Точка Обману - Браун Дэн - Страница 113

Не минуло й секунди, як Рейчел здогадалася, що трапилося. Кола вона впала на скло, то якимось чином зсунула його вперед і частина повітря вийшла крізь послаблене ущільнення. Тепер ясно — скляний купол зсунувся з місця! Раптом Рейчел здогадалася, що хотів зробити Толланд, нагнітаючи тиск у кабіні.

Він намагається витиснути скло!

А вгорі балон продовжував напомповувати стиснене повітря. І Рейчел відчула, як тиск знову посилився. Цього разу вона була майже рада цьому, хоча відчула, як задушлива хватка знову штовхає її до межі непритомності. Насилу підвівшись, Рейчел натиснула на скло. Але цього разу булькання не почулося. Скло не піддалося.

Вона знову кинулася всією вагою свого тіла на акриловий купол. І знову безрезультатно. Кульова рана на її руці розболілася, і вона поглянула на неї. Кров уже встигла засохнути. Вона хотіла спробувати ще раз, але не встигла. Раптом пошкоджений батискаф почав перекидатися — догори носом. Його важкий моторний відсік переважив баластні баки, і «Тритон» почав тонути.

Рейчел відлетіла і вдарилася спиною об задню стінку кабіни. Наполовину покрита водою, що просочилася в кабіну, вона лежала і дивилася на скляний купол, що нависав над нею, наче величезний прозорий люк. За склом була ніч... і тисячі тонн океанської води, що тиснули на нього.

Зусиллям волі Рейчел спробувала змусити себе підвестися, але тіло було важке й заціпеніле. І знову в її пам’яті зринули неприємні картини, коли вона борсалася у цупких пазурах крижаної води в замерзлій річці.

— Не здавайся, Рейчел! — кричала матір, простягаючи руку, щоб витягнути доньку з води. — Хапайся!

Рейчел заплющила очі. Я тону. Ковзани враз здалися свинцевими і тягнули її на дно. Вона бачила, як мати лежить на кризі, розкинувши руки для зменшення власного тиску на кригу, і намагається до неї дотягнутися.

— Рухай ногами, Рейчел, штовхайся!

І Рейчел щосили відштовхнулася ногами. Її тіло трохи піднялося угору в крижаній ополонці. З’явилася іскорка надії. І цієї миті матері вдалося схопити її.

— Є! — скрикнула матір. — Допоможи мені витягнути тебе! Штовхайся ногами!

Матір тягнула її догори, а Рейчел, зібравши докупи останні сили, відштовхнулася ногами, на яких висіли важучі ковзани. І матір вихопила її зі смертельних обіймів крижаної води. А потім, витягнувши промоклу дочку по льоду аж на засніжений берег річки, знесилено упала і розридалася.

Рейчел, відчуваючи, як стає дедалі задушливіше, розплющила очі і побачила навколо себе темряву. Вона почула, як матір шепоче їй з того світу, і голос її звучав чітко і ясно в тісному просторі потопаючого «Тритона».

Штовхайся ногами.

Рейчел поглянула на купол угорі. Зібравши залишки сил та рішучості, вона влаштувалася на сидінні, яке зараз набуло майже горизонтального положення. Лежачи на спині, Рейчел зігнула коліна, підтягнула ноги скільки змогла, націлила і щосили випрямила вгору. З несамовитим криком відчаю і напруження вона вдарила ногами в центр купола. Нестерпний біль гострим лезом штрикнув її в литки і віддався аж у мозку, від чого вона мало не знепритомніла. Раптом у її вухах загуркотіло, і вона відчула, як тиск у кабіні зі свистом вирівнявся. Ущільнення з лівого боку купола зрушило з місця, і величезна скляна бульбашка частково змістилася і прочинилася, як двері.

У кабіну хлинув стрімкий потік води і кинув Рейчел до задньої стінки. Океан увірвався всередину, завирував під її спиною, підняв Рейчел і закрутив, як шкарпетку в пральній машині. Вона сліпо намагалася намацати за що вхопитися, але надто вже швидко її обертало в усі боки. Коли кабіна заповнилася водою, Рейчел відчула, як батискаф почав вільне падіння на дно. Потік води вдарив її об скло угорі й притиснув до нього. Довкруж вибухнула хмара бульбашок, і Рейчел знову потягнуло — тепер ліворуч і вгору. Вона сильно вдарилася стегном об скляний купол.

І врешті опинилася на свободі.

Перекручуючись і обертаючись у теплій водянистій темряві, Рейчел відчула, як починають боліти її легені, вимагаючи повітря. Вибирайся на поверхню! Вона обдивилася довкола, шукаючи світла, але не побачила нічого. її світ був однаковим у всіх напрямках. Чорна темрява. Відсутність тяжіння. Незрозуміло, де верх, а де низ.

І цієї моторошної миті Рейчел усвідомила, що і гадки не має, куди плисти.

А за тисячу футів під нею тонучий гелікоптер «кайова» зігнувся і зібгався під безжальним тиском води, як дитяча іграшка. П’ятнадцять потужних протитанкових ракет «хелфаєр» ще витримували страшну вагу, що на них тиснула, але довго так тривати не могло.

За сто футів над океанським дном потужний мегаплюм підхопив рештки вертольота, засмоктав їх униз і кинув на розжарену кору магматичного купола. Як у сірниковій коробці, де один сірник підпалює решту, ракети «хелфаєр» вибухнули і пробили в магматичному куполі зяючу діру.

Випливши на поверхню за ковтком повітря, а потім знову у відчаї пірнувши, Майкл Толланд завис на глибині п’ятнадцять футів, вдивляючись у темну воду. І якраз тоді вибухнули ракети на гелікоптері. Сліпучо-білий спалах рвонув догори й освітив моторошну вражаючу картину — цей стоп-кадр запам’ятався океанографу на все життя.

За десять футів під ним у товщі води бовталася Рейчел Секстон — як ганчір’яна лялька на ниточці. А під нею на дно каменем ішов «Тритон» з розчиненим люком. Акули, що перебували в цьому районі, враз кинулися навтьоки, відчувши неминучу катастрофу, яка ось-ось мала грянути.

Побачивши Рейчел, Толланд зрадів, але радість швидко змінилася усвідомленням того, що невдовзі мало статися. Запам’ятавши положення Рейчел перед тим, як спалах вибуху згас, він щосили пірнув униз, несамовито вгрібаючись руками у воду.

А на глибині багатьох тисяч футів розтрощена кора магматичного купола розлетілася навсібіч, і підводний вулкан вибухнув, вивергнувши в море стовп розжареної магми, температура якої сягала тисячі двохсот градусів за Цельсієм. Розпечена лава вмить випарувала всю воду довкола себе і кинула догори величезний стовп пари, який рвонув до поверхні вздовж центральної осі мегаплюму. Підкорюючись тим самим законам, що й торнадо, вертикальне переміщення енергії пари урівноважувалося спіраллю води, яка обкручувалася навколо цього парового стовпа, несучи енергію в протилежному напрямку.

Обертаючись униз по спіралі довкола цієї газоподібної колони, що піднімалася догори, океанічні течії пришвидшувалися і посилювалися. Пара, що виривалася на поверхню, створювала у воді гігантську ділянку вакууму, що всмоктував униз мільйони літрів морської води, які входили в контакт з розпеченою магмою. Нова вода, торкнувшись дна, теж перетворювалася на пару і теж потребувала «маршруту втечі». У вигляді пари вона входила в газоподібну колону і мчала догори, витягуючи під себе нові й нові маси води. І що більше води всмоктувалося вниз, то потужнішим ставав вир. Коловорот ширився, видовжувався і щосекунди ставав дедалі сильнішим, а його верхній край невпинно наближався до поверхні.

Так утворилася океанська чорна діра.

Рейчел почувалася, як дитина в утробі матері. Спекотна й волога темрява огортала її. Думки сплуталися. Вдихнути повітря. Але вона подолала дихальний рефлекс. Спалах світла, який вона щойно бачила, міг прийти тільки з поверхні, але ж він здавався таким далеким... Може, то оптичний обман. Вибирайся на поверхню! І Рейчел кволо попливла у тому напрямку, де побачила світло. Ось вона знову побачила його, цього разу — далеке й лячне червонувате світіння. Що то, рожеве світанкове сонце? Вона стала завзято гребти в його напрямку.

Чиясь рука схопила її за литку.

Рейчел скрикнула під водою — і випустила з легенів залишок повітря.

Рука потягнула її назад, потім обкрутила і показала у зворотному напрямку. Рейчел відчула на своїй руці вже знайому хватку. То був Майкл Толланд, він тягнув її разом із собою в протилежному напрямку.