Цифрова Фортеця - Браун Дэн - Страница 52

— Пане, зачекайте!

«Що ще? — досадливо подумав Бекер. — Хоче подати на мене до суду за сексуальні домагання?»

Дівчина тягла за собою торбу. Коли вона підійшла до Бекера, то на її обличчі засвітилася широчезна посмішка.

— Вибачте, що визвірилася на вас у туалеті. Просто ви мене трохи налякали.

— Нема проблем, — запевнив її Бекер здивовано. — Я справді зайшов туди, куди не слід.

— Знаю, це чути дико, — мовила дівчина, кліпаючи почервонілими повіками, — але чи не зможете ви позичити мені трохи грошей, га?

Бекер отетеріло витріщився на неї.

— Гроші — для чого? — суворо спитав він. І додав подумки: «Я не збираюся фінансувати твою пристрасть до наркотиків — якщо ти це маєш на увазі».

— Мені треба додому, — пояснила блондинка. — Чи могли б ви мені допомогти?

— Пропустили свій рейс?

Вона, кивнула.

— Загубила квиток. І вони не пустили мене. Інколи в авіалініях працюють такі йолопи! А я не маю грошей на новий квиток.

— А де ваші батьки? — спитав Бекер.

— У Штатах.

— І ви не можете їм додзвонитися?

— Та отож. Намагалася. Мабуть, на вихідні вони подалися кудись відпочивати на яхті.

Бекер оглянув на дороге вбрання дівчини.

— А кредитної картки ви не маєте?

— Маю, але татко її заблокував. Він гадає, що я сиджу на наркотиках.

— А ви справді сидите на наркотиках? — спитав Бекер прямо, придивляючись до її набряклого передпліччя.

Дівчина блиснула обуреним поглядом.

— Звісно, ні! — А потім невинно пирхнула, але Девід відчув, що його дурять. — Ну, то як? — спитала вона. — Схоже, ви — багатий чувак. Може, дасте мені трохи бабла додому доїхати? А я б вам вислала пізніше.

Бекер прикинув, що які б гроші не дав цій дівчині, вони рано чи пізно опиняться в руках якого-небудь продавця наркотиків у Тріані.

— По-перше, — відказав він, — я не багатий чувак, я викладач. Але я можу підказати вам, що треба робити... «Я спіймаю тебе на брехні — ось що я зроблю». — А чому б мені не замовити вам квиток?

Блондинка витріщилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Що-що ви зробите? — з надією спитала вона, затинаючись. — Ви купите мені квиток додому? Ой, я така вдячна вам, така вдячна!

Бекер отетеріло замовк. Отже, він неправильно оцінив ситуацію.

Дівчина на радощах кинулася його обнімати.

— Це літо вийшло таким гівняним! — придушено мовила вона, мало не плачучи. — Дуже вам дякую! Треба якомога скоріше вшиватися звідси!

Бекер теж обійняв її, але без особливого ентузіазму. Нарешті дівчина відпустила його, і він знову підозріло поглянув на її передпліччя.

Вона прослідкувала за його поглядом і побачила, що Бекер дивиться на синювато-червоний висип.

— Чудово, еге ж?

Бекер кивнув.

— Мені здалося, наче ви сказали, що не сидите на наркотиках.

Дівчина розсміялася.

— Та це ж — «магічний маркер»! Я мало не половину шкіри зідрала, намагаючись стерти його! І тільки розмазала чорнило.

Бекер придивився. Й у світлі флуоресцентної лампи побачив під припухлістю слабкі контури якогось напису, нашкрябаного на шкірі.

— Але ж ваші очі... — розгублено протягнув Бекер, — вони ж геть червоні.

Дівчина знову розсміялася.

— То я рюмсала, бо рейс пропустила — я ж вам казала.

Бекер знову перевів погляд на напис.

Дівчина знічено нахмурилася.

— Ой, його й досі можна прочитати, еге ж?

Бекер прихилився ближче до руки. Так, напис дійсно можна було прочитати. Абсолютно чітко й безпомилково. Бекер прочитав його — й останні півдоби блискавкою промайнули перед його очима.

Ось він знову в номері готелю «Альфонсо XIII». Товстий німець торкається свого передпліччя й каже ламаною англійською: «Пішов у сраку і помри».

— Вам зле? — стурбовано спитала дівчина, придивляючись до отетерілого Бекера.

А той наче прикипів поглядом до її передпліччя. У нього аж у голові запаморочилося. П’ять слів на руці дівчини містили дуже просту й однозначну ідею: «Іди в сраку й помри».

Білявка сором’язливо зиркнула на напис.

— То мій друг написав... Видається дурістю, еге ж?

Та Бекер втратив дар мови. «Іди в сраку й помри». Як він раніше не здогадався! Той німець не ображав його, а навпаки — намагався допомогти. Бекер зазирнув в обличчя дівчини. У флуоресцентному світлі він розгледів слабкі червоні та білі сліди на її білявому волоссі.

— А-а-а, — почав він, затинаючись. — А у вас у вухах не було сережок? — спитав він, витріщившись на непроколоті мочки дівчини.

Та якось дивно поглянула на нього. А потім видобула з кишені якийсь маленький предмет і показала йому. Бекер ошелешено втупився поглядом на кулон-череп, що звисав у неї з руки.

— Він на кліпсах? — спитав, затинаючись Девід.

— Авжеж, чорт забирай, — відповіла дівчина. — Я до всирачки боюся голок.

РОЗДІЛ 70

У безлюдному вестибюлі Девід Бекер відчув, як підгинаються ноги. Дивлячись поперед себе на дівчину, він збагнув, що його пошук скінчився. Вона помила голову й перевдягнулася — мабуть, сподіваючись, що завдяки цьому їй швидше вдасться продати перстень — але так і не потрапила на рейс до Нью-Йорка.

Бекеру насилу вдавалося не виказувати свого хвилювання. Його дика подорож скоро мала завершитися. Він уважно придивився до пальців блондинки. На них нічого не було. Потім Бекер перевів погляд на торбу й подумав: «Він — там. Має бути там, і ніде більше!»

Він усміхнувся, ледь стримуючи своє збудження.

— Це може прозвучати дико, але ви маєте дещо, що мені потрібно.

— Невже? — якось непевно спитала дівчина.

Бекер простягнув руку за гаманцем.

— Ясна річ, я радо вам заплачу за це. — Із цими словами він зазирнув у невеличкий гаманець і почав перебирати купюри.

Коли Меґан побачила, як він заходився рахувати гроші, вона аж охнула з переляку, явно не зрозумівши його намірів. І настрашено зиркнула на обертальні двері, оцінюючи до них відстань: приблизно п’ятдесят ярдів.

— Я дам вам достатньо грошей на квиток додому, якщо...

— Можете не пояснювати, — проторохтіла Меґан, фальшиво всміхнувшись. — Я чудово розумію, що вам треба. — Із цими словами вона нахилилася й почала порпатися у своїй торбі.

Бекер відчув приплив надії. «Я не помилився! — подумав він. — Вона таки має той перстень!» Девід не знав, як же вона, у біса, здогадалася, що саме йому потрібно, але він був надто стомлений, щоб заморочувати собі голову. Кожен м’яз його тіла очікувально напружився. Він уявив собі, як подає цей перстень сяючому від радощів заступнику директора АНБ. А потім вони із Сюзанною впадуть на розкішне ліжко в готелі «Кам’яна садиба» і довго-довго компенсуватимуть втрачений час.

Нарешті дівчина знайшла, що шукала, — «Перець-охоронець» — екологічно чистий аналог сльозогінного газу, виготовлений із потужної суміші червоного та гострого перцю. І, швидко обернувшись до Бекера, спрямувала струмінь йому в очі. А потім підхопила торбу й кинулася до дверей. Озирнувшись, вона побачила, що Бекер лежить на підлозі, затуливши обличчя руками і звиваючись від болю.

РОЗДІЛ 71

Токуген Нуматака підкурив уже четверту сигару і знову став міряти кроками кімнату. Схопивши телефон, він подзвонив на головний комутатор.

— Чи чути щось про телефонний номер? — суворо спитав він іще до того, як телефоністка розтулила рота.

— Іще нічого, пане. Доведеться почекати довше, ніж зазвичай, бо той дзвінок надійшов зі стільникового.

«Стільниковий, — замислився Нуматака. — Що ж, цілком доречно». На вигоду для японської економіки, американці мали ненаситний апетит до електронних новинок.

— Станція-підсилювач перебуває в зоні коду 202, — пояснила телефоністка. — Але ми іще не маємо номера.

— 202? А де це? У якому ж місці безкраїх американських рівнин ховається цей чоловік на псевдо Північна Дакота?

— Десь поблизу Вашинґтона, пане. В окрузі Колумбія.