі знали, що він зітхав до жінки мессера Франческа; от хтось візьми та й скажи тому панові, що, якби він попросив у Дженджика коня, той би йому оддав з любові до його пані. Скупар Франческо велів покликати до себе Дженджика і попрохав його продати коня, сподіваючись, що він йому подарує. Почувши сеє, Дженджик дуже зрадів і сказав панові:

? Добродію, щоб ви давали мені геть усе, що маєте, то й тоді не продав би я вам сього коня, отже ж, коли хочете, я вам його подарую, з одною тільки умовою: дозвольте мені до того сказати кілька слів вашій дружині у вашій же прибутності, але нехай ми будемо так завдальшки, щоб мої слова тільки вона сама чула, а більш ніхто.

Скупий шляхтич, сподіваючися змудрувати закоханого молодика, на те погодився, сказавши, що дозволяє йому промовити до своєї дружини скільки завгодно слів. Він лишив гостя в великій залі свого палацу, а сам пішов у кімнату до жінки, сказав, яким дешевим коштом трапляється йому купити коня, і велів їй піти вислухати Дженджика, але, боронь боже, не відповідати на його речі ні слова, ні півслова. Панії та витівка була не до мислі, але мусила коритись мужеві ? пішла з ним до зали послухати, що мав казати їй Дженджик. Той потвердив свою угоду з паном, а тоді одвів панію в дальній куток зали, сів там із нею і почав говорити такими словами:

? Вельможна пані, я не сумніваюся анітрохи, що ви, женщина мудра, давно вже дорозумілися, яке кохання запалила в серці моєму ваша пишна врода, що рівної я не бачив ніколи в світі. Не кажу вже про благородну вдачу, про чесноти ваші надзвичайні, що здоліють силі своїй і найшляхетнішого духа підкорити; зайва річ доводити словами, що любов моя до вас над усяку міру сильніша і палкіша за всі почуття, які будь-коли хто мав до своєї коханої, і залишиться завжди такою, поки бідна душа моя витатиме в сьому нещасному тілі, а якщо й на тому світі любляться, як посейбіч, то кохатиму вас вічно. Можете бути певні, що нема в вас такої речі, дорогої чи нікчемної, яку ви могли б із більшим правом назвати своєю і яка служила б вам краще за будь-яких обставин, ніж моя особа, яка вже вона не є, і все моє добро. Щоб ви і могли в тому до краю пересвідчитись, скажу вам, що я мав би собі за превелику ласку, якби ви веліли мені зробити щось і таке вам на догоду, ? щоб я приміг, то й неба вам прихилив би! Ви ж бачите, що вам належить уся моя істота, тим і насмілююсь я звернутися з благанням до вашої високої милості, бо лише од неї сподіваюся собі спокою, і відради, і спасіння, більше нізвідки. Скарбе мій, єдина надія душі моєї, що тільки вами живе й дихає, прошу і благаю вас уклінно, як вірний раб ваш, ? змилосердьтеся надо мною, не карайте мене, як досі, суворістю вашою, нехай я скажу, що краса ваша не тільки на любов мене натхнула, а ще й до нового життя відродила, як же ви благанням моїм згордуєте, я загину марно, і люди скажуть, що то ви мене згубили. То нічого, що смерть моя не додала б вам честі, а колись, може, буде мучити вас сумління, колись, може, під добру хвилю ви скажете собі нишком: «Ох, не гаразд я вчинила, що тоді мого Дженджика не пожаліла!» Буде каяття, та вороття не буде… Щоб же такого не сталося, пожалійте мене тепер, поки ще можна порятувати, даруйте мені вашу ласку, поки я не вмер, ? у вашій волі зробити мене найщасливішим чи теж наймізернішим чоловіком на світі. Сподіваюся, що з людяності вашої ви не допустите, щоб я за кохання своє безмірне смерть прийняв у нагороду; вірю, що прихильною й ласкавою відповіддю ви оживите душу мою, що з бентежним трепетом завмирає перед вашим зором.

Сказавши сеє, замовк, зітхнув ізглибока, пустив, либонь, і слізку, і чекав, що одкаже йому вельможна пані. А та, що їй було колись байдуже і до його лицяння, і до тих турнірів та альб[39] і серенад, що він на честь їй улаштовував, була тепер зворушена ніжними речами сього палкого закохання і вперше на віку почутила, що таке любов. Хоч вона й мовчала, слухаючись чоловікового наказу, та не могла стриматися од зітхання, виявивши тим Дженджикові свою безмовну відповідь. Пождавши якусь хвилю, молодик здивувався, чого се вона до нього не озивається, та потім догадався про панові хитрощі; подивившися ж коханій у лице, побачивши, як грають до нього її очі, почувши, які зітхання вириваються в неї з грудей, він сповнився доброї надії і, підбадьорившись, повів річ далі. Тепер уже він почав відповідати сам собі від імені пані, що слухала його уважно:

? Любий мій Річчардо, я і справді давно вже помітила, що ти мене кохаєш вірно і щиро, а тепер із мови твоєї ще більше про те кохання дізналася і тим непомалу втішилася. Хоч і здавалась я тобі суворою і навіть жорстокою, не думай, що в душі моїй завжди було те саме, що на обличчі, навпаки, я весь час тебе любила, ти був мені найдорожчим у світі чоловіком, але я мусила так чинити од людей, бо боялася неслави й поговору. Тепер же настав час, коли я можу виявити тобі мої почуття й нагородити тебе за кохання, що ти оддавна маєш до мене в серці. Тож утішся і май певну надію: за кілька день мессер Франческо має їхати до Мілана подестою, як ти й сам здоров знаєш, бо подарував йому з любові до мене доброго коня; скоро він поїде, присягаю тобі своєю честю і вірною до тебе любов'ю, що ти зійдешся зі мною якнайшвидше, щоб кохання наше до любого скутку довести. А щоб мені вдруге про се з тобою не домовлятися, то скажу тобі зразу, що, як побачиш у вікні моєї кімнати (се над нашим садом) два рушники, приходь того вечора нишком до мене через садову хвіртку, я вже там тебе чекатиму і цілу ніч ми будемо з тобою, як захочемо, навзаєм утішатися і веселитися.

вернутьсявернуться

38

Подеста ? бургомістр чи староста в італійському місті-республіці.

вернуться

39

Альба ? світанкова пісня, що співалася під вікнами коханої.