Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 38

Директори АНБ на власному гіркому досвіді переконалися, що 26 000 людей персоналу — це не лише велика підмога, але й надзвичайно вразлива ланка. Кожне велике порушення конфіденційності ставалося саме через персонал відомства. Тому робота Мідж як аналітика внутрішньої безпеки полягала в тому, щоб стежити за всім, що відбувається в стінах АНБ... вочевидь, включно з комірчиною буфету.

Брінкергоф зібрався був виступити на власний захист, але Мідж уже йшла з кабінету.

— Руки на стіл — і нумо до роботи, — кинула вона через плече. — І не займайся дурницями після того, як я піду. Знай, що стіни мають очі та вуха.

Брінкергоф сидів і слухав, як стихає цокання її підборів у коридорі. Він знав, що хто-хто, а Мідж ніколи й нікому про це не скаже. Вона теж мала свої слабкості. І сама зробила кілька нерозважливих вчинків — здебільшого то були нечасті випадки, коли вони з Чедом «чухали» одне одному спинки.

Він подумки повернувся до Кармен. Уявив собі її гнучке тіло, смагляві стегна, увімкнене на всю котушку БМ-радіо, що грало запальну сальсу «Сан-Хуан». Брінкергоф усміхнувся. «А чому б не заскочити до неї на чашку кави після роботи?»

І розгорнув першу роздруківку.

ШИФРУВАЛБНИЙ ВІДДІЛ — ВИРОБНИЧІ ВИТРАТИ

Його настрій умить покращився. Мідж дала йому халявну роботу, бо звіт шифрувального відділу вже був фактично готовий. Йому залишалося скомпілювати його, але єдиною цифрою, яка по-справжньому цікавила директора, була ССР — середня собівартість розшифрування. ССР відображала оціночну кількість коштів, потрібних для того, щоб «Транскод» зламав простий код. Допоки ця цифра не перевищувала тисячі доларів на код, Фонтейн і бровою не вів. «Штука баксів на код, — подумав Брінкергоф і всміхнувся. — Досить економна витрата грошей платників податків».

Продираючись крізь документи й перевіряючи щоденні ССР, він знову згадав про Кармен. У його уяві поставали картини — як вона обмазує своє голе тіло медом та посипає кондитерською цукровою пудрою. Через тридцять хвилин робота над фінансовим звітом була майже завершена. Дані шифрувального відділу були бездоганними — як і завжди.

Та не встигнув Брінкергоф перейти до наступного звіту, як щось дивне впало йому в око. То була остання цифра ССР, що посутньо відрізнялася від решти. Він придивився ще раз. Та цифра була така гігантська, що вилізла на наступний стовпчик і спаскудила бездоганну картину всієї сторінки. Брінкергоф із жахом витріщився на неї.

«999 999 999?! — аж рота роззявив він. — Мільярд доларів?» Сексуальне марево в образі Кармен враз вивітрилося з його голови. Код вартістю один мільярд доларів?!

Якусь хвилину Брінкергоф просидів, заклякнувши, мов паралізований. А потім вибухнув панікою й кинувся в коридор.

— Мідж! Негайно повернися!

РОЗДІЛ 44

Філ Картукян стояв у лабораторії системної безпеки й мало не лускався від гніву. Слова Стретмора й досі відлунювали в нього в голові: «Покиньте приміщення! Негайно!» Він із досадою копнув ногою кошик для сміття і вголос вилаявся в безлюдній лабораторії.

«Діагностична програма, трясця їхній матері! Відколи це заступник директора має право обходити фільтри “Лабетів”?!»

Інженерам-системникам добре платили за те, щоб вони захищали комп’ютерні системи АНБ, і Картукян запам’ятав, що існує лише дві вимоги: бути неймовірно винахідливим і виснажливо прискіпливим.

«От чорт! — вилаявся він. — Хіба ж це параноя?! Довбаний оперативний монітор показує вісімнадцять годин!»

То був вірус, Картукян це нутром відчував. У нього майже не лишалося сумнівів стосовно того, що насправді відбувалося: Стретмор помилився, обійшовши фільтри, а тепер намагався прикрити свою сраку якоюсь недолугою історією про діагностичний тест.

Картукян і близько не був би таким настирливим, якби йшлося лише про «Транскод». Але річ була не тільки в суперкомп’ютері. Хоча шифрувальники й вірили, що фільтри «Лабетів» були створені з єдиною метою: для захисту їхнього комп’ютерного шедевру, інженери-системники знали правду. Ці фільтри служили вищому божеству: головному банку даних АНБ.

Історія створення цього банку завжди зачаровувала Картукяна. Попри зусилля міністерства оборони зберегти Інтернет виключно для себе наприкінці 1970-х, всесвітня павутина виявилася надто корисним інструментом, щоб не привернути уваги цивільного сектора. Зрештою, університети намацали правильний напрям досліджень. І невдовзі з’явилися перші комерційні сервери. Шлюзи розчинилися, і в них потік широкий загал. На початок 1990-х Інтернет, що був колись заповідною територією міністерства оборони, перетворився на захаращене звалище цивільних імейл-повідомлень та веб-порнографії.

Після низки майже не помічених широкою публікою, проте непоправно руйнівних проникнень у комп’ютерні системи розвідувального управління BMC стало зрозуміло, що державні секрети, які зберігалися на підключених до Інтернету комп’ютерах, стали надзвичайно вразливими. Тим паче, що Інтернет зростав і розвивався бурхливими темпами. Тож за наполяганням міністерства оборони президент Сполучених Штатів видав секретну постанову з метою започаткування спеціального фонду для фінансування нової, повністю захищеної мережі, що мала прийти на зміну заплямованому Інтернету й функціонувати як сполучна ланка між розвідувальними службами Сполучених Штатів. Для перепинення подальших комп’ютерних крадіжок державних секретів усі важливі дані перемістили до одного, надзвичайно добре захищеного місця: до новоствореного банку інформації АНБ, який був чимось на кшталт Форт-Нокса для розвідувальної інформації Сполучених Штатів.

Буквально мільйони екземплярів найсекретніших фотографій, магнітофонних плівок, документів та відеоматеріалів були цифровані й уміщені до блоків пам’яті, а оригінали документів знищили. Цей інформаційний банк захищала система з потрійним дублюванням силових реле та багаторівневою цифровою підтримкою. Більше того, цей банк розмістили на глибині двісті чотирнадцять футів, щоб захистити його від магнітних полів та можливих вибухів. Діяльність у пункті управління позначалася грифом «Абсолютно секретно з кодовим словом “Umbra”». То був найвищий у країні рівень секретності.

Ще ніколи секрети Сполучених Штатів не були захищені так надійно. Цей незламний банк інформації містив тепер проекти новітніх озброєнь; списки свідків, що підлягали захисту, псевдооперативників, детальний аналіз таємних операцій та пропозиції щодо їх проведення. І цей перелік був нескінченним. Більше ніхто не спроможеться проникнути до розвідувальної інформації та завдати шкоди інтересам Сполучених Штатів.

Звісно, чиновники в АНБ розуміли, що ця інформація має цінність тільки тоді, коли нею користуються й коли до неї є доступ. Справжня мета створення банку інформації полягала не стільки в тому, щоб приховати секретну інформацію від вуличних зівак, скільки в тому, щоб зробити її доступною для «правильних» людей. Уся інформація мала рейтинг безпеки і, залежно від рівня секретності, була доступною для державних чиновників у кожному конкретному випадку. Наприклад, із банком інформації міг зв’язатися командир підводного човна й запросити в АНБ найновіші супутникові фото портів Росії, але він не мав стосунку до планів антинаркотичних операцій у Південній Америці. Аналітики ЦРУ мали змогу отримати досьє відомих убивць, але не могли запитувати коди запуску МБР із ядерними боєголовками — то була парафія виключно президента США.

Звісно, інженери-системники не мали доступу до інформації в банку даних, але вони були відповідальні за його безпеку. Як і всі великі інформаційні банки, — від страхових компаній до університетів, — блоки пам’яті АНБ зазнавали безперервних атак із боку комп’ютерних зламувачів, які намагалися хоч одним оком поглянути на секрети, що в них зберігалися. Але програмісти безпеки систем АНБ були найкращими у світі. Нікому з хакерів і близько не вдалося проникнути до бази даних АНБ, і агентство мало всі підстави вважати, що це їм не вдасться ніколи.